До 100-річчя американської прем’єри пригадаймо історію того, як українська “композиція на чотири рядки” стала однією з найпопулярніших різдвяних пісень.

Скромний геній: як Микола Леонтович ледь не зірвав турне “Щедрика”

Микола Леонтович невтомно працював над пошуком досконалого звучання. Та за словами дружини Клавдії, її обдарований чоловік “композитором себе ніколи не називав”. Він був надто самокритичним. 

Леонтович з родиною / фото з відкритих джерел

Єдине, що не викликало сумнівів у музиканта, він – громадянин УНР. У 1917 році Леонтович працював вчителем музики в Тульчині, у жіночому єпархіальному ліцеї. Як пригадує одна з його учениць Ірина Шеровська-Кравчук одного дня: “Микола Дмитрович звернувся тоді до всіх у класі з настановою, що тепер треба знати всім українську мову, бо ми – громадяни Української Народної Республіки, яка має свій уряд у Києві.”

Талановитому та відданому національній справі Леонтовичу уряд віддячив: у 1918 році його взяли до музичного відділу Міністерства народної освіти. У столиці Леонтович продовжив працювати над низкою творів, яким згодом судилося звучати на найкращих сценах, зокрема над “Щедриком”. Цій справі композитор присвятив чимало часу: його першу редакцію Леонтович написав у 1901 році, а останню – у 1919 році. 

У Києві Леонтович завершив роботу також над піснею “Легенда” на слова Миколи Вороного. Цікаво, що хорове виконання саме цієї композиції під керівництвом Олександра Кошиця, надихнуло Симона Петлюру креативно поставитися до пошуку міжнародної підтримки.

Симон Петлюра / фото з відкритих джерел

У 1919 році Головний отаман військ УНР ініціює створення Української Республіканської Капели під диригуванням Олександра Кошиця. Учасники Капели стають чиновниками. Озброївшись музикою та співом, вони вирушають до Європи, аби пробудити інтерес іноземців до українського народу.

До репертуару концертів увійшли народні пісні в обробці композиторів Лисенка, Стеценка, Кошиця та Леонтовича. Хоча імені останнього у цьому списку могло не бути. Як пригадує учасник Капели Олександр Пеленський: “коли У.Р. Капеля вибиралась на світове турне, а дехто з Капелі прохав його [Леонтовича], щоби він рівно ж дав щось зі своїх творів до “європейського” репертуару, він заявив на це, що не дасть, бо його пісні так недоладно скомпоновані, що їх не випадає співати на сцені празькій чи паризькій. Тому йому прямо викрали ці пісні і в той спосіб вони узріли світло денне”.  

На щастя, “крадіжка” вдалася і “Щедрик” почав підкорювати серця.

Початок світової слави “Щедрика”

Європейська прем’єра відбулася у Празі 11 травня 1919 р. Того дня  не вщухали овації, а критики написали схвальні відгуки.

Найбільше до вподоби глядачам був “Щедрик”. “Ану, панове модерністи, яким для виявлення своєї нікчемної думки потрібно 20 рядків партитури. Спробуйте це зробити на чотирьох рядках, як це роблять українські композитори!” – написав під враженнями від концерту відомий празький професор Зденек Неєдли.

Українці зуміли вразити європейську публіку: протягом 1919-1922 років Кошиць зі своєю Капелою отримав чимало схвальних відгуків. Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща, Іспанія – у всіх цих країнах глядачі аплодували Капелі та найчастіше просили виконати “Щедрик” на біс. 

В українську пісню закохалася вся Європа. 

Натомість справи в УНР погіршувалися. Європейські країни так і не зголосилися надати ані політичної, ані військової підтримки УНР. Відтак уряд УНР більше не міг виділяти фінанси на підтримку хористів.

Не менше лихо спіткало і Миколу Леонтовича. Доки Європа вихваляла його “Щедрика”, він був змушений жити у вирі трагічних подій. Йому довелося побувати і під більшовицькою окупацією, і під окупацією військ російського генерала Денікіна. Леонтович жив у скруті, потерпав від голоду та чекав арешту. 

Зрештою, більшовики згубили життя легендарного композитора. 

23 січня 1921 року у батьківському домі в селі Марківка Леонтовича застрелив чекіст. Свій злочин влада замовчувала. Тож спростувати інформацію про вбивство композитора нібито від рук випадкового грабіжника вдалося лише у незалежній Україні.

Леонтовича не стало, але його “Щедрик” й надалі підкорював світ.

Як “Щедрик” став “Carols of the Bells”

Полишені без урядового фінансування учасники Капели та Кошиць підписали контракт з імпресаріо Максом Рабіновим та вирушили на гастролі до США. 5 жовтня 1922 року у вже згаданому Сarnegie Hall (під новою назвою “Український Національний Хор”) виконавці дали концерт. Цього дня у США  люди почули українські пісні, зокрема й “Щедрик”. Як і в Європі, публіка шаленіла.

Однак гастролі хористів у США та пізніше у Південній Америці мали дещо інший контекст. Рабінов розглядав цей хор як комерційний проєкт, а не державну місію УНР. Відтак у США до репертуару додали трохи російського матеріалу, а ряди хористів поповнили російські солісти. 

Звісно, це призводило до плутанини у пресі: іноді українців називають представниками “Little Russia” та позиціонують хористів у тіні ненависної імперії. Однак хористи разом з Кошицем наполягали на тому, що вони українці: “Ваші газети називають нас росіянами, але вони помиляються – ми українці, хоч совєти й урядують в нашій країні”. 

Та після низки успішних концертів у США публіка прозріла. “У всьому тому почувається окремий національний дух, який не має нічого спільного з так званою “російською музикою”,” написав журналіст видання “The Michigan Daily Ann Arbor”, 14 лютого 1923. 

Протягом 1922-1924 хористи побували з гастролями у США, Мексиці, Аргентині, Уругваю, Бразилії, Канаді та Кубі. Всюди вони подобалися публіці та робили промоцію українській культурі.

Український Національний Хор під час однієї з морських подорожей / Сайт Бібліотеки конгресу США

Під час перебування хористів у Нью-Йорку Рабінов організував звукозапис хору. Хоча Кошиць вважав цю роботу виснажливою, саме ці записи для “Брунсвік” допомогли перенести композиції на платівки та зберегти для наступних поколінь запис оригінального виконання “Щедрика”. Звісно, це також посприяло популяризації пісні.

У 1924 році хор остаточно було розформовано. Для популяризаторів української музики цей період стає початком забуття на довгі роки. 

25 травня 1926 році у Парижі найпалкішого прихильника культурної дипломатії – Симона Петлюру вбиває радянський агент Шварцбард. Натомість вірний союзник Петлюри Олександр Кошиць опиняється в еміграції у Канаді. До кінця своїх днів диригент мріятиме про повернення додому, але так і не отримає дозвіл від більшовиків. 

Але “Щедрик” й надалі “мандрує” світом у різних перекладах, адже закордонні гастролі зробили українську пісню популярною.

Хоча і тут не обійшлося без імперської руки Росії, яка намагалася вкрасти нашу пісню. Історикиня Тіна Пересунько зауважує, що “є документальні підтвердження, що у 1930-х роках, коли “Щедрик” уже ставав популярним у США, його почали виконувати місцеві російські хори. Заявляючи, що це російська народна пісня. У партитурі першої англомовної версії “Щедрика” (йдеться не про колядку “Carol of the Bells”, а про пісню “The Bluebirds” 1933 року) було написано, що це переклад тексту з російської. Оригінальні рядки українського “Щедрика” сприймали за російську мову. Українська громада це, звісно, спростовувала.”

Зрештою, найвідомішою версією української пісні стала “Carol of the Bells”. Ці вірші на мелодію Леонтовича у 1936 році створив американський композитор українського походження Пітер Вільговський. 

Він пригадував, що: “почув [Щедрика] у виконанні Українського хору і отримав копію рукопису. Приблизно тоді мені був потрібний невеличкий твір, аби заповнити програму з моїм шкільним хором для “Години музики”. Оскільки молодь не хотіла співати українською, мені довелося написати англійський текст. Я прибрав українські слова про “Щедрика” і замість цього зосередився на веселому передзвоні дзвоників, який мені почувся в музиці. Після трансляції багато шкіл і коледжів запитували, де можна отримати друковані копії “Carol of the Bells”… Що й казати, відтоді він є бестселером”.

Складно не погодитися. Нині колядку “Carol of the Bells” ми чуємо під час різдвяних свят в улюблених кінострічках, у виконанні артистів, на новорічних ярмарках чи навіть у рекламі.

Та головне – світ готовий надати нам військову допомогу. Леонтович, Петлюра, Кошиць та всі учасники Капели могли б пишатися собою. Через століття їхній тріумф діє в інтересах незалежної України.

Як би не намагався СРСР стерти пам’ять про турне “Щедрика”, а російська діаспора вкрасти чужу славу, світ зрозумів, якого підступного ворога долає талановита українська нація.