Днями інформаційний простір України сколихнула хвиля скандалів, подібних яким не було з початку повномасштабного вторгнення Росії. Почались вони з матеріалу видання The Washington Post, у якому було процитовано коментар командира батальйону 46-ї ОДШБр на псевдо “Купол” щодо проблем з особовим складом в ЗСУ.

Якщо коротко, комбат озвучив те, що зараз цікавить всіх – чи зможуть повторити або навіть перевершити минулорічні успіхи ЗСУ на Харківщині та Херсонщині втомлені в зимових боях військові з досвідом війни та навчені партнерами України новобранці. При цьому у його словах не було жодних заяв про неминучу невдачу – лише ризики, які об’єктивно існують: “Або це буде різанина і трупи, або це буде професійний контрнаступ. Є два варіанти. Контрнаступ буде в будь-якому випадку”. 

За словами підполковника Анатолія Козела, погодитись на розмову з журналістами The Washington Post, його підштовхнула надія на те, що це допоможе забезпечити кращу підготовку українських військових, які братимуть участь у контрнаступі, ніж ті новобранці, яких присилають йому для поповнення. Також він додав, що очікує особистих проблем після цього коментаря.

І хоч не було сказано нічого секретного чи навіть надто конкретного, слова комбата спричинили справжню бурю, а для нього самого обернулись серйозними санкціями та пониженням на посаді з переведенням з боового підрозділу в навчальний центр. 

Дисциплінарний статут ЗСУ передбачає 9 видів стягнень, серед яких пониження в посаді є шостим за суворістю і першим, яке передбачає зміну місця служби військового (далі йдуть пониження у військовому званні або комбінація цих двох). До всього, після рішення командування ДШВ “Купол” заявив, що подав рапорт на звільнення зі служби. 

А вже це дало поштовх новій хвилі скандалу, яка виявилась набагато потужнішою та продемонструвала набагато більш далекосяжні наслідки, які не забаряться, якщо влада не припинить сприймати армію, як свою власність, а не людей, на яких тримається легітимність влади. І якщо не змінить власні підходи до комунікації з суспільством, “заспокоєння” якого дещо затягнулося.

Одним з передвісників таких наслідків став допис військовослужбовця 46-ї ОДШБр Володимира Шевченка, у якому той узагальнив накопичені ще з часів ООС проблеми. І якщо до 24 лютого минулого року ці проблеми обговорювались лише у досить вузькому колі військових, то різке розростання чисельності ЗСУ та поява в армії вчорашніх цивільних (мотивованих не безвихіддю чи пошуком роботи, а власними ідеалами та бажанням допомогти країні в потрібному місці і в потрібний час) значно розширила авдиторію, в якій яку ці проблеми обговорюються і на яку транслюються.

Крім того, слова Шевченка стали чи не першим випадком з початку повномасштабного вторгнення РФ, коли президент Зеленський, хай і дещо завуальовано, але отримав свою частку критики – разом з командувачем Сухопутних військ генералом Сирським, слова якого “Президент надихає нас на перемогу” The Washington Post процитували у тому самому інтерв’ю, що й слова “Купола” про втрати в його батальйоні та погану підготовку новобранців. Досі президент Зеленський мав імунітет від критики з боку більшої частини суспільства та військових. Однак, це не могло тривати вічно.

Ймовірно, настільки потужної реакції не було б, якби не три фактори.

Перший: вкрай сумнівна обґрунтованість обраного для “Купола” виду санкції. Адже він був легендою ще до повномасштабного вторгнення, має почесне звання “Народний герой”, а в лютому 2023 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня. Всього за місяць “особиста мужність і героїзм”, за які він отримав орден від президента Зеленського, перетворились на “непотрібний” під Бахмутом ресурс – і не через те, що “Купол” кинув позиції чи його підрозділ зазнав тяжких втрат внаслідок його некомпетентності, а через те, що комбат дозволив собі заяви, які дисонують з “переможними” заявами представників української влади – переважно тих, що не мають жодного стосунку до армії, яка воює.

Другий фактор розкривається у коментарі командування ДШВ щодо санкції “Куполу” – там заявили, що комбат назвав завищені дані щодо втрат українських військ (хоча він коментував лише втрати підпорядкованого йому батальйону) і взагалі – не отримав дозволу на спілкування з журналістами. Безумовно, командування Десантно-штурмових військ у своєму праві. Безумовно, армія і свобода слова речі малосумісні, якщо не взаємовиключні. Безумовно – слова “Купола” сприйматимуть не як слова окремого військового з власною думкою та поглядом на ситуацію, а як позицію представника армії та держави. 

Але.

Але всі ці логічні та справедливі аргументи у сприйнятті суспільства наштовхуються на той факт, що майже рік офіційним спікером української влади був Олексій “та це ми збили ракету і вона розвалили будинок в Дніпрі” Арестович. Який наговорив стільки зайвого та відверто шкідливого для України, що може претендувати на якийсь орден, тільки не від Володимира Зеленського, а від Владіміра Путіна. Врешті, за це його й відправили подалі з ОП, бо про звільнення “позаштатного радника “всього” Офісу президента” говорити шкода й часу. Але відправили підполковника Арестовича (який до початку повномасштабного вторгнення був майором) не обороняти Бахмут і нарешті принести хоч якусь користь, а займатись тим, чим йому самому хочеться. Примітно, що йому теж захотілось не під Бахмут, а до Італії.

Якщо згадати інших офіційних спікерів – Андрія Єрмака з його доісторичним форматом комунікації за допомогою піктографічної писемності (емодзі); Олексія Данілова, з його підготовкою до війни шляхом одягання чорної форми; речника президента Сергія Нікіфорова, який присутній лише в зарплатних відомостях; Михайла Подоляка, який не зміг зустрітись зі своїм “пулом блогерів” так, щоб потім не виправдовуватись у соцмережах, попутно взявши участь у скандалі з нагородженням “розвідниці” з числа тих самих блогерів; відповідального за “викриття та спростування дезінформації, фейків і ворожих наративів” радника голови ОП Сергія Лещенка – беззаперечного лідера за кількістю репостів російських видань та просто російських Telegram-каналів у свій Telegram-канал… На тлі цього хіт-параду непрофесійності та безглуздя, неузгоджений коментар “Купола” відходить глибоко в тінь як не варта уваги дрібниця. Адже те, що про емодзі Єрмака не пишуть західні ЗМІ, не означає, що цього не бачать західні партнери. І не роблять висновків про людей, які керують Україною під час найбільшої в Європі війни, починаючи з Другої світової.

І третій фактор – переведення підполковника Козела “подалі” стало не першим подібним рішенням щодо популярних та медійних військових. До “Купола” те саме відбулось з депутатом Київради Олександром Погребиським, та ексгенпрокурором Юрієм Луценком, якого спочатку призначили на посаду комвзводу в підрозділ ударних БПЛА, який виконував завдання в Бахмуті, а буквально через кілька днів, після хвилі хейту від лояльних до влади блогерів, перевели назад у ТрО та на інший напрямок. 

Якщо влада дозволяє собі розкидатись офіцерами такого рівня як “Купол”, то може здатись, що у нас є надлишок талановитих та досвідчених командирів, які в будь-який момент можуть зайняти його місце і воювати ефективніше. Але це “трохи” не так. Інакше генералу Забродському не довелось би складати мандат нардепа, щоб повністю зосередитись на роботі з головнокомандувачем Залужним. Ставка на весняний контрнаступ ЗСУ дійсно є надзвичайно високою і це точно не той час, щоб втратити одного з плеяди результативних офіцерів, які отримали бойовий досвід з 2014 року і розбили російську армію у 2022.

Проте, зовсім інакше рішення щодо комбата виглядає, якщо аналізувати його з точки зору очищення медіапростору від “небажаних” спікерів і розширення монополії влади на інформацію. Деякий час цю функцію ефективно виконував “Єдиний марафон” і зростання популярності деяких військових та волонтерів у соцмережах ігнорувалось владою, як несуттєвє. Особливо на тлі існування вже згаданого консенсусу щодо недоречності критики президента (навколо якого та його Офісу і зосереджена вся повнота влади в країні) на час війни, а також наявності власного пулу блогерів, які більш чи менш лояльно просувають наративи влади.

Однак, на початку другого року Великої війни, рожеві окуляри, одягнуті на українців безпідставними заявами офіційних спікерів про закінчення активної фази боїв через “2-3 тижні”, “до кінця літа”, “до Нового року”, купання на кримських пляжах влітку, “рік перемоги” (що означає вихід на кордони 1991 року уже в 2023), про “ваньок”, “чмобіків”, “запас ракет у РФ на 2-3 залпи”, про “масову втечу російських найманців” і т.д., почали тріскатись та сповзати. І на це є чимало причин.

Перша – рішення не озвучувати втрати України було ефективним на початку повномасштабної фази війни, але сподівання, що ніхто не помічатиме цих втрат до її кінця – є безглуздим. Ще більш безглуздим є сподівання, що цим вакуумом не скористається російська пропаганда. Жодної стратегії протидії цьому влада не створила, просто відмахнувшись вже традиційним “не на часі” і не розуміючи, що це не владі, а суспільству вирішувати, що “на часі”, а що – ні. Як і не розуміючи того, що не слід сприймати суспільний консенсус щодо єдності проти ворога, як власну заслугу.

Друга причина – ситуація в економіці. На тлі зумовленого війною значного зростання цін та зниження (в кращому випадку – стагнації) реальних доходів населення, вкрай потрібні ефективні заходи для підтримання в людях готовності перетерпіти складний період. В ідеалі – ці заходи мають бути економічними (а не виключно інформаційними) і спрямованими на вирішення саме цієї проблеми. Численні корупційні скандали у тій же владі (півтора мільярда гривень, злитих на компанію подруги очільника Дніпропетровської ОВА Резніченка, “позичені” з гуманітарної допомоги авто та елітні будинки Кирила Тимошенка та “слуги” Павла Халімона, скандальні закупівлі Міноборони – такими заходами не є. Марки і білборди на адресу російського воєнного корабля, мільйон варіацій використання слова “незламність” та навіть пес Патрон через рік затикання ними усіх дірок, уже більше втомлюють, ніж когось на щось надихають.

Крім того, ситуація в економіці безпосередньо впливає на армію. Держава не фінансує і “не бачить” десятки потреб реальної війни – машини, ремонти машин, пальне для машин, малі розвідувальні БПЛА, планшети, індивідуальні рації, спорядження, яке не входить до затвердженого комплекту (а часто й те, яке, формально, входить), окопні грілки, лопати, кайла, цвяхи та плівка для бліндажів, заміна пошкодженого та згорілого спорядження і уніформи… Все це відіграє величезну роль в повсякденних бойових діях і більша частина цього майна купується або волонтерами за гроші українців, або військовими за власний кошт. Падіння курсу гривні також завдало відчутного удару по можливостях купувати обладнання, яке на 90% є іноземним. Запаси та можливості українців дуже просіли впродовж минулого року. Військовим знизили виплати, розміри яких дозволяли частково перекривати потреби. Потреби нікуди не ділись, а грошей більше немає…

При цьому, держава не фінансує подібні повсякденні потреби часто не тому, що не має грошей, а тому що має купу беззмістовних регуляцій та бюрократичних процедур, які ніхто не спішить скасовувати. Яскравий приклад – ситуація з дронами та Держслужбою експортного контролю, яка дійшла до публічних звернень волонтерів, адресованих президенту через рік повномасштабної війни і ще на невідому кількість часу застрягне в коридорах Верховної Ради. А якщо у когось таке бажання й могло з’явитись на тлі того, що ми другий рік перебуваємо у стані повномасштабної війни, то зараз ця людина може на прикладі Андрія Коболєва, справа якого вже стала хрестоматійною, та ексміністра інфраструктури Андрія Пивоварського побачити, чим подібні бажання закінчуються.

І нарешті третя і найголовніша причина – комунікаційна. Оптимістичний тон офіційної комунікації поступово, але впевнено переходить грань адекватності і викликає лише “втому” та все більший скепсис. Особливо на тлі вже згаданого дисонансу зі словами людей, які мають безпосередній стосунок до фронту і геть не такі оптимістичні.

Не варто забувати й важливого нюансу – “оптимістами” серед представників влади переважно є цивільні (окрім, хіба, Кирила Буданова, керівника ГУР МО). Натомість вище військове командування дозволяє собі не більше, ніж висловити впевненість у остаточній перемозі, але в жодному разі не обіцянки її настання “уже завтра” чи “до Нового року” чи в якісь більш-менш чітко окреслені строки.

Навіть більше – генерали Залужний та Забродський опублікували програмну статтю про кампанію 2023 року (де йшлося і про ризики російських наступів) у вересні 2022 року, коли “цивільна” влада наперебій розповідала, що війну можливо закінчити “до зими”, мотивуючи свої заяви тим, що “нам так треба”.

У згаданій статті є ще одна відмінність між поглядами на ситуацію військових та цивільної влади. Головною її тезою є не питання “коли закінчиться війна?”, а запитання “ми вийшли на кордони, 1991 року, але все ще з Росією – що далі?”. Натомість magnus opus цивільної влади є теза “повернення до кордонів 19991 року”. Ця неузгодженість та недалекоглядність тільки підкреслює всю глибину проблем офіційної комунікації української влади з народом.

Вінстон Черчіль, з яким дуже любить порівнювати Володимира Зеленського оточення президента, звертаючись до британців напередодні “Битви за Британію”, сказав: “Я не можу запропонувати нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту. На нас чекає суворе випробування. Перед нами багато довгих місяців боротьби та страждань. Ви мене запитаєте, яким є наш політичний курс? Я відповім: вести війну на морі, суші й у повітрі, з усією міццю та силою, яку дає нам Бог; вести війну проти жахливої тиранії, яка перевершує будь-який людський злочин. Ось наш курс. Ви запитаєте, яка наша мета? Я можу відповісти одним словом: перемога, перемога будь-якою ціною, перемога, попри весь жах, перемога, яким би довгим і важким не був шлях; тому що без перемоги не буде життя”. 

Ці слова актуальні для українців у 2023 не менше, ніж були актуальні для британців у 1940. Можливо й більше – ресурси Третього Рейху та країн Осі ні в яке порівняння не йдуть з ресурсами Росії та її союзників – Ірану та Китаю. Але українцям цих слів не кажуть. Українців, наче малих дітей, годують казками та вигадками, сподіваючись відволікти їхню увагу. Але навіть малі діти перестануть вам вірити, якщо ваші слова систематично виявлятимуться неправдою. Або даватимуть примарну надію, яку раз за разом розбиватиме жорстока реальність.

Відволікання уваги від того, що нас очікує в бизькій та середньостроковій перспективі ще можна було б якось пояснити – за умови, якщо це відволікання було використане для розв’язання чи мінімізації цих проблем. Але коли замість розв’язання проблем, маленька частка яких перелічена вище, представники влади вкотре за рік кулуарно обговорюють формат проведення дострокових виборів, щоб встигнути скористатись успіхами ЗСУ та стійкістю українців, які тримають рейтинги на високому рівні – безглуздість ситуації починає зашкалювати. 

Особливо на тлі чуток про подальше обмеження доступу військових до медіапростору та політичного життя взагалі. На щастя, поки що ці чутки спростовують, однак нещодавнє посилення покарань для військових, санкції для тих із них, хто дозволяє собі публічно озвучувати проблеми, зменшення виплат (що означає збільшення залежності та демотивує ініціативних та компетентних людей йти до війська) – демонструють дуже погану тенденцію для тих, хто у 2022 році пожертвував своїми інтересами заради інтересів країни і тих, хто мав би прийти їм на заміну.

Адже навіщо бути психологічно налаштованим на довготривалу війну, якщо з кожної праски обіцяють її кінець уже незабаром? Навіщо тренуватись, навчатись, усвідомлюючи, що війна торкнеться кожного, якщо влада каже, що за “2-3 тижні”, максимум “до Нового року” все скінчиться? Навіщо отримувати повістку і йти до військкомату, якщо ми вже майже перемогли? Навіщо втрачати перспективи в цивільному житті, якщо “наші герої” на словах, на практиці мають менше прав та можливостей, ніж ув’язнені злочинці?

Як наслідок, командир десантно-штурмового батальйону під Бахмутом отримує погано підготовлених новобранців, які невідкладно поповнюють статистику втрат і без того побитого за рік батальйону. Як наслідок, підрозділи без досвідчених командирів покинуть свої позиції, а інші опиняться в оточенні. Як наслідок – перемога не наблизиться ще на день, а віддалиться в “туман війни”.

Звісно, Україна воює не тому, що хоче, а тому що мусить, бо якщо здасться, то не буде ніякої України. Це справедливо, як справедливі і заклики відкласти критику на користь єдності. Однак єдність не буває односторонньою і аргументи критиків лежать не у площині “треба припиняти воювати”, а в площині “неможливо воювати маленькою радянською армією проти великої радянської армії”, а з урахуванням тенденцій поза армією – у площині “як перемогти Росію, не перетворившись на Росію”.

Влада має чути критику. Інакше є ризик “підсісти” на власний наркотик. А залежний від наркотиків продасть і віддасть усе, тільки б отримати наступну дозу.

P.S. Уже після написання цього матеріалу на сайті Державного департаменту США з’явився звіт щодо дотримання прав людини в Україні у 2022 році. Надзвичайно деталізований, він охоплює всі ключові сфери держаного та громадського життя в Україні: медіа, тиск на суспільного мовника та державну цензуру, судову та правоохоронну систему, діяльність антикорупційних органів, ситуацію з дотриманням прав людини, рівень корупції та пов’язані з нею ризики. У звіті містяться критичні оцінки щодо ряду розглянутих тем, зокрема, монополізації медіапростору з боку держави та зловживання цим, які пояснюються, нібито, необхідністю протидії російській пропаганді.