«Думали, що в театрі їм буде безпечно, а його розбомбили» – історії виживання в Маріуполі

Цю історію оприлюднили на сайті американського телеканалу CNN.

За день до нападу 56-річному редакторові, який проживає в Києві, в паніці зателефонувала його 30-річна донька.

Він не чув про неї з 1 березня, коли російські війська посилили облогу Маріуполя, стратегічного портового міста, запустивши невпинний шквал ракет і бомб із землі, неба та моря.

Через відімкнення електроенергії та Інтернету Маріуполь був значною мірою відрізаний від зовнішнього світу. Сергій, який з міркувань безпеки просив використовувати лише його ім’я, відчайдушно чекав на будь-які оновлення від своїх дівчат.

За його відсутності йому нічого не залишалося, як покладатися на похмуру картину життя і смерті, яку сповіщають маріупольські чиновники: мешканці жили в “середньовічних умовах”, змушені топити сніг для води та готувати їжу на відкритому вогні. Цивільні об’єкти, зокрема багатоквартирні будинки, пологовий будинок та головна адміністративна будівля, зруйновані. Припинення вогню було проігноровано, а коридори евакуації перекриті.

Після 24-годинної істерії, у Сергія задзвонив телефон. Його донька повідомила йому, що незадовго до вибуху вийшла з театру, щоб перевірити літнього родича. Вона кинулася назад і виявила, що будівля розбита навпіл, центральна аудиторія на 600-800 місць повністю зруйнована, а люди, залиті кров’ю, почали виходити з-під уламків. Серед них була її сестра, яка ховалася в частині театру, що вціліла, і мати, яку викопали з спільно з рештою  вцілілих.

Трьом жінкам, які не мали нічого, крім рюкзака з необхідними документами, вдалося проїхатися з шістьма іншими невеликою автівкою, заплативши водієві всі гроші — 2000 гривень, що становить приблизно 68 доларів. Вона розповіла, що вони вийшли на блокпосту, укомплектованому російськими солдатами, і пішки пройшли близько 12 миль далі до Мелекіного, де у їхніх сусідів є хата чи дача.

Невелике село на Азовському морі переповнене переселенцями, які приїхали з Маріуполя, розповіла донька Сергія, додавши, що не залишилося ні їжі, ні пального.

“У Мелекіному справжній голод, голодомор. У селах немає запасів, зачинені абсолютно всі магазини”, – сказав Сергій.

Без можливості самостійно подорожувати, Сергій зараз несамовито шукає водія, який здійснить небезпечну подорож, щоб забрати його дружину та дочок з дачі, де вони зупинилися. Але йому ще не пощастило. Страшна пропозиція: будь-який волонтер ризикує потрапити під перехресний вогонь або в полон до росіян. Протягом останнього тижня російські війська депортували тисячі жителів Маріуполя проти їхньої волі у віддалені міста Росії. А в понеділок Москва закликала Маріуполь до капітуляції.

Страшна втеча родини Сергія з Маріуполя – одна з перших історій, які з’явилися в живих після вибуху театру. Протягом кількох днів сім’ї та друзі тих, хто всередині, чекали новин про їхню долю, публікуючи в місцевих каналах Telegram і групах у Facebook, запитуючи, чи хтось бачив їхніх близьких. Дописи тих, кому вдалося втекти з міста, не давали особливої ​​надії, описуючи підвали, перетворені на гробниці, і вулиці, завалені трупами.

Радник мера Маріуполя Петро Андріущенко заявив у неділю CNN, що битва за місто унеможливила вилучення та ідентифікацію загиблих, а також лікування поранених.

“Ми не можемо проводити рятувальні операції в нинішніх умовах: точаться вуличні бої, обстріли, бомбардування”, – сказав він про напад на театр, додавши, що багато з приблизно 200 тих, хто вижив, перебувають в інших притулках або   в процесі евакуації до Запоріжжя, міста на Дніпрі, приблизно в 140 милях.

Президент України Володимир Зеленський у відеозверненні, опублікованому у Facebook вранці в неділю, заявив, що блокада Маріуполя увійде в історію як військовий злочин. “Зробити це з мирним містом… це терор, який запам’ятається на століття”, – додав він.

Але, як і решта міст  на сході та півдні України, які нині задушені російськими військами, Маріуполь перетворився на чорну скриньку, інформація про яку починає надходити, коли жителі втікають.

Після того, як 9 березня в пологовому будинку біля будинку Анни Котельникової потрапили вагітні матері, які дерлися по руїнах, хапаючись за живіт, вона вирішила переїхати до батьківської квартири за 9 кілометрів на південь, у квартал з видом на Драматичний театр.

36-річний анестезіолог Котельникова була волонтеркою в українській армії з весни 2014 року, коли підтримувані Росією сепаратисти напали на Маріуполь; сепаратистські сили утримували місто протягом місяця, перш ніж український уряд повернув контроль. Через її причетність до конфлікту Котельниковій наполегливо порадили покинути Маріуполь, коли Росія вдерлася в Україну минулого місяця. Вона відмовилася, не в змозі уявити різанину, яка чекала на її улюблене рідне місто.

Але в міру того, як бомбардування посилювалося, обстріл ставав все   непередбачуванішим і невибірковим, вона почала змінювати свою думку. У ніч на 14 березня, прихистившись у сестри, шурина, племінника та батьків — яким за 80 і які пережили окупацію Маріуполя нацистською Німеччиною — вона знала, що вони повинні піти.

“Щодня ми чули, як наближаються вибухи, бомбардування. Ця ніч була просто жахлива. З півночі до ранку… Бомбардування не припинялося”, – сказала вона CNN у дзвінку. “Коли можна було відкрити завісу… Я побачила, що в напрямку мого будинку все було в чорному диму”.

“Я зрозуміла, що не можу більше чекати”, – сказала вона.

Через площу від квартири її батьків місцеві та міські чиновники організовували евакуацію в драмтеатрі. Всередині ситуація була жахливою, повідомила CNN Катерина Ерська, журналістка, яка доставляла допомогу на місце.

Понад тисячу людей розмістилися в неопалюваній будівлі, намагаючись зігрітися в морози за допомогою картонних коробок, ковдр і біля постійних багать, сказала вона. Полум’я, що розпалювалося шматочками зруйнованих будинків і гілками дерев, використовувалося для приготування будь-якої їжі, яку люди могли знайти. Телефони більшості людей були неробочими, а мобільні сигнали були рідкісними — їхнє єдине відчуття зовнішнього світу виходило від гуркоту літаків над головою та шуму сутичок поблизу.

“Цей звук бою був постійним саундтреком”, — сказала Ерська. 16 березня, за кілька годин до нападу, їй вдалося втекти з міста.

Те ж саме Котельникова зробила напередодні, 15 березня. Вона вибігла з батьківської квартири до театру, підтвердила, що о 9 ранку від’їжджала колона з понад 200 машин, і зробила кілька фотографій виписки “ДІТИ”, нашкрябаної на землі, перед тим як тікати додому, щоб попросити родину зібрати речі. За годину вони вийшли за двері.

За порадою друзів вона розповіла, що стерла все з телефона, очистивши його від повідомлень, програм і фотографій — все, що могло б дати підставу російським солдатам затримати її на блокпосту на виїзді з міста, що, як кажуть міські чиновники та очевидці, відбувалося з такими активістами та волонтерами, як вона.

Вони пройшли кожну зупинку, повільно рухаючись дорогою на північ до міста Дніпро. Поїздка, яка зазвичай займає дев’ять годин, зайняла два дні. Коли настали сутінки, вони зупинялися на полях, залишившись на дорозі, щоб уникнути мін, і тулилися, аби зігрітися, коли температура опускалася до -11 градусів за Цельсієм.

Котельникова розповіла, що коли група приїхала до Запоріжжя, її переповнило полегшення. “Я була готова просто встати на коліна і поцілувати землю”.