#Букви поспілкувались з людьми, в домівках яких окупанти залишили на згадку справжній “русскій мір”. 

Анна. Гостомель 

“Вони вривались у наші будинки й лазили по шафах, торкаючись своїми брудними руками наших речей”

Місто на Київщині з першого дня повномасштабного вторгнення опинилось під окупацією загарбників. Квартира Анни з чоловіком знаходиться біля відомого Гостомельського аеропорту. У момент висадки перших російських десантів подружжя було на вулиці, тож потрапили під бої, з міста лунали автоматні черги.

“Коли добігли додому, я в паніці схопила лише своїх тварин й їжу для них. Чоловік був більше “при пам’яті”, тож зібрав деяку техніку, документи й кошти. Нам вдалось виїхати з міста до моїх батьків, вони живуть на околиці Києва.”

Джерело – Особистий архів Анни

Джерело – Особистий архів Анни

За словами жінки, інформація про будинок надходила дуже рідко. Свідчень або офіційних новин не було до 1-2 квітня, допоки з міста не відсунули окупантів. Через деякий час сусід Анни, який працює в ДСНС, відправив відео дверей на всіх поверхах. Усі до єдиної були розкриті.

“Я, чесно кажучи, на той момент поховала нашу квартиру. Коли довідалась, виявилось, що будинок цілий. Це було здивування, і навіть вікна вціліли… Але заходити всередину ми з чоловіком не наважувались: місто закривали на комендантську годину на тиждень, ми не встигали й розуміли усю небезпеку перебування у квартирі. А раптом там “сюрпризи”, адже у нас досить незвичайний будинок всередині, і це могло викликати негатив, заздрість в орків із глибинки, хто знає, що вони там мені на згадку залишили.”

Хто саме були за національністю окупанти  – Анна не знає. Камер у квартирі немає, тож залишаються лише припущення: хтось із глибинки Росії, судячи з речей, що забрали з собою.

Жінка розповідає, що багато особистого виявилися переплутаним із сусідами. У когось – гумові капці з 8-го поверху, в іншого – велосипеди з 2-го. У квартирі подружжя зникло жовте золото, при цьому інші коштовності залишилися: біле золото, прикраси “Пандора”, срібло. Залишили їх окупанти, скоріш за все, через нерозуміння справжньої вартості. Вкрали росіяни й дрібну техніку, 2 робочих телефони, камеру, колонку, фітнес-браслет, навушники, чайник, крокси, одяг, а ще жуйки “Love is”, залишивши лише обгортки по всьому під’їзду.

Джерело – Особистий архів Анни

Джерело – Особистий архів Анни

Аня – дизайнер і декоратор, у квартиру, в якій перебували окупанти, вклала всю душу. Дівчина ділиться, що будинок для неї — затишок, й це дуже велика цінність. І справа не в речах, які з чоловіком набували й купляли, справа у цьому огидному відчутті через пережите. 

“Ти розумієш, що ці нелюди просто прийшли на чужу землю, щоб повбивати, мародерити. Вони вривались у наші будинки й лазили по шафах. Вивчаючи кожного, торкаючись особистих речей, швидше за все, щось обговорювали при цьому й сміялись із нас. Кожен з них жив у своєму сараї та ніколи в житті до війни не бачив такого, що у нас мають звичайні люди.”

Пара впевнена на 99%, що це – справа рук російських солдатів, і що українських мародерів у них не було. По-перше, тому що один із сусідів приїхав до оселі подружжя, коли ще окупанти до Білорусі не доїхали, й відправив звіт про квартиру. Будинок одразу закрили та перевіряли щодня, поліція моніторила район. По-друге, наші гроші у квартири залишилися на видному місці. На думку дівчини, наші злодії – кмітливіші за них, таких помилок — як не забрати золото, вони б не зробили…”

Джерело – Особистий архів Анни

Аня з відчаєм ділиться, що навіть попри постійні ретельні прибирання, відчуття бруду залишається. 

“Досі я приїжджаю до квартири як у гості, і не знаю, що з нею робити. Багато страхів виникло через все це. Може, відчуття огиди й небезпеки мине, напевно, для цього знадобиться психолог. А взагалі, можливо, коли перестануть лякати білорусами, ми здамо квартиру тому, кому вона потрібніша.”

Світлана. Макарів. 

“Вони прожили у нашому домі майже місяць. Здається, цей бруд після них вже ніколи не відмиється”

До Макарова армія Росії добиралась через Чорнобильську зону, йшли навпростець Рудим лісом. 26 лютого місто потрапило під окупацію, почався терор мирних мешканців. Окупанти розмістили позиції у полі навколо приватних будинків макаровців. З вікон Світлани виднілись танки у колосистих травах й маса окупантів, що, як мурахи, на зорі бігли по воду до криниці. Майже одразу частина Макарова залишилась без світла й води. Мирні залишились сам на сам з ворогом.

Джерело – “Особистий архів Світлани”

Джерело – “Особистий архів Світлани”

В один день окупанти навідались до будинку, де знаходилась Світлана з чоловіком й сусідами. Виламали хвіртку й прикладом почали вибивати вікна. Чоловік почав кричати загарбникам, що у будинку люди й тут немає зброї. Як виявилось, окупанти контролювали наявність людей у місцевості, перевіряли телефони й тримали людей у страху.

“6 березня російський командир батальйону дозволив нам виїхати з Макарова. Ми, щоб врятуватись, навмисно залишили їм відкритий будинок, запаси їжі й води. А ще встромлені ключі у дверях й дивом втекли від цього жаху. Якби ми закрили будинок, вони б просто виламали двері й все одно все винесли, вибору в нас не було…Я написала росіянами записку – прохання. Писала з тремтячими руками, не розуміючи, що просити у власному будинку…”

Джерело – “Особистий архів Світлани”

Світлану з чоловіком не було вдома близько місяця. Розраховували на найгірший фінал: будинок розвалиться внаслідок воєнних дій або спалять. Все обійшлось краще, ніж сподівались.

“Здається, тут був прохідний двір. Навіть не уявляємо, скільки їх тут жило. Вони заїхали танком прямо у двір, знесли огорожу й зрівняли нас з сусідами. Парканів між нами не було. В нашому будинку проживали снайпери, так нам сказали сусіди. Це було і так видно, кожне вікно було затулене коробками, ліжками, ковдрами, фанерою з гаража, все, що потрапило під руку.”

Світлана ділиться, що немає у будинку жодної полиці чи кутка, в якому б не рились окупанти. Часу в них було вдосталь й мотивація величезна. За плечима у солдатика немає нічого, окрім вбивств й старого сараю з ракушняку й десь у Дагестані чи на Сахаліні. А тут все, про що він й мріяти не міг, було у повному його розпорядженні.

Джерело – “Особистий архів Світлани”

З будинку родини окупанти винесли одяг, старі телефони й фотоапарати-мильниці, матраци, штори, карнизи, будівельні інструменти, порожній сейф, велосипед, шкарпетки, ковдри, подушки.

Коли родина у квітні вперше повернулась додому, сморід був страшенний. Всюди розкидані речі, розмальовані стіни у графіті й символи “V” на задньому дворі, мотлох, сміття, військова форма, розтрощені вікна й посуд, пісок й сліди від тяжких брудних берців, пересунуті меблі, відірвані побиті люстри, сусідські телевізори й залишки домашнього вина, візки й велосипеди. Найцінніші папери, гроші й коштовності подружжя вивезло з собою.

“У мене було хобі. Я займалась породистими курами. Було у мене їх близько 40 штук, вирощувала я їх не для м’яса, а для яєць. Всіх моїх курочок переїли. Коптили у каміні, мабуть, пташине пір’я – по всьому будинку…”

Джерело – “Особистий архів Світлани”

Джерело – “Особистий архів Світлани”

Жінка розповідає, що у двох морозильних камерах залишалось багато м’яса, у підвалі – 4 полиці з консервацією. Окупанти залишили після себе лише порожні побиті банки з-під помідорів, огірків, розкидані пакети з варенням, яке вони смоктали з них. Виявили всі крупи, спеції, морозильні камери з м’ясом, поцурались лише сушеного імбиру й сала. Можливо, відмовились саме через віру, адже Світлана зустрічала коло будинку скупчення найманців-дагестанців. Від віросповідання відмова від сала й залишилась, нічого святого більше.

“В туалет вони ходили у будинку, хоча води не було весь цей час. Воно там так все забуксувалось, доверху забитий унітаз. Слава Богу, хватило розуму бігати у собачий вольєр на вулиці. Але найшлись ті, хто насцяли прямо на диван, мабуть, вже коли покидали Макарів, залишили про себе згадку таку.”

“Єдине, що врятувало від повного розбещення нашого дому, це ікони, які окупанти не чіпали. Для нас це був найсильніший оберіг!”

Світлана наразі перебуває у будинку одна, чоловік на нервовому ґрунті потрапив у лікарню. Жінка здригається від будь-якого зайвого звуку. Тепер для неї все, у що відмовлялись вірити, прийшло у її дім…