Так, онлайн спільнота “Ми разом”, що стала прихистком для жінок, чоловіки яких полягли на війні, продовжує нести пам’ять про наших героїв. Це місце, де вони можуть проживати особисте горе, спогади та біль, трансформуючи їх у власний меморіал та гордо демонструючи його на весь світ. Такою стала і представлена в Іспанії фотоекспозиція “Маємо жити” – про життя, розділене війною на “до” та “після”. Це світлини про щасливі родини і те, якими вони стали після втрати. 

Фото: особистий архів Тетяни

Про погляд, що приховує усю правду про війну та українських жінок, які продовжують нести пам’ять, формуючи досвід сучасної боротьби в іменах своїх чоловіків – в інтерв’ю із засновницею спільноти “Ми разом” та ініціаторкою експозиції “Маємо жити” – Тетяною Ваценко-Бондаревою.

– Тетяно, розуміємо, що сьогодні фото є потужною зброєю донесення інформації та збереження пам’яті. Проте також це метод безпечно прожити власну травму. Я правильно розумію, що реалізація фотоекспозиції пов’язана безпосередньо з  особистим прожитим досвідом?

– Перш за все ця ідея виникла саме як наслідок мого особисто прожитого досвіду, а саме втрати коханого чоловіка. Вся діяльність виливається з того болю, що проживаю я. Скажу відверто, що жодна людина, яка не проживала подібної втрати, може співпереживати, підтримувати, але не може нас зрозуміти, бо це – про відчуття, якого нікому не бажаю. Але так, саме від того, що відчуваю я, що проживаю я, витікає моя діяльність. Як і в багатьох дівчат, так і в мене, є потреба говорити про свого чоловіка, розповідати про нього світові. Вони – герої, які свідомо пішли захищати наше суспільство, усвідомлюючи, що в будь-який момент вони можуть загинути. При тому, що вдома залишилися кохана дружина, маленькі діти, спогади про найдорожче. Варто сказати, що це – не лише фотографії щасливої пари і жінки після втрати. Це також написана історія, перекладена іспанською. На даний момент прозвучало 15 історій. Історії життя, історії наших Героїв, історії кохання та неймовірного болю. Історії нашого життя.

Фото: особистий архів Тетяни

– Яким було зародження цієї ідеї і усвідомлення її важливості саме зараз? Адже це – про досвід, який все ще певною мірою до кінця не прожитий.

– Ще задовго до Нового року, у нашій спільноті “Ми разом” – дружини полеглих Героїв, дівчата почали публікувати фотографії себе “до” втрати та “після” втрати. Різниця в очах – просто колосальна. І навіть зважаючи на те, що зовні – ми всі дуже різні, але оці очі… Неймовірно об’єднуючий фактор, завдяки якому ми тепер всі схожі. Я запитала дозволу в дівчат, щоб виставити ці світлини у себе на сторінці і написала допис. Власне, тоді мені написав один чоловік з-за кордону, абсолютно вражений цим дописом та цими світлинами. Саме він зародив оту зернинку ідеї в моїх думках, яка на той момент взагалі була незрозумілою. Довго я не могла побачити, яку це повинно мати форму, як це облаштувати, як подати, щоб донести свою ідею, розповісти про наших Героїв і про біль втрати. Важливо було і достукатися до європейців, які втомились від нашої війни.

Взимку я виїздила з сином за кордон, щоб врятувати себе. Відверто скажу, що новорічні свята – це дуже багато тригерів, спогадів, болю. Я певною мірою втікала від того, щоб не бути в тих місцях, де ми завжди проводили час разом. Якось в мене був період в житті, коли я працювала на емігрантському радіо і моєю специфікою було спілкування з нашими діаспорами. Тому вже було багато знайомих, з якими стосунки із більш робочих переросли в теплі людські.  Тож, я розуміла, до кого їду. Там і була пані Олеся Лелак-Чижович – вона є президентом української асоціації на Канарських островах. Залучившись її підтримкою, я почала чітко діяти, вже розуміти для себе концепцію експозиції. 

– Навколо яких ключових слів-маркерів побудовано фотоекспозицію? Тобто, якими емоціями вона говорить, які стани передає? До кого звертається?

– Це експозиція про пам’ять. Про донесення до суспільства імен героїв, які свідомо поклали життя у боротьбі з Росією. Це про них. Це про біль втрати. Біль втрати – особистий і біль втрати суспільства. Тому що це люди, які мали відбудовувати нашу країну, але віддали за неї життя. Я в експозиції хотіла показати нашу з дівчатами розмаїтість. В нас є дівчатка, яким лише 24 роки,  які втратили коханого, і є жінки, які спільно з коханим прожили 35 років. Ми всі – неймовірно різні, але ми – жінки і ми сильні. Ми гідні наших чоловіків-героїв. Ми будемо про них говорити, нести їх імена у світ. І ми “Маємо жити” – саме таку назву і отримала наша експозиція. Наші герої не лише нашу країну захищали – за їх міцними плечима стоїть вся Європа. І знаєте, коли європейці дивляться тобі в очі, вони не залишаються байдужими. 

Фото: особистий архів Тетяни

Коли ми працювали над історіями, я дівчатам говорила писати  з акцентом на емоції. Тож, кожна вклала туди свій посил, емоцію та біль. Мені казали: “Таню, дуже довгі історії, їх не будуть читати”. А я відповідала, що добре, хай прочитають навіть одну, але від неї будуть плакати. І, коли відбулося відкриття експозиції, люди читали кожну – кожну історію.

– Власне, кадри фотоекспозиції передають достатньо особисті емоції жінок, якими в суспільстві не прийнято ділитися. Звідси – можливі бар’єри їх відтворення. Яким був процес безпосередньо їх зображення?

– Насамперед, важливо зазначити, що це фотографії з життя. Це не є професійні кадри. Часто це взагалі селфі. Я вам відверто скажу, що з чоловіком прожила все життя, і у нас не було спільних постановних фотосесій. Для експозиції я обрала селфі з нашого останнього спільного Різдва. Просто щире, абсолютно справжнє фото з життя. Інша справа – кадр “після”. Про такий шалений біль і особисту правдиву історію. Хтось з дівчат просто робив селфі, хтось робив фотосесії просто для себе, але ж ті очі… Я поки обробляла ті фото, пропускала крізь себе кожну історію, кожну пару, кожну подію, і цей біль кожної окремої втрати. Спочатку ти бачиш ці щасливі очі на спільному кадрі, а потім – згаслий, порожній та болісний погляд. Власне, головний посил – ми маємо жити, попри шалений біль. Це і про українську жінку, яка продовжуватиме нести пам’ять про свого чоловіка, не буде мовчати і сміливо нестиме світові інформацію про те, що насправді в нас тут відбувається, про те, що Росія – це наш ворог, який прийшов вбивати і знищувати нашу українську націю. Якщо ми будемо мовчати, ніхто ніколи не дізнається про героїв, ніхто не буде знати їх імен.

Це дуже статистична назва – герої, які за нас загинули. Але у нас є частина суспільства, що недотична до війни. Чи може людина, яка недотична, назвати хоча б декілька імен героїв, які і за неї також загинули? Не кожен може назвати хоча б кілька імен, а ми їх імена говоримо вголос. Тому що хтось із них був професійним військовим, який воював усю війну, від початку АТО. Хтось потім вже жив цивільним життям, але, звісно, що не залишився байдужим, коли почався повномасштабний наступ. А хтось не був військовим – був кінологом, каскадером, людиною мистецтва, музикантом, айтішником. Це – люди абсолютно різних професій, які пішли захищати наше суспільство.

Фото: особистий архів Тетяни

Фото: особистий архів Тетяни

– Дійсно, донесення наслідків та реалій війни через її вплив на людей є потужним механізмом впливу. Звідси запитання: наскільки вдалось охопити саме іноземну аудиторію, і про яку її реакцію ми можемо говорити?

У нас було дуже офіційне відкриття нашої експозиції. Ця фотоекспозиція відбулася спільно з асоціацією українців на Канарських островах “Дві землі, два сонця”. Пані Олеся зробила дуже великий внесок в організацію події, а місцевий театр Teatro Cuyas надав безкоштовно приміщення для проведення заходу. Вони самостійно придумували, як це краще подати, і я лише показувала, де чия фотографія, і яка до неї історія. А вони самостійно то все робили. Були присутні іспанські ЗМІ, це звучало по радіо, на телебаченні. Один із репортажів дуже емоційним та потужним вийшов. Ну, і відкривав експозицію Rafael Yanes – Омбудсмен з прав людини. Це – підтримка не лише на місцевому рівні, при тому що була і місцева влада, а ще й підтримка на всеіспанському рівні. Тепер ця експозиція буде рухатися далі. Це буде і Польща, і Німеччина, і Туреччина, і Японія, тривають перемовини щодо Канади і США.

Ще я написала промову. Мені її переклали на іспанську мову. Не знаючи іспанської, я дуже готувалася, щоб донести свою ідею, свою мету, своє бачення. На офіційне відкриття прийшли репортери, просто люди, просто знайомі, наші українці також підтримали.  Іспанською мовою  прочитати промову – це було від мене про повагу до тих людей, які залишилися небайдужими, які знайшли слова підтримки і робили на рівні зі мною цю експозицію. Але коли я почала читати текст, там мене і накрило. За мене його прочитала пані Олеся, але, знаєте, це була неймовірна підтримка людей, які навіть не могли зі мною через мовний бар’єр поспілкуватися. Але кожен підійшов з таким болем в очах, з таким бажанням підтримати, хтось просто обіймав. І читали всі історії, причому сльози на очах, я вам зізнаюся, були абсолютно у всіх. Включаючи, що на заході була присутня навіть мерія. І я зрозуміла, що вийшло достукатися до їхнього серця. Тому що сухою інформацією, або те, що десь далеко, це зробити складніше. А тут вони чітко бачать мене,  дівчат, їхні очі, читають їх історії і приходить більше усвідомлення того, що насправді відбувається в Україні. Бо там вже різні настрої теж ходять. 

Фото: La Provincia

– Тетяно, якою участь у цій експозиції є особисто для Вас? Чи допомогла вона наново проявити себе та власний біль, і ще більш переосмислено його прожити?

– Знаєте, ми з моїм чоловіком познайомилися у зовсім юному віці.  Мені 35 років, 20 років з яких він був поруч. І ми одне одного дуже круто доповнювали. Я сама по собі – дуже непосидюча, у мене завжди якісь ідеї, які мене наповнюють, які мені треба втілити в життя. Немає такого, що я не можу. Маю завжди дізнатися, як це можна зробити. А Денис – він людина мистецтва, каскадер, більш стриманий, спокійний. І він часто мене зупиняв. Але не так, що “ти робиш дурню, це неможливо зробити”. Він трішки пригальмовував мої емоції, правильно направляв їх і підтримував. І завдяки його підтримці та вірі в мене, я часто робила абсолютно неможливі речі. Коли він загинув, я дуже багато писала, не могла мовчати. Власне, потім створила спільноту для дружин полеглих Героїв “Ми разом”, де ми підтримуємо одна одну. Разом з Оксаною Боркун ми розвиваємо спільноту та створюємо максимальну підтримку для згорьованих дівчат. Зараз у нас дві спільноти: спільнота дружин та окремо родин. Нас часто запитують: “Дівчата, де у вас беруться якісь сили?” Ми не знаємо, де, але ми просто не можемо інакше.

Для мене, зараз, щоб дихати та триматися на ногах – важливо про нього говорити. Я маю жити за двох. І я вирішила для себе, що якщо вже я тут, то лягти на диван без жодних дій не маю права. Я не маю права мовчати і повинна нести інформацію про наших хлопців, про наших героїв – це є певна потреба для того, щоб бути тут. І ця експозиція, розумієте, це одна із частин цієї діяльності, яка вже є. Чи допомогла вона по-новому? Ні. Це одна зі складових цього шляху. Ця експозиція не стала для мене новим відкриттям. Це – частина того всього, що я роблю. І це тільки початок.

– Скажіть, чи плануєте Ви надалі трансформувати фотоекспозицію, доповнювати її новими історіями та показувати ще більшій категорії людей?

– Із співзасновницею спільноти “Ми разом” та благодійного фонду “Маємо жити” – Оксаною, ми створили неймовірний  тандем. Ми разом несемо пам’ять про наших хлопців та інших захисників.  Ми це проживаємо зі свого досвіду, з власної волі. Ця експозиція є нашою спільною роботою. Знаєте, поки ми готували  цю експозицію, я ніде взагалі про неї не писала. Ми просто робили. Мені було до кого звернутися, щоб 15 історій звучало. Щоб показати нашу різницю і те, що ми однаково зболені, і цей біль, на жаль, нас єднає.

Вже після презентації я дуже багато дзвінків отримала від знайомих з-за кордону. Одразу Німеччина зв’язалася, Японія, Туреччина. Тепер я хочу залучити якомога більше  історій і світлин. Після відкриття експозиції я на сторінці ще навіть не написала допис, в якому  хочу подякувати всім, хто підтримав. Найбільше хвилює, що в Іспанії розголос відбувся, а в нас в Україні – ще ні. Я хочу зазначити, що нічого подібного ніде не було, і ніхто не робив. І для мене дуже важливо те, що після відкриття ми отримали величезну підтримку і бажання людей щодо співпраці, можливості робити такі експозиції в різних країнах. Я не очікувала такої моральної, емоційної і конкретної у цій справі підтримки місцевого населення, європейців. Це неймовірно цінно. І це дає розуміння, що нам вдається. 

– Тетяно, сьогодні Ви, безсумнівно, даєте голос цій експозиції – сильний, чіткий та непорушний щодо його місії нести пам’ять про чоловіків. Яким є Ваш головний рушій у цій боротьбі?

– Кожного разу, коли приїжджаю на кладовище до чоловіка, от тільки поставлю квіти, а на них обов’язково буде мінімум одна бджілка. І для мене, вона стала певним символом. Коли було чотири місяці після загибелі чоловіка, я тоді була далеко, у Вроцлаві, мені було дуже складно що я не могла приїхати на кладовище. І  уявіть, в якийсь момент я роблю фотографію, гуляючи містом (тоді, до речі, було доволі прохолодно), і я щось відчула на курточці, хотіла прибрати, а потім дивлюсь, а це бджола. Для мене це було настільки знаково… Я навіть зробила собі татуювання бджілки, і до мене ще прийшла така фраза “я завжди буду поруч”. І коли було відкриття експозиції, це було в центрі міста, всередині театру, але на веранду були відчинені двері. І в той момент, коли я почала говорити, залетів джміль і почав кружляти навколо мене. Це можна тлумачити по-різному, але я це сприймаю як підтримку від коханого.

Мені постійно здається, що я нічого такого не зробила, що можна – більше і краще. Мене запитують “звідки ти береш сили?”. А я не розумію, які сили? У мене взагалі немає сил, я ледве дихаю. Але лише за його підтримки та віри продовжую жити, адже кохання – це найсильніша енергія Всесвіту. Воно вічне і нікуди не зникає. Навіть якщо коханий загинув і фізично його немає поруч, але зв’язок не перервався, і кохання так само є. І саме воно дає сили рухатися і діяти далі. Попри шалений біль втрати, ми МАЄМО ЖИТИ.

Фото: особистий архів Тетяни

Додаткова інформація

Для того, щоб приєднатися до закритої спільноти дружин полеглих героїв «Ми разом», необхідно написати засновницям:

Оксана: https://instagram.com/oksanaborkun?igshid=NmE0MzVhZDY=   

Тетяна: https://instagram.com/tetianka_vatsenko_bondareva?igshid=NmE0MzVhZDY=