Стратегічні підвалини

Петра Порошенка під час перебування на посаді президента часто звинувачували у надто активній участі у зовнішній політиці держави.

Зараз ситуація, як кажуть, змінилася: ключові для України питання дипломатії – відносини з Росією та США – на себе намагається замкнути шеф президентського офісу Андрій Єрмак, який не має досвіду роботи дипломатом. Певної пікантності додає і той факт, що його заступник Ігор Жовква, який є куратором зовнішньої політики в ОПУ, також ніколи не працював у закордонних дипломатичних представництвах України.

“Ефект нових обличь” у дипломатії далеко не завжди має позитивні наслідки. Жовкву сватають послом до однієї з країн Перської затоки, змінити його повинен колишній представник України при ЄС Микола Точицький, до якого довіри у Єрмака більше.

Володимир Зеленський сприймає зовнішню політику України дещо примітивно. Невипадково в інформаційних повідомленнях про його закордонні вояжі часто фігурують цифри майбутніх інвестицій, які “випадково” озвучують. У багатьох громадян ці круглі та приємні на слух суми луною відбиваються у кишенях. Насправді ж Національний банк зафіксував відтік прямих іноземних інвестицій у понад 850 мільйонів доларів – найбільший за останні 20 років. Розумному досить, чи не так.

Ротація керівників закордонних дипломатичних установ України – це нормальний процес, драматизувати його не варто. Заміна послів викликає подив хіба що через десакралізацію дипломатії, яка спостерігається у багатьох країнах світу. Україна не є винятком. Проте у МЗС визнають, що вплив Банкової на кадрові призначення дипломатів (традиційно вагомий за всіх президентів) суттєво єрмакізувався.

Про головне

За великим рахунком, про ефективність української дипломатії та таланти президента до діалогу з іншими очільниками держав добре свідчить ситуація з пандемією. З одного боку, українські дипломати сприяли поверненню в Україну 250 тисяч співгромадян, з іншого – запевнення Зеленського, що наша країна першою отримає вакцини проти коронавірусу, сама процедура отримання вакцин засвідчила, що ці процеси суттєво відрізняються від реприз “95 кварталу”. М’яко кажучи.

Відносини зі Сполученими Штатами – офіційним стратегічним партнером України – складно назвати динамічними. Дійсно, гра Росії військовими м’язами на кордоні нашої держави спричинила помітне пожвавлення контактів, у травні у Києві очікують на держсекретаря США Ентоні Блінкена. Телефонна розмова Джозефа Байдена з Володимиром Зеленським багатьма сприймається як величезне досягнення, проте це далеко не так. І навіть адресоване 46-му президенту США запитання українського колеги “Чому Україна досі не в НАТО?” – це хайп, а не стратегія.

Куди важливішими виглядають інституційні контакти, з якими є проблеми. Заміна Володимира Єльченка (дуже досвідченого дипломата) на Оксану Маркарову (фінансистку без дипломатичного досвіду) виглядає авантюрою. Проте це не найбільша проблема.

В останні тижні президентства Дональда Трампа українські парламентарії Андрій Деркач та Олександр Дубінський опинилися під санкціями як агенти російського впливу. Вони – не єдині підсанкційні нардепи, проте і їх досить для сумнівів у можливій інтенсивній співпраці України та США на міжпарламентському рівні.

Вже два роки немає посла США в Україні, і навіть активність тимчасової повіреної у справах США Кристіни Квін це не компенсує. Хоча Штати не відмовляються від допомоги Україні, навіть нарощують її у військовому аспекті, проте подив від екстреного звільнення Андрія Коболєва з НАК “Нафтогаз України” приховувати не стали. Якщо звернути увагу на скандал навколо запевнень Андрієм Єрмаком Рудольфа Джуліані у готовності сприяти розслідуванню “справи Байдена”, то картина стає малооптимістичною.

Відносини з Росією за президентства Зеленського стали більш динамічними, Україна пройшла шляхом помітних поступок Кремлю, і активній частині суспільства було непросто збити цей ентузіазм глави держави у прагненні “зазирнути в очі Путіну”. Прагнення до примирення з Кремлем як квінтесенція зовнішньополітичної стратегії Зеленського не знаходить суттєвої підтримки в суспільстві, останні спроби зустрітися з російським президентом віч-на-віч несуть низку ризиків не так для самого Зеленського, як для суверенітету України. Росія ж не відмовилася від прагнення або підпорядкувати собі Україну, або розвалити її на кілька шматків з мінімальною зовнішньополітичною суб’єктністю.

Білої акації квіти інтеграції

Прагнення України стати членом НАТО та Європейського Союзу зафіксоване в Конституції, і команда Зеленського не наважується щось рухати. Проте й особливого ентузіазму у цьому питанні не спостерігаємо. Успіхом можна назвати приєднання України до Програми розширеного партнерства НАТО у червні 2020 року. Проте показове прагнення отримати План дій для досягнення членства (ПДЧ) в Альянсі, яке проявилося у керівництва України протягом останніх тижнів, виглядає не надто щирим та переконливим. Євроатлантична та європейська інтеграція – достатньо складні процедури, щоб розраховувати проскочити їх виключно на кон’юнктурі. Ба більше – далеко не всі європейські лідери будуть у захваті від цього сформованого нашвидкуруч прагнення. Урок 2008 року, коли Україні та Грузії вже відмовили у наданні ПДЧ, треба добре вивчити.

Так, на нашому боці США, Велика Британія (Brexit, серед іншого, розв’язав Лондону руки у царині зовнішньої політики), Польща, країни Балтії. Але говорити, що всередині НАТО є потужний рух на підтримку членства України, буде небезпечним перебільшенням. Перспектива вступу до ЄС – ще більш віддалена, низка країн Старої Європи (зокрема, Франція) не приховують того, що не бачать Україну у складі Європейського Союзу. На жаль, наша держава сама дає чимало приводів для збереження її у статусі партнера Європейського Союзу, а не створення перспективи вступу. Звільнення Андрія Коболєва з НАК “Нафтогаз України” це блискуче підтверджує.

Помітне напруження на кордонах України, організоване Росією у квітні, стало лакмусовим папірцем у багатьох аспектах. Наприклад, можливості обговорити ситуацію з учасниками Норманді Ангелою Меркель та Еммануелем Макроном Володимиру Зеленському довелося чекати три тижні. Це – показово та небезпечно у контексті завищених очікувань від наших партнерів. До речі, варто нагадати, що саме Німеччина та Франція забезпечили повернення російської делегації до ПАРЄ, де з того часу голос українських парламентарів звучить все слабше. Фактично Україна втратила майданчик, на якому досягала дипломатичних перемог із загальноєвропейським резонансом.

Повертаючись до Нормандського формату, можна сказати, що і без того мізерні шанси на його ефективну реанімацію розмиваються кількома факторами. Прагнення Володимира Зеленського зустрітися зі своїм російським тезкою-президентом довіру з боку Німеччини та Франції не збільшує. Власне, як і озвучене Зеленським прагнення чи то розширити формат переговорів за рахунок США, Великої Британії та Канади (відсутність у переліку Польщі викликає подив), чи то створити новий формат для врегулювання конфлікту на Донбасі. Наче у калейдоскопі миготять міста, в яких команда Зеленського прагне зустрітися з Путіним: Ватикан, Єрусалим, Відень, хоча ствердної відповіді з Кремля досі не надходило.

Сусіди та партнери

Традиційний один стратегічний партнер – Польща – намагається приховати розчарування від діалогу з Україною та ревнощі до Німеччини, проте не завжди успішно. Понад 20 років у статусі “адвоката України” не принесли Варшаві надзвичайних дивідендів, хоча двосторонні відносини залишаються формально міцними. Але диявол традиційно в деталях – і це не питання історичної пам’яті. Днями віцепрем’єри України та Польщі Олексій Рєзніков та Ярослав Говін відновили роботу міжурядової комісії з економічної співпраці, яка очікувала цього імпульсу протягом 4 років. Хоча товарообіг між нашими країнами практично не постраждав від пандемії коронавірусу, якість політичного діалогу бажає кращого. І навіть доволі інтенсивне спілкування президентів України та Польщі ситуацію змінити не в змозі.

Схоже, Зеленський розраховував на переможну ходу у відносинах з Угорщиною, адже його питання мови хвилює менше, ніж Порошенка. Проте Будапешт і надалі діє за логікою компостера: тільки-но у ЄС критикують Угорщину, та намагається відігратися на Україні. Очікування візиту Віктора Орбана до Києва перетворилося на формальність, а траєкторія порозуміння ніяк не вимальовується. Цікавим був казус ще від одного сусіда: словацький прем’єр Ігор Матович дозволив собі пожартувати, що обміняв 2 мільйони доз російської вакцини “Спутник V” на Закарпаття. Матович швидко вибачився, через оборудку з вакциною був змушений піти у відставку, проте осад залишився.

Відносно безтурботними виглядають відносини з країнами Балтії, які активно підтримують Україну на міжнародній арені, проте і тут не обійшлося без проблем. Президентка Естонії Керсті Кальюлайд скасувала у квітні без зайвого розголосу візит до Києва. Президент Литви Гітанас Науседа з трибуни Верховної Ради закликав не купувати електроенергію у Білорусі, очевидно, вичерпавши можливості для діалогу з цього питання за зачиненими дверима. Литва, нагадаю, у липні 2020 року разом із Польщею та Україною заснувала Люблінський трикутник, який має посилити безпеку та стабільність у Балто-Чорноморському регіоні.

До речі, про Білорусь. Протягом 8 місяців після президентських виборів у цій країні, коли прагнення Лукашенка залишитися при владі за будь-яку ціну спричинило політичну кризу, Україна так і не знайшла можливості запросити до Києва Світлану Тихановську – символ тамтешніх протестів. Персональні санкції проти окремих тамтешніх урядовців підсилилися обмежувальними митами на вантажівки та автобуси білоруського виробництва буквально днями. У Білорусі пропаганда періодично нещадно критикує “режим Зеленського”, проте у Києві не зуміли відповісти асиметрично та переконливо.

Замість епілогу

У відносинах України з колишніми радянськими республіками все більш відчутним стає присмак скандалу. Заяви Міхеїла Саакашвілі, який страждає від фантомного болю за впливом у Грузії, спричинили відкликання посла Грузії до Тбілісі та помітне охолодження двосторонніх відносин. Ідилічний візит президентки Молдови Маї Санду до Києва за кілька місяців отримав несподіване продовження у вигляді викрадення у Кишиневі судді Миколи Чауса, яке може завдати потужного удару по позиціях проєвропейських сил, лідером яких прагне стати Санду, під час дострокових парламентських виборів.

Зеленський продовжив курс Порошенка на розбудову відносин з Туреччиною, створено “Квадригу” – формат постійних консультацій міністрів закордонних справ та оборони обох країн. Співпраця у сфері безпеки Чорноморського басейну, військово-технічне співробітництво має очевидні перспективи, до того ж Туреччина розглядається як місток до ісламського світу. Візити-вилазки до Оману, Катару, ОАЕ навряд чи можна зарахувати до активу Зеленського. Щодо Туреччини – Реджеп Ердоган не є простим партнером, який готовий раз-у-раз іти на поступки, і за створення зони вільної торгівлі з Україною Анкара боротиметься наполегливо.

Характеризуючи зовнішньополітичну активність Зеленського, можна зауважити її діалектичність. Президент воліє оголошувати про гучні перемоги, його офіс намагається бути паралельним МЗСом, при цьому на Банковій є власний здвоєний центр – Єрмак та Жовква. Поточну роботу продовжують робити українські дипломати у різних країнах, часто – в умовах обмежених ресурсів та можливостей.