– Розкажіть про себе. Звідки ви родом?

– Я взагалі з Луганщини, з міста, яке ще з 2014 року окуповане. Але я – не переселенка, давно сама переїхала до столиці. У мене є сестра, вона переїхала в Київ після мене, в 2012-му, а зараз евакуювалася до Канади і працює там в сфері фармакологічних досліджень.

Є родичі і на окупованих територіях – тітка та її сім’я. Попри те, що вони з 2014-го приїхали до Києва і прожили тут десь рік, потім все ж повернулися назад і досі живуть там. Я з нею не спілкуюся, бо вона вже 9 років працює на “ЛНР” в їхній псевдо-державній установі Гірничорятувальна служба – бухгалтером, але все ж. Хоч вона і відверто не висловлює проросійських поглядів, а заявляє, що їй байдуже, проте я вважаю, що це – теж позиція, і не на користь України. Тим більше в неї був шанс залишитися в Києві – попри різні життєві виклики, але вона вирішила жити і працювати там.

І в неї є син, мій двоюрідний брат, 1998 року народження, він підлягає під мобілізацію, і, в принципі, можемо з ним зустрітися десь на позиціях по різні сторони.

– Що ж надихнуло вас стати інструктором з тактичної медицини?

– Я маю медичну освіту. І колись, у 2014 році, товариш з Могилянки запросив допомогти йому роздрукувати презентації з тактичної медицини для військових. А на зустрічі запропонував поїхати з іноземними інструкторами у навчальний центр “Десна” викладати такмед. Там було велике навчання на 120 людей, було 5 іноземців та багато наших інструкторів. Ми їх слухали та асистували, дивились, як організовано навчання.

Як виявилось, це організувала Уляна Супрун, яка запросила іноземців, а також українців, які були в загонах Червоного Хреста під час Майдану. Її ідея була не просто роздавати аптечки, в яких на той момент теж була потреба, а вчити надавати допомогу цією аптечкою.

Бо проблема була в тому, що люди відкривають ці аптечки, де різні пакетики підписані англійською, і взагалі не розуміють, до якого місця їх прикладати. Тому Уляна придумала видавати їх тільки після навчання. Запросила іноземців, щоб навчали нас, як викладати такмед. І потім ми поїхали працювати від організації Супрун “Patriot Defence”. Більшість часу я там була єдиною жінкою серед чоловіків-інструкторів. Один з елітних спецпідрозділів, з яким ми співпрацювали, просив не присилати інструкторів-жінок, а ми відповідали, що в нас немає жінок і чоловіків, ми всі однаково – професійні інструктори.

В 2014-му році треба було якось долучитися, і це було ідеально, враховуючи, що я маю відношення до медицини, а не, скажімо, до виробництва дронів.

Але людина не обов’язково має бути з вищою медичною освітою, щоб викладати курси з тактичної медицини, тому що є різні рівні курсів по TCCC [Tactical Comat Casualty Care – ред.]. Є базовий для кожного військового, незалежно – він пілот, моряк чи артилерист. Є рівень для бійців-рятувальників – це звичайний боєць підрозділу, який після появи першого пораненого застосовує більш поглиблені в порівнянні з іншими знання такмеду.

Також є навчання для бойових медиків, і це – найвищий рівень для людини без медичної освіти, бо далі вже йде парамедик і лікар.

– Тобто, бойовим медиком можна бути без медичної освіти?

– Так, бойовий медик – це і є людина без медичної освіти. Якщо ти маєш медичну освіту, лікарську, то ти маєш працювати не на полі, а на медеваку, в стабпункті чи в шпиталі. Бо навчити бойового медика займає місяць, в умовах воєнного стану можуть скоротити навіть до 2 – 3 тижнів. А щоб навчити людину медичній освіті, треба набагато більше часу і грошей. Тому, якщо вона – вже навчена, її треба відводити на відносно безпечну відстань, де буде змога робити медичні втручання згідно спеціалізації.

В 2017 році Офіс реформ при Міністерстві оборони запровадив посаду “бойовий медик”, і там чітко написано, що це людина, яка не має медичної освіти. Але не мати медосвіти і взагалі не проходити курси та не вчитися – це різні речі. У нас зараз є багато людей, які стоять на посадах бойовий медик, але вони ніколи не вчилися цьому, і, на жаль, не всі мають таку можливість. Тому що Міноборони і Збройні Сили не можуть таку кількість навчити самотужки.

– Чи вважаєте за доцільне провести певну сертифікацію інструкторів, видавати дозволи на проведення курсів? Адже зараз багато різних громадських організацій, благодійних фондів, приватних осіб проводять такі курси, і потім видають від себе якісь сертифікати.

– Такі сертифікати – це просто роздрукована листівка, яка не має жодного юридичного значення. Як інструктор, я маю 11 сертифікатів – якісь працюють в Америці, якісь працюють в Європі, але вони взагалі ні про що не свідчать в Україні.

Вся інформація, стосовно того, як і чим надавати допомогу, якщо ми говоримо про військових, це є рекомендації Комітету TCCC. Ця інформація пішла з американського війська, на стандарти якого ми рівняємось, і стосовно аптечок, і стосовно надання допомоги. Усі відомі організації проводять курси за гроші, як-то Національна асоціація екстрених медичних техніків (НАЕМТ), яка офіційно сертифікує по TCCC. Тому мої сертифікати – дуже дорогі і круті, але в Україні нічого не означають.

Українські сертифікати на рівні Медицини катастроф тощо, вони, може, і значать щось юридично, але якість курсів – гірша. Тому було б непогано якось це питання унормувати. Але варто тягнутися до того, що вже існує, а не вигадувати якийсь один орган, який буде сертифікувати. Просто треба, щоб, наприклад, всі інструктори, що викладають для військових, орієнтувалися на ТССС. Уся потрібна інформація є англійською мовою, і є переклад українською у вільному доступі. Існує навіть мобільний застосунок Deployed Medicine. Там все написано, як надати максимально правильно допомогу. Просто візьміть почитайте та більше не кажіть про джгут на шию.

Враховуючи, що Міноборони вже не впоралося з навчанням своїх людей, то очікувати, що вони зможуть оцінювати якість навчання і сертифікувати цивільних та ГО, які співпрацюють з військовими, – це утопія.

Звісно, що було б добре, щоб була сертифікація для військових і цивільних інструкторів, але реальність – інша. Можна було б створити в Україні мережу навчальних центрів, сертифікованих НАЕМТ, де якісно б навчали інструкторів. Бо нас зараз є приблизно 10 таких. І нам не треба буде писати програми – вони давно всі написані, і ми просто візьмемо те, що існує.

Взагалі-то, за правилами ЗСУ, інструктором може бути людина, яка має сержантську посаду і пройшла відповідне армійське навчання. Збройні Сили мають самі себе забезпечувати, у них мають бути свої інструктори, вони повинні мати свої навчальні центри, і сторонні люди з ГО взагалі не мають до них їздити, але реалії – інші.

– То що ж робити цивільному, який хоче отримати знання, чи військовому, якого не встигають навчити цьому в армії? Як убезпечити себе від неякісних курсів, які можуть вартувати життя?

– Треба розділяти навчання для цивільних і військових. Якщо ми говоримо про військових, майже ніхто з військових не сплачує за навчання власні кошти, для них це безкоштовно. На жаль, коли людина потрапляє у військо, вона не приймає рішення самостійно. Приймають рішення командири, які виходять на інструкторів чи організації і з ними домовляються.

Тому було б непогано, якби командири, які стоять на посадах, наприклад, випускники військових вузів, які отримують особовий склад, щоб вони у своєму навчальному закладі проходили курси за TCCC. Тож коли вони домовлятимуться з організаціями про курси, то вже розумітимуть, як це має відбуватися. Зможуть завчасно запитати і перевірити план занять, програму, яка має бути описана. Якщо на базовому рівні будуть розповідати про хірургічний доступ ножем до дихальних шляхів під час атаки інопланетян, то цього не має бути. І командир не узгодить таке навчання.

– Чи стикалися з супротивом, перешкодами під час навчання військових з боку їхнього керівництва?

– З 2014 року було дуже багато різних ситуацій. Ось домовляємось з командиром, щоб звільнили особовий склад на два дні для навчань, але потім починають забирати – частково або повністю – людей з навчання, бо раптово з’являються якісь задачі від командирів: піти в наряд, поїхати на “Нову пошту”.

Наприклад, у мене була ситуація в одному підрозділі, який сформувався в минулому році після повномасштабного вторгнення. Дуже красива база в центрі Києва і начебто все в них має бути OК, але як ми почали працювати – частина людей просто поїхала на стрільби. Я підійшла до командира, з яким і домовлялася, а він сказав, що нічого не знає і в них стрільби. Це безвідповідально!

В Європі такі курси коштують сотні євро за одну людину, а не як у нас – за їжу, коли тебе максимум нагодують у солдатській їдальні за курс для сотні бійців, бо ти волонтер. А от якби підрозділ заплатив за курси за європейськими цінами, то, я впевнена, що ніхто б не поїхав ні на які стрільби чи ще куди. Бо це дуже дорога послуга – це важкий курс, для військових важче викладати. Військовий курс потребує максимальної уваги інструктора в багатьох аспектах, а особливо стосовно безпеки курсанта і групи під час навчання.

– В чому полягає неякісне навчання тактичної медицини?

– У тактичній медицині є етапи надання допомоги. Перший етап – це надання допомоги під ефективним вогнем противника. Це допомога людині, пораненій в бою. І ця допомога можлива, тільки якщо це самодопомога, коли поранений може сам собі накласти турнікет, або ж хтось із побратимів має це зробити. Але побратими можуть це робити, тільки якщо тактичні умови дозволяють, і вони мають це робити під вогневим прикриттям інших, а цивільні не мають можливості організувати вогневе прикриття.

І розповідати цивільним, що вони в бою, коли він продовжується, коли загроза є, що вони мають щось виконувати стосовно надання допомоги – це давати їм надію, що вони можуть вибігати, і як медсестра в 43-му році ,когось з поля бою витягувати, в той момент, коли вони самі мають ховатися в укритті, щоб не збільшувати кількість постраждалих.

Але я розумію, що, можливо, і самі люди, які це викладають, не усвідомлюють різницю між цим. До прикладу, я в одного такого інструктора запитала сьогодні, що він радить робити цивільній людині під ефективним вогнем противника, і в чому тактична складова. Він мені пише: “Коли, в укритті?”. Відповідаю: “Все, ми закінчили розмову, бо коли в укритті, це вже інший етап надання допомоги”. А вони не розрізняють. Є велика кількість людей, в яких, можливо, мотивація позитивна, але вони не зовсім професійні.

Курси – це протоколи, і вони вже написані. Коли кажуть, що щось з цього розповідаємо, а щось не розповідаємо, – це взагалі щось авторське, і це зло. Але зрозуміло, чому так багато людей зайнялось викладанням тактичної медицини, бо це зараз продається, це логічно.

– Чи стикалися з некомпетентними інструкторами, на зразок Інструктор.юа, але в тактичній медицині?

– Так, дуже багато таких інструкторів зараз є. Вони не розрізняють цивільні протоколи і військові. І ще в нас є дуже серйозна проблема – це радянська школа, де розповідали про венозну кровотечу, про джгут на шию. І це продовжується досі. Якщо говорити про цивільні речі, то вони вставляють ложку в рот людям з судомами, але в цього правила немає медичного обґрунтування. Проте головна проблема, наприклад, якщо говорити про зупинку кровотечі, – непрофесійні інструктори розповідають про імпровізовані турнікети. Що, якщо ти не маєш турнікета, то ти маєш за допомогою ременя від зброї, штанів чи шлейок від рюкзаку якимось чином швидко зупинити кровотечу. Але є протоколи, які нам кажуть, що якщо ви не маєте якісного турнікета, ви повинні якнайшвидше застосувати прямий тиск і тампонування рани. У вас має спрацювати план А, план В, план С і тільки тоді, якщо поранений ще не помер від кровотечі, ви можете застосувати імпровізований турнікет. Але якщо в нього не буде імпровізованого “воротка”, то спираючись на статистику, він, скоріш за все, не спрацює.

У кожного інструктора, професійного чи ні, є мільйони різних історій, які хочеться розповісти. Але задача інструктора – не ділитися особистим досвідом, а ретранслювати протоколи. Єдине, що вимагається, це почитати, зрозуміти, про що мова, бажано, щоб тобі хтось пояснив, про що мова, тобто, ти маєш навчитися у когось, і потім переказувати одне й те саме. Нічого не додавати від себе, якісь особисті одиночні випадки, які, можливо, в когось і спрацювали, але це не підтверджено статистично.

Мені здається, все ж таки, що гарна людина і гарний інструктор – це різні речі. Ти можеш мати мільйон підписників в Інстаграмі, ти можеш бути в тусовці, де тебе всі люблять, але, щоб бути інструктором, цьому слід вчитися і вкладати в це гроші, їздити закордон на навчання до досвідчених людей, які знають ці стандарти давно і працюють за ними.

А якщо ти десь на ютуб один раз подивився, чи тобі щось розповів знайомий, навіть військовий, і ти після цього став інструктором, то такого звісно не може бути, бо ти не можеш ніяких цінних знань передати. Ти можеш просто розповідати, що ти десь щось прочитав, але збирати групи, тим більше комерційні, це злочин! Бо це не просто фотографія карми чи аналіз аури, це загрожує життю і здоров’ю людей від неправильних дій в екстрених ситуаціях.

Всі ці курси – і цивільні і військові – існують для того, щоб в суспільстві була культура безпеки, щоб ми вимагали безпечного простору, аптечок, дефібриляторів, щоб всі вміли ними користуватися.

Бо коли пишуть про умовну людину, яка померла в метро від зупинки серця, – це одне, а коли це чиїсь рідні, батьки, дідусь чи бабуся, – це вже інше, навіть якщо говорити не в розрізі сентиментів, а щодо витрат на поховання і супутніх проблем. Бо якщо скласти ці витрати, то дефібрилятор – дешевше. І пройти 8-годинні медичні курси з першої домедичної допомоги – це теж дешевше за похорони.

– Щодо наповнення стандартних курсів такмеду, чи входять туди методи евакуації поранених з поля бою, наприклад, стропами з бронемашини?

– Так, цьому навчають у базовому курсі. Наприклад, під ефективним вогнем противника потрібно евакуювати в тимчасове укриття. Головним принципом є “хапай та біжи”, але, звісно, інструктор має розповісти про фізику, важелі, точки опори в тілі людини, щоб це можна було зробити з найменшими проблемами для себе. Носити людей в будь-якому разі важко, але методи евакуації трішки спрощують цю складну проблему.

– Які стандарти, протоколи такмеду існують, крім ТССС та MARCH? Наскільки вони відрізняються чи суперечать один одному?

– Крім більш вживаного наразі алгоритму MARCH існує ще C.A.B.C., але, по суті, це теж саме.

Останній розшифровується наступним чином:

C (Critical bleeding) – критична кровотеча, що ідентично М (Massive bleeding) – масивна кровотеча в MARCH.

А (Airway) – прохідність дихальних шляхів, що аналогічно в обох.
B (Breathing) – дихання, тотожно до R (Respiration) – дихання в MARCH. С (Circulation) – кровообіг, теж однаково в обох алгоритмах.

В алгоритмі MARCH ще є літера H (Hypothermia / Head injury) – гіпотермія, травма голови. Але інструктор, що розповідає про алгоритм C.A.B.C., обов’язково вкінці про це згадає, бо це один із тих факторів, що унеможливлює виживання людини.

Ще на початку АТО не було алгоритму MARCH в ТССС, там було написано C.A.B.C., потім вони його оновили і більш акцентували на гіпотермії і травмі голови.

У цивільних протоколах також зустрічаються обидва алгоритми. Проблема у нас, в Україні, в іншому – є люди, які придумують авторські алгоритми. Наприклад, у нас є така складна і болюча для всіх історія – алгоритм “КОЛЕСО”. Є одна жіночка [Ольга Омельчук – ред.], яка має опосередковане відношення до Міністерства оборони, а саме там працює її чоловік. І вона в 2015 році придумала цей алгоритм, бо нібито українці не знають англійської. За рахунок Міноборони вони надрукували календарики і розповсюджували їх.

Розшифровується КОЛЕСО так:

К – критична кровотеча, О – огляд дихальних шляхів, Л – легені, Е – ефективність дихання, С – серце, О – огляд тіла, оцінка свідомості, обігрів.

Так сходу можна придумати будь-які букви. Вона ходила з цим “колесом”, тикалась-микалась і всі з того сміялись.

Якщо військова або цивільна людина будь-де вдома або закордоном буде надавати допомогу на вулиці і скаже, наприклад: “Я роблю MARCH, я на R”, то всі зрозуміють, що вона працює з диханням та будуть їй допомагати. Теж саме з C.A.B.C.

А якщо хтось скаже, що робить КОЛЕСО, то всі подумають, що він **бнувся головою і робить акробатичне колесо. Уявляєте, як це виглядатиме в нашому Інтернаціональному легіоні.

Будь-яка адаптація значно впливає на якість надання допомоги, нам не треба адаптувати алгоритми під українські реалії. Українці, військові і цивільні, інструктори – не тупі, ми можемо запам’ятати 5 літер, це ж не вся англійська мова, а лише кілька літер. Але якщо військовий не може запам’ятати 5 літер, то йому і зброю до рук давати не можна.

В ТССС і в цивільних протоколах є дуже багато різних акронімів, і MARCH – один із них. Наприклад, ми застосовуємо акронім AVPU, коли оцінюємо притомність людини, і його теж не треба адаптувати. Нічого не треба адаптувати, просто треба вміти пояснити людині. І навіть якщо вони забули самі букви, вони мають запам’ятати послідовність дій.

На жаль в минулому 2022 році, коли почалось повномасштабне вторгнення, ніхто не знав, що робити, чим займатися, і всі “гасили пожежі”, КОЛЕСО став вірусним алгоритмом серед військових. Навіть існує мережа тренінг-центрів “КоЛеСо”, де його викладають. Вся інструкторська спільнота, всі їм говорили, що вони роблять “дічь”. І ходять чутки, що тепер вони викладають MARCH через те, що їх задовбали, хоча назва залишилась попередня.

Для жарту розповім, що в мене є колега, що працює зі мною на військових курсах. Ми також з ним із супрунівської школи “Захист патріотів”, і краще за цю школу ніхто ніколи курсів не робив в Україні. Так от, він є автором алгоритму “П.І.З.Д.А.”, де П – Перевір критичні кровотечі, І – І не забудь про дихальні шляхи, і так далі. Але він не має відношення до Міноборони, і його дружина там не працює.

Ще є поглиблені курси для бійців-рятувальників – КОЛЕСО БАРВ. Очевидно, це якесь глибоке ментальне захворювання, яке вже не можна приховати. І проблема – в тому, що вони значну кількість людей цьому навчили. Хоча не треба було вигадувати велосипед.

І найсмішніше, що про це говориться з 2014 року, коли ми робили міжнародні конференції з тактичної медицини, про впровадження стандартизації навчання, у війську, у військових вишах. Це вже все було. Але Притула робить Форум з тактичної медицини, і про цей форум кажуть, ніби він перший. Якщо це – перший форум у вашому житті, то це не перший форум в Україні.

– Хто був на цьому форумі, було щось цікаве?

– Виступ Олександра Данилюка, який розказував про медичну евакуацію. Цікавий і виступ лікаря-анестезіолога, який розповідав про знеболення. Була школа “Боривітер”, яка зараз навчає пілотів дронів.

Був виступ парамедика АЗОВа Хасана, який розповідав, як вони викручувалися, коли були в Маріуполі, як і чим вони надавали допомогу, як забезпечували себе і суміжні підрозділи.

Але були й такі теми, які для мене не дуже цікаві. Та все одно прикольно, що під час воєнного стану вдалось це організувати, зібрати всіх просто, щоб один на одного подивилися і трішки поспілкувалися, обмінялися досвідом.

– А як щодо тренінгового центру від Медичних сил ЗСУ, який також проводить курси і видає посвідчення інструкторів? Як там з якістю навчання?

– Полковник медичної служби ЗСУ Юрій Подолян прийшов на цей форум і повідомив, що 99% військовослужбовців забезпечені індивідуальними аптечками, в нього все добре, всім подякував і пішов. Всім іншим спікерам була можливість задати питання, а йому – ні.

Але така ж кумедна ситуація була і коли ми з “Patriot Defence” робили конференцію в Українському домі в 2015 році, вона так і називалась “Тактична медицина в Україні: запровадження тренувальних і навчальних програм у силових та правоохоронних структурах і їхніх вищих навчальних закладах”. Була спікерка Нацгвардії і вона сказала, що всі бійці НГУ забезпечені аптечками. У залі якраз був присутній боєць Нацгвардії, він представився, назвав військову частину і запитав, де його аптечка. Ці спікери… їхнє завдання поїхати і щось сказати, є їхні звіти, а є дійсність.

– Як взагалі оцінюєте роботу державних структур під час війни?

– З початком повномасштабного вторгнення всі кинулись робити те, що мало бути зроблено, як-то кажуть, ще на вчора. Рік минув і зараз потрібно робити щось вже не на вчора, а на завтра.

Звісно, є волонтери. В принципі, будь-яка доросла адекватна людина, яка має довіру серед колег, друзів, може організувати збір в соцмережах, може донатити комусь на збори, може розповсюджувати потрібну інформацію, займатися волонтерством на базовому рівні.

Але на рівні державних структур продовжують “гасити пожежі”, замість того, щоб думати, як зробити, щоб воно не горіло.

Україна – на етапі активної війни, і головні зусилля мають йти на армію і на економіку. Але вже треба придумати і схему дій, коли масово потрібно буде займатися реабілітацією. Думати про це треба завчасно.

– Фізичною, психологічною реабілітацією? Чи соціалізацією?

– У будь-якому випадку, якщо людина зазнала фізичного поранення, вона має пройти і фізичну, і психологічну реабілітацію. Військовому не обов’язково має відірвати ногу, він ходив в бронежилеті, він стрибав з БТР, відповідно в нього є проблеми з хребтом, з руховим апаратом, є проблеми через харчування, холод, спеку, контузії тощо, є проблеми у жінок-військовослужбовиць з репродуктивною функцією.

Це все треба фіксувати, щоб були документи, бо ми зараз втрачаємо всю статистику. Так від нашого українського досвіду мав би світ відштовхуватися, для того, щоб робити якісь висновки, шукати вирішення проблем. Але якщо нам немає, що показати, бо в нас – значні проблеми з документуванням, то яку інформацію ми будемо передавати світу?

Наприклад, нам казали, що ми маємо готуватися до війни з Росією. Це було очевидно з 2014 року, що вона буде далі, що вони від своїх планів не відмовляються. Влада вже тоді мала б готувати план, як буде вчити військових на випадок повномасштабної війни, як забезпечувати їх аптечками, як вчити бойових медиків, а не займатися цим, лиш вже коли все почалося.

Я розумію, що головні зусилля зараз – на бій, але ми маємо вже зараз розробляти хоч плани, стратегії, щоб потім займатися реабілітацією ветеранів. Бо коли людина поклала своє здоров’я за державу, то держава потім має нею і опікуватися. Наше Міністерство у справах ветеранів існує з 2018 року. Міністерство ветеранів США існує майже 100 років. Тож ми маємо їхній досвід перейняти, наскільки це можливо, і накласти на наш український.

– Взяти за взірець американський досвід, як золотий стандарт у поводженні з ветеранами?

– Звісно, у нас інша державна структура. Але можна узгодити з нашими реаліями та підігнати під наш держапарат і інфраструктуру. Коли ми світу зможемо запропонувати, якісно презентувати якусь ідею, наприклад, державну стратегію реабілітації ветеранів в перспективі на 10 років, тоді їм буде простіше допомагати нам грошима. Бо якщо ми просимо гроші на що-небуть, то не зрозуміло навіщо нам їх давати. А я впевнена, що гроші для України є, єдине що нам треба – аргументувати наші прохання.

У минулому році Міністерство охорони здоров’я видало наказ та юридично дозволило на догоспітальному етапі, тобто до стабілізаційного пункту і до шпиталю переливати цільну кров. І це дуже круто! Це єдине, що може врятувати людину з масивною кровотечею, яку навіть може і зупинено, але є значна втрата об’єму крові, а крім зовнішньої, може бути і внутрішня кровотеча, центральних і магістральних судин.

– Переливання крові є в вищезазначених протоколах? Це пряме переливання крові від людини до людини?

– Переливання цільної крові, універсальної, є на рівні TCCC-MP. В принципі, людина без медичної освіти може це робити. Для цього не потрібні великі знання. Треба просто якісно навчити бойового медика, який зможе це зробити на етапі евакуації до стабпункту. І деякі підрозділи в Україні вже це роблять.

Але це не пряме переливання, а вливання. Кров вже готова, перевірена, зберігається охолодженою, потім її треба гріти, для цього має бути обладнання.

Проте бойові медики, які не навчені і стоять на посадах, звісно, бояться це робити, бо є специфічні умови зберігання, треба це контролювати і це відповідальна частина. Але ж так, ми маємо брати на себе відповідальність.

І зараз всі мають про це говорити, всі мають вчити цьому бойових медиків! Ми маємо як запрошувати сюди іноземних інструкторів, так і возити закордон бойових медиків та вчити їх вливати цільну кров пораненим, бо більшість втрат на полі бою, на які ми могли б впливати і не втратити людину, – це масивні кровотечі. Ну і, звісно, якісні турнікети, це вже така база, про яку ми не говоримо, вміння накладати турнікети своєчасно, самому собі або іншому пораненому, це, звісно, важливо. Але ми не можемо 9 років розповідати тільки про турнікети. Зараз ми маємо говорити про вливання крові на догоспітальному етапі. Є радянські лікарі, які бояться це робити, якось аргументуючи, що це не можна робити.

Звісно, потрібні умови для зберігання, обладнання, підрозділ повинен бути укомплектований, є посада бойового медика. Волонтери теж можуть цьому сприяти, закуповувати холодильники і грілки для крові.

– Наскільки вливання крові вже розвинено у війську? Це використовують тільки якісь спецпідрозділи?

– Тільки декілька підрозділів. Це не масово. Наприклад є Аліна Михайлова, депутатка Київради, яка служить у Збройних Силах, “Вовки Да Вінчі”, вони роблять це в себе в підрозділі. Тож, якщо вони роблять, то всі інші також можуть.

Але наказу МОЗ – вже рік, а вливання майже не застосовують. Хоча мали б вже потужно використовувати цей інструмент. Є, наприклад, 205-й центр тактичної медицини ЗСУ, вони вчать бойових медиків і також говорять за вливання крові, є і школа тактичної медицини, але їх спроможності – недостатні.

– Які ще є потреби в медицині, де, можливо, нічого не робиться, та який іноземний досвід ще варто перейняти?

– Якщо брати військо, то базово курси з тактичної медицини більшість проходили. Зараз нікого не здивуєш турнікетом чи індивідуальною аптечкою, більшість щось бачили, щось чули. Але є потреба, щоб усі бойові медики були навчені, тобто оцей найвищий рівень без медичної освіти, і щоб вони були навчені однаково. На це не вистачає сил і ресурсів ні МО і ЗСУ, ні в різних благодійних фондів та організацій. Ні “Повернись живим”, ні Притула не в змозі закрити такі потреби самостійно.

– Як прокоментуєте чутки про полювання ворожих снайперів на бойових медиків, ніби їм забороняють бути на першій лінії?

– За це нічого не можу сказати. Але логічно, що бойовий медик не має сидіти в окопах “на нулі” і суміщати свою роботу, працюючи кулеметником на позиціях, бо держава витратила гроші на його навчання як бойового медика.

Наприклад, бійці на крайніх позиціях. Вони там, в принципі, однаково навчені і, якщо буде поранений, який не зможе сам собі надати допомогу, то будь-хто з його побратимів має надати йому допомогу за алгоритмом на базовому рівні ~12~TCCC ASM (All Service Member) та передати далі. Це може бути або боєць-рятувальник з їхнього підрозділу, навчений на рівні TCCC CLS (Combat Life Saver), або бойовий медик (рівень TCCC CMC або TCCC MP), який буде евакуювати пораненого до кейсеваку.

Кейсевак – це будь-який транспорт, який вивезе людину до стабпункту, де його стабілізують. І далі вже пораненого евакуюють на медеваку, де працюють навчені люди і є обладнання. Якщо, звісно, є дороги.

Як у нас зараз фактично відбувається ешелонна евакуація. Пораненого на позиціях спочатку евакуюють на будь-якій техніці, яка здатна проїхати, бо там, зазвичай, немає дороги, по багну, по полю, до тієї точки, куди може приїхати бригада, яка займається евакуацією, наприклад, вже на пікапі. В машині його оглядають, ставлять катетери, вводять внутрішньовенно ліки, а якщо є навчені люди – можуть і кров вливати. Потім везуть на стабпункт, де його стабілізують і везуть далі.

– Рюкзак бойового медика. Періодично на них влаштовують збори. Це здається дороговартісна річ, приблизно $2000 за один, чи не так?

– Так. Але треба пам’ятати, що рятує не аптечка і не рюкзак. Навіть якщо є максимально гарно укомплектований рюкзак із внутрішньокістковим доступом, з ларингоскопом для інтубації і всім іншим обладнанням, але якщо люди не вміють ним користуватися, то він не допоможе. Рюкзак не прикладеш до рани, як і аптечку.

Є такі організації, які займаються виключно забезпеченням бойових медиків. До мене теж дуже багато звертаються з проханням допомогти отримати рюкзак. Але на запитання, чи є людина, яка вміє ним користуватися, відповідають, що не мають ні медика, ні навченої людини, та хай буде хоч рюкзак. Але це просто змарновані кошти.

– Якщо брати за приклад історії з аптечками, то у багатьох була логіка, що хоч людина і не навчена, але у випадку поранення йому нададуть допомогу його ж аптечкою навчені побратими.

– Таке робиться. Але ми маємо вже вирішити ситуацію, щоб в окопі не було людей, ненавчених користуватися аптечкою. Військовий має це вміти, як і доросла людина вміє чистити зуби. Тим більше, зараз дуже багато можливостей для військових пройти базові курси і отримати безкоштовну аптечку з турнікетом.

– Існує велика проблема неякісних турнікетів і підробок. Різні списки рекомендованих, в деяких є і українські виробники, наприклад, “Січ”, “Дніпро”, які теж закуповують волонтери за зібрані кошти. Дехто перевіряє різні турнікети доплером. Які порадите?

– Крім того що TCCC радить, як надавати допомогу, він радить, чим надавати допомогу. Існують списки рекомендованих девайсів від цього комітету. Зараз дуже модним є слово “сертифікація”. Але ми як дорослі люди знаємо, що сертифікація медичних виробів у кожної країни окрема. Те, що сертифіковано в Туреччині, може бути не сертифіковано в Америці, те що сертифіковано в США, може бути не сертифіковано в Європі, а те що сертифіковано у нас, ніде в світі може бути не сертифіковано. Тому немає якогось міжнародного сертифікату медичного виробу.

Коли обираємо турнікет, ми маємо бути впевнені, що він гарантовано зупинить кровотечу, якщо ми правильно його накладемо. Правильно його накласти ми вчимося на курсах, тренінгах.

Але як обрати його? Ми маємо орієнтуватися не на те, що нам сказав, наприклад, друг-військовий, гарна бойова медикиня в броніку і шоломі на тлі Софійського собору, або якась п***дота, яка нещодавно назвалася “Центром, який шарить в турнікетах” в інстаграмі і тестує їх невідомо за які гроші, можливо за гроші власне виробників турнікетів.

Ми навіть не можемо спиратися на рекомендації Міністерства оборони. Тому що колись, в 2016 році, вони закупили офіційно через тендери український турнікет виробництва фірми “АВ-Фарма”. Він був х***вий і не працював. Вони їх поклали в аптечки військових і, коли люди гинули від того, що вони не зупиняють кровотечу, вже був скандал, і їх прибрали з аптечок.

Тому ми маємо спиратися на щось ґрунтовне, на тих людей, хто довше цим займається, наприклад на TCCC. Американці свою статистику почали збирати після в’єтнамської війни, вони довго цим займаються. Тому єдині інструменти, на які ми можемо сподіватися, – із списку девайсів, рекомендованих ТССС.

Один ідеальний і для самонакладання, і для накладання комусь, і лежачи, і однією рукою, і двома. Інші – не такі зручні, але вони також спрацюють, їх зручно накладати двома руками, тобто для медика підходить. Деякі зроблені по різному, принцип роботи може бути різний, але ми можемо ними навчитися працювати і вони статистично 100% зупинять кровотечу. Жодного українського турнікета немає в списку рекомендованих девайсів, немає! І як тільки він там з’явиться, то я буду його радити, та поки не пораджу жодного!

– На різних курсах і тренінгах інструктори радять український турнікет “Січ” – попри його відсутність в переліку TCCC.

– Дуже багато є рекомендацій щодо турнікета “Січ”. З мого особистого досвіду, два рази із двох, коли його правильно наклали людині з кровотечею, її не була зупинено повністю, кровотеча продовжилася. В одному випадку це було кульове поранення в руку, в іншому – це була ампутація ноги. Я вважаю, що якщо турнікет якісний, таких випадків, як у мене, бути не має!

І, наприклад, на вищезгаданому форумі я зустрілась з колегою, інструктором, що дуже давно працює, і він каже: “Уявляєш, я накладав “Січ”, а він тече…”.

– А такі випадки бувають з турнікетами зі списку TCCC? Все ж таки не може бути ідеальних масових виробів, можливий заводський брак.

– Так, можливі такі випадки. Але нам TCCC каже, що якщо турнікет не спрацював, то накладіть поруч інший турнікет. Але я поки-що не чула жодної історії, щоб правильно накладений турнікет зі списку рекомендованих TCCC не зупинив кровотечу.

Тому відгуків стосовно українських турнікетів є багато. І люди, які закуповують “Січ”, ніколи не зізнаються, що вони “далеко не найкращі”.

Якось я зробила допис у Фейсбуці, де вказала турнікети зі списку рекомендованих девайсів і додала їх фотографії. Щоб люди знали, на 3D-принтері не друкували чи з дерева не майстрували. Бо це вже було просто неможливо, і смішно, і плакати хотілось від того, що коїлось, і що мені показували з наявного у військових.

Так от, написав мені власник компанії-виробника одного відомого українського турнікета: “А якого х** ви не рекомендуєте нас?”.

Відповідаю: “А ви взагалі хто? Я вас маю знати? Ви хоч представтесь”. “Я – власник компанії …”
“Ок. А ви є в списку TCCC?”
“Ні. Але вони – комерційна структура”

Кажу: “Apple – теж комерційна структура. Це не заважає їм бути найкращими”.

“Ми подавали документи, у нас їх не прийняли”

“Як тільки приймуть, я вас додам у свій допис”

Це має бути принципова позиція. Бо коли всі говорять про стандартизацію, про протоколи, про TCCC, але ми нібито можемо поступитися цим принципам. То я особисто не йду на компроміси зі злом! І поки що турнікети поза межами списку для мене є злом. Я не хочу брати відповідальність на себе за чиюсь смерть від того, що турнікет не спрацював.

– А він не погрожував?

– Спілкування було хамовите. Але, певно, для цієї людини це – в порядку норми.

– До речі, як ви зустріли повномасштабне вторгнення?

– Мене подали на програму від американського Конгресу для жінок, які зміцнювали обороноздатність України. Але через COVID ми не поїхали в США, захід відмінили, перенесли. Ми довго чекали, і от в минулому році ми врешті поїхали за нашою програмою. Пробули лише два дні в Вашингтоні, і 24-го розпочалася війна, повномасштабне вторгнення.

Ми гуляли Вашингтоном і дивилися, як там урбаністика працює, як вони облаштовують своє місто, щоб там не було бруду на тротуарі тощо. Ми йшли повз будівлю, де грала музика. Вирішили зайти, а то церква і нас питають, звідки ми. Кажемо, що з України, а у відповідь з сумом пропонують за нас помолитися. Нас це здивувало, і ми пішли.

Справа в тому, що в нас не було інтернету, він був тільки в готелі. І весь світ вже знав, що війна, а ми – ні. Тому тільки в готелі зрозуміли пропозицію помолитися за нас. Через дві години ми пішли на мітинг до російського посольства, розмалювали балончиками з фарбою їхню вивіску, давали інтерв’ю “Голосу Америки” і Мирося Гонгадзе там разом з нами була.

Потім зранку нам повідомили, що ми всі поїдемо додому, бо програма згортається, зі зрозумілих причин. Сказали, що можемо їхати хоч наступного дня, але я подумала, який сенс їхати з порожніми руками. І ми залишилися, бо замовили комплектування до аптечок та самі аптечки, яких вже не було в Україні, в Польщі і ніде поруч в Європі, бо вже всі розкупили. У США не працює “Нова пошта”, не можна сьогодні на завтра замовити, і ми були вимушені їх чекати з “Амазон” три дні.

Поки чекали турнікетів, ми їздили по всіх тактичних магазинах біля Вашингтону, тому що в самому Вашингтоні їх нема, бо там немає такої потреби, щоб люди ходили в такі магазини. Ми їздили по всіх сусідніх штатах і скуповували все, що там було, заходили в магазини 5.11, Full Metal Jacket та  інші і забирали там все. У підсумку ми втрьох привезли в Україну 57 валіз, які були наповнені комплектуванням до аптечок. $7’000 ми заплатили в аеропорту за надлишкову вагу багажу, але привезли більше потрібного. Гроші не зупиняють кровотечу, а турнікет зупиняє!

Фінансово допомогла організація United Help Ukraine з Вашингтона. Ми з ними познайомилися вночі на мітингу біля посольства Росії. Поки чекали на турнікети, ми ще ходили на мітинги і до Білого дому.

-–А як добиралися в Україну? Адже авіасполучення вже не було.

– Прилетіли у Польщу, там побули три години на приватній гелікоптерній станції “швидкої допомоги” і розробили план, як нам далі рухатися. Через місцевих хлопців, що працюють на гелікоптері “швидкої” домовилися, щоб нас відправили залізницею. Товарною електричкою, разом з гуманітаркою, памперсами, дитячим харчуванням доїхали із нашими валізами до Львова. Там сіли на поїзд-фантом, який займався евакуацією людей з Києва, це був не рейсовий потяг. І цим порожнім потягом ,з різною гуманітаркою і без людей, ми й дісталися до столиці ще в лютому, числа 28-го. Всі їхали звідси, а ми їхали сюди.

Наступного ж дня я поїхала вчити військових на Печерськ. Ось таке у нас було епічне повернення з купою необхідного багажу. Тому, коли мені кажуть потім, що нереально замовити чи привезти турнікети чи ще щось, я дивуюсь.

– Вірили, що буде вторгнення?

– Ще до того, як я поїхала в Америку, в розмові з друзями жалілася, що “Люфтганза” перестала літати з Борисполя, а літають тепер зі Львова, і я певно не встигну на початок повномасштабної війни. А мені кажуть: “Їдь, потім на собаках повернешся”. Так і було, так і було…