Олігархи – це темна мітка епохи 90-х, що розтягнулася на останні 30 років незалежності та не відпускає її. 

Зазвичай образ олігарха демонізують. І це не дивно, адже у розкішному житті цієї привілейованої групи кожен бачить свій підневільний вклад.

І більшість українців мріють про те, щоб вони як явище зникли. Відчуваючи власну безпорадність проти цілої системи, звичайна людина чекає народного героя, який допоможе розв’язати цю спільну проблему, тривалістю в кілька десятків років. Але… Це не казка про Зеленського та його законопроєкт № 5599. І я розповім чому. Спершу потрібно розібратися: хто ж такі олігархи та як вони з’явилися? 

Українська олігархія родом з 1990-х. Однією з причин її “народження” є кримінал. Його часто використовували задля збереження у ті часи власного бізнесу, а потім губили тонку межу між захистом і нападом. Хоч були такі, хто бандитизм з самого початку використовував як джерело статків. Під гаслом “приватизації” відбувався перехід державного майна, яке представляло хоч якусь цінність, у приватні руки, що й стало платформою для подальшого збагачення. А неспроможні судова та правоохоронна системи укріпили їх статус.

Згодом для комфорту керування цими підприємствами та знищення суперників захоплювалася місцева влада, правоохоронні органи, судова влада та з’являлися “групи впливу” масштабу цілих регіонів. Нарощуючи свою потужність, олігархам ставало тісно. Водночас в Україні укріпилася практика інструментального ставлення до закону та правоохоронних інституцій. З’явилася тенденція відстоювання своїх інтересів не “згідно з законом”, а “за допомогою закону”, а також використання його проти конкурентів. 

Прагнення до ресурсів і захист свого майна від таких же конкурентів змушували олігархів заручитися суспільною думкою, де в хід ішло все – профспілки, ГО, медіа, що в результаті вилилося в контроль над цілими секторами медіаринку та суспільних організацій. Почали скуповуватися (або діставатися іншими шляхами) ЗМІ, створювалися власні, а згодом формувалися цілі медіаімперії. 

Маючи в руках політичну владу та вплив на суспільну думку, олігархи захопили державу. Є три види захоплення держави, і деякі олігархи усіма трьома користуються. Перший вид – контроль регулятора (отримуючи можливість встановлювати для себе тариф, олігарх отримує перевагу на ринку). Другий вид –  контроль бюджету (отримуючи дотації, олігарх покриває власні витрати коштом платників податків). І третій вид, про який ми вже говорили – контроль державних підприємств (маючи можливість призначати своїх керівників на держпідприємства, бізнес олігарха отримує від них вигідні контракти або занижені ціни на їх продукцію для своїх потреб). А раптом що – завжди можна вивести на протест кілька сотень працівників свого заводу.

Олігархи – це діти складних часів держави, які присмоктались до неї, як інфантильні сини та дочки до пенсії своєї матері. Тільки діти вже давно мали б вирости, а матір у них – наша спільна країна. 

Сьогодні олігархи стають візуально все більш схожими на поважних бізнесменів. Але перших від останніх відрізняє те, що вони не можуть функціонувати без паразитування на державі. І вони зацікавлені у тому, щоб усе залишалося, як є. 

Олігархи є продуктом перехідної економіки та лише в такому “чистилищі” вони здатні існувати. Тому що модернізація передбачає руйнування всього того, що дає вірусу олігархату життя – монополій, непрозорості ринку, корупції, ізоляції від інших ринків, зручної для них податкової системи тощо. Результат їх життєдіяльності є токсином для населення, але вплив олігархів формує замкнене коло, яке розірвати одним махом дуже складно.

Чим же погані заяви Зеленського про боротьбу з олігархатом? 

Передусім тим, що у президента так і не запропонували подолання цієї проблеми. У законопроєкті “Зеленського” механізму боротьби з олігархатом так і не визначено. Він пропонує лише критерії для визначення особи олігарха, які є досить розмитими, щоб маніпулювати ними у разі потреби.

Законопроєкт пропонує передати контроль питання, хто є олігархом, в руки РНБО та Зеленського (фактично – Зеленського та його найближчого оточення).

При цьому, для боротьби з олігархами нічого вигадувати не потрібно — країни Західної Європи та США уже подолали цю проблему і достатньо лише скористатись їх досвідом. Замінивши хаос, який є передумовою появи олігархії ефективними ринковими механізмами та держструктурами, які гарантують їх функціонування.

У розвинених країнах на зміну олігархам приходять корпорації, акції яких мають реальну ринкову вартість. І вона залежить від економічної ефективності правління корпорації, а не від того, наскільки близькі відносини у власника з урядом.

Це гарантує взаємне дотримання правил гри в інтересах акціонерів і репутації бізнесу. Еволюція економіки схожа із живим організмом: примітивні одноклітинні анаеробні організми у вигляді підприємств на чолі з олігархами витісняються аеробними багатоклітинними організмами-корпораціями. І підприємства з олігархами гинуть, не пристосувавшись, якщо не були орієнтовані на розвиток з самого початку, а лише на споживання. А це історія більшості наших олігархів, які експлуатують сировинні ресурси, не створюючи доданої вартості. Заміна олігархічної моделі економіки на корпоративну знаменує розвиток держави та суспільства.

Корпорації потребують повноцінного фондового ринку як середовища існування. В чому тут позитив для “звичайного українця”? Передусім – збільшення можливостей для інвестицій. Замість “класики”: нерухомість, валюта та золото, які лише втрачають у вартості з часом, можливість інвестувати в акції прибуткової компанії означає можливість заощадженням працювати самим на себе. У середньостроковій перспективі, коли відсотки за найбільш консервативним інструментом інвестуванням – депозитами – знизяться, саме фондовий ринок і може стати новим привабливим полем для заробітку та примноження капіталів. 

Разом з тим, зросте і середній рівень фінансової грамотності, який в Україні досить низький. Відповідно, все менше людей поведеться на казочки, подібні до “$4000 зарплати вчителям”. 

Все разом це збільшить прозорість економіки, забезпечить надходження іноземного капіталу та дешеві гроші для розширення бізнесу. Своєю чергою атмосфера здорової конкуренції позитивно впливає на кінцевого споживача. 

Чи вигідно це тим, для кого добривом прибутку була корупція, монополія та експлуатація? Ні.

Але найцікавіше у законі Зеленського про боротьбу з олігархами інше. У ньому людина, яка до прийняття закону володіла ЗМІ та відповідала іншим критеріям олігарха, є олігархом, але людина, яка стала власником ЗМІ після прийняття закону, вже не буде вважатися олігархом, навіть якщо відповідає усім критеріям для цього статусу. Парадокс? Навряд. Ці норми закону дозволять під виглядом подолання олігархату зростити новий, очевидно, під крилом президента. Підсумовуючи сказане, ми ризикуємо стати свідками появи “олігархів Зеленського” на заміну олігархам часів Кучми. 

До речі, ви не цікавилися, чиї медіа будуть купувати ті “не-олігархи” імені президента України? Створювати свої? Або ж відбирати чужі? Чи не маскується під цими рядками спроба подавити свободу слова та медіа?

Законопроєкт Зеленського може стати фундаментом для інформаційного рейдерства та монополізації медіа простору. І цей метод теж не є оригінальним: 20 років тому ним скористався Володимир Путін і постарався, але не вдалося, Янукович. Просто згадайте “раптову появу” в українській економіці Сергія Курченка та придбання ним медіахолдингу UMH (до нього входили “Комсомольская правда”, Football.ua, “Ретро FM”, “Теленеделя”, “Корреспондент” тощо)

Серед перших кроків російського президента до створення інформаційної диктатури було знищення великих каналів. На початку нульових Путін відібрав у Березовського канал ОРТ (“Первый канал”), газету  “Коммерсантъ” та низку інших медіа, поставивши ручних олігархів і своїх людей на контроль цих ЗМІ. Далі був канал НТВ – один із основних телеканалів Росії, який часто критикував владу в 90-х. Після приходу Путіна до влади олігарх і власник НТВ Володимир Гусинський тимчасово потрапив до в’язниці, його телеканали насильно захоплені міноритарним акціонером, “Газпромом”. Це стало моделлю для захоплення й інших незалежних телеканалів. І якщо починалося все з великих каналів, то зараз Путінський режим створив тотальну цензуру навіть для невеликих незалежних видань, помістивши населення в інформаційну бульбашку пропаганди. З іншого боку, фізично чи іншими шляхами знищивши конкурентів, Путін зростив когорту своїх ручних олігархів, бізнесменів і політиків. Це той шлях, яким зараз йде тандем Зеленський-Єрмак. 

Зрощування нових олігархів ламає через коліно еволюцію економіки та розвиток суспільства. Наслідком буде не формування України як суб’єкта цивілізованого світу, а створення такої собі “копії Путінської Росії”.

Тобто, чинна влада ставить хрест не лише на свободі медіа, але й на можливості розвитку свого бренду та популяризації його по всьому світу (чим так любив хвалитися Зеленський), можливості українців жити краще та еволюції економіки. Під виглядом боротьби з олігархами нам пропонують лише зміну прізвищ.

Як вважаєте, воно того варте?