Його історію розповіли в межах спецпроєкту “Дисиденти” від мультимедійної онлайн-платформи про минуле та сучасне України “Локальна історія”.

У матеріалах зібрані історії політичних в’язнів радянського окупаційного режиму, чиї перші арешти припали на кінець 1960-х — 1970-ті роки. Зазначається, що декого випускали на кілька місяців, відкривали нові “справи” і засуджували знову і знову на роки в’язниць, заслань, психлікарень, а декого утримували аж до 1989-го.

Фото: Олександр Хоменко | Василь Овсієнко

Василь Овсієнко: спогади про родину, навчання та перші арешти

“В тюрмі лампочка завжди світила. Навчився зі світлом спати. Брав хустинку і затуляв очі. Вкриватися з головою не можна було, бо їм треба злочинця бачити. І потрібно лягати ногами до дверей. У перший день, коли мене заарештували, я ще того всього не знав, після допиту впав на нари й заснув. То охоронець прибіг, почав мене розштовхувати, не міг добудитися. Потім я був у курсі: треба лежати так, щоб обличчя було відкрите, щоб видно було через вічко, що ти живий”, – відповів Василь на прохання журналіста трохи перетерпіти спалах камери, аби зробити кілька знімків. 

За словами Овсієнка, його батько – “з типових гречкосіїв”, у родині якого не було видатних особистостей, а сам він мав два класи освіти. Мама – зовсім неписьменна, однак “її родина була культурніша”. 

Фото: Олександр Хоменко | Василь Овсієнко зачитує свою книгу “Життя як покута”

Народився Василь в селі Леніне в Житомирській області, проте 2016-го домігся, аби населеному пункту повернули історичну назву – Ставки.

“Вдома в нас ніколи не було розмов про суспільний лад. На стіні висів такий календар, картонка, з портретом Сталіна. Коли мене, малого, питали, де твій батько, я ставав на стільця і показував на той портрет. Але було й таке, що сидів на паркані й кричав: “Серп і молот – смерть і голод!”. Мама за це рушником по губах надавали”, – сказав дисидент.

Фото: Олександр Хоменко

У школі Овсієнко вчився добре. Письменник згадує, як у 8-му класі зважився надіслати в літературний відділ районної газети “Зоря Полісся” свої вірші, які згодом опублікували. Школу закінчив зі срібною медаллю.

Потім дисидент вступив на українську філологію Київського університету імені Тараса Шевченка. На другому курсі університету студент зблизився з Василем Лісовим, який на першому курсі читав лекції з логіки та звернув увагу на Василя.

“Став давати мені самвидав. Від 1970-го через мої руки пройшли всі номери “Українського вісника”. Я читав сам і давав іншим. За п’ять років інституту мене ніхто не здав. Я мав відчуття на людей. Якщо людина непорядно поводиться в дрібному, то їй не можна доручати нічого більшого”, — сказав Овсієнко.

Коли його арештували, то для товариша Михайла Якубівського, з яким вони жили разом у гуртожитку, влаштували “комсомольські збори”.

“Наша викладачка закинула: жити разом і не знати, що робиться у сумці сусіда, – не по-комсомольському. Зрештою Михайла виключили з університету, а пізніше запроторили до психлікарні”, – додав дисидент.

Після університету Овсієнко почав працювати вчителем у школі села Ташань, на Київщині.

“Був у мене учень, Іван Стіпахно, вирізнявся з-поміж інших. Я почав з ним спілкуватися поза уроками і показав листа Лісового на захист заарештованої інтелігенції. Він розказав про це заступнику директора школи, а той уже доніс у КДБ. Іван досі мені на очі не являється”, – згадує Василь.

Як зазначив письменник, 5 березня 1973 року, на 20-ту річницю смерті Сталіна, його арештували: “В хаті, де я знімав кімнату, зробили шмон. Я мав хист ховати заборонену літературу. Але того разу не заховав статті, яку писав на захист заарештованих. Ввечері ще працював із текстом, подумав: та хіба сьогодні прийдуть? Поклав просто в кімнаті, у течці. Вони наказали віддати антирадянське. Дістав з-під ліжка валізу, вийняв течку й віддав”, – зазначив Овсієнко.

Під час слідства з документів він дізнався, що його ім’я почало фігурувати у справі Лісового та Пронюка від 3 листопада 1972 року. Тоді Василь вже працював у школі, але його не чіпали – мабуть, “думали, що ще на когось їх виведу”. Коли ж арештували, Овсієнко тривожився за своїх друзів, які мали від нього самвидав.

Письменника шантажували психіатричною лікарнею: “Через арешти, коли ти постійно чекаєш, що по тебе от-от прийдуть, часом думаєш собі: а нащо таке життя? Краще піти з цього світу, щоб ти не страждав і щоб люди не страждали. Такі думки в мене були, і я їх на папері записав. Ну, і вік був такий, і хотілося щось зафіксувати й перетворити на літературний твір. А вони за це вхопилися, що це — божевілля, і стали мене шантажувати”, – сказав Овсієнко.

У камері треба чимось займатися, тому дисидент попросив “Кобзаря”. А камера – це чотири кроки туди-сюди. Як сказав письменник, він міг чотири години ходити й декламувати Шевченка.

Суд був наприкінці грудня 1973 року. Пронюк з Лісовим в одній клітці сиділи, а Василь – в іншій. На суді він визнав свою вину, і що його “діяльність” завдала шкоди державі. Внаслідок чого його засудили на чотири роки ув’язнення. 

“Привезли мене в Мордовію, у село Барашево. Виявилось, що правду писали в самвидаві: із 300–350-ти в’язнів половина – українці. І мої чотири роки одразу порівняно з термінами інших зіщулилися”, – стверджує Овсієнко.

Під час розмови із журналістами письменник згадав епізод, коли він 8 травня 1976 року, після місяців у лікарні, зайшов у тюремну секцію.

Там на нарах із книжкою в руках лежав довготелесий чоловік у білій сорочці. Проникливими чорно-каштановими очима подивився на Овсієнка й сказав: “Слава Богу… Я вже за тобою скучив”. Той здивувався. Спитав, звідки він його знає. Чоловік сказав, що вирахував, і що йому дуже потрібна рідна українська душа. На той час мало українців залишилося в тюрмі.

Тим чоловіком виявився український поет-шістдесятник та політв’язень Василь Стус. 

Читайте також:

37-а річниця смерті Василя Стуса: як радянська влада переслідувала поета та роль Медведчука як «захисника»

Повернення на Батьківщину

Коли Овсієнко повернувся додому в село, у школі йому працювати не дозволили. Тоді письменник влаштувався в колгоспі художником.

“Перше, що зробив, – накинув на дерево дріт й налаштував старого приймача, щоб «Радіо Свобода» слухати. А ще купив друкарську машинку. Писав про Стуса і про ситуацію в Мордовії по свіжій пам’яті. Того варіанту донині не збереглося”, – сказав Василь.

Фото: Олександр Хоменко

У 1978 проти Овсієнка відкрили кримінальну справу за опір міліції, буцімто він “два ґудзики міліціонеру зірвав і лаявся”. Дисиденту дали три роки тюрми.

Коли лишилося пів року сидіти, приїхав кадебіст і сказав: “Проти вас вирішено розпочати нову справу”. І почали нове слідство. За словами письменника, хотіли вичавити покази проти Стуса, Матусевича, але коли побачили, що нічого з того не буде, то засудили вже за 62-ю статтею. Дали 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.

Другий арешт

У пересильній камері він зустрів Юрія Литвина, а в Харкові, як і під час першого етапу, його посадили в камеру “смертників”.

“Там я побачив видряпаний на стіні напис: “Степан Хмара, ст. 62 ч. 1, 7 р.”. І зрозумів, що в цю камеру при пересилці поміщали політичних в’язнів. 2 грудня 1981 року мене доставили в Кучино Чусовського району Пермської области, в колонію особливого режиму ВС-389/36″, – зауважив письменник.

Через два тижні карантину Овсієнка завели в камеру № 17, де було п’ятеро в’язнів, серед яких – Кандиба та Курило. Через стіну сидів Лук’яненко, а Стус – у 20-й камері: “Побачив його через щілину: високий, худий, незвичний у смугастому одязі”, – додав дисидент.

Тоді, за його словами, вже сиділи Віталій Калиниченко, Семен Скалич, Олесь Бердник, Микола Євґрафов, а незабаром з лікарні привезли Олексу Тихого. У 1982 році доставили Юрія Литвина, потім – Михайла Гориня та Валерія Марченка.

Коли Стус вийшов із року “одиночки”, вони з Овсієнком сиділи півтора місяця разом. Стус тоді мав загальний зошит у клітинку, зроблений із кількох учнівських, у блакитній обкладинці, з кількома десятками віршів, написаних верлібром.

“Дав мені прочитати. У мене тоді було погано зі здоров’ям, і я не зміг вивчити жодного вірша. Досі про це жалкую. Той зошит не мав ніякої назви, та в останніх своїх листах цю збірку Стус називав “Птах душі”. Там було 300 віршів і стільки ж перекладів. Пропав той зошит. Горять таки рукописи”, – розповів дисидент.

“Хто далі?”

У вересні 1982 року до лікарні відвезли в’язня Михайла Курку. Йому було тоді 70. Потім інші дізналися, що він помер.

Проти ночі 5 травня 1984 року в зоні, просто на кухні, де працював, помер ще один співкамерник Василя – Іван Мамчич. Перед цим його протягом двох тижнів допитували полтавські кадебісти.

Наприкінці травня того ж року Левко Лук’яненко дістав звістку, що помер Олекса Тихий.

Читайте також:

Левко Лук’яненко: «Я дав обітницю небу – здобути Україні волю» – 24 серпня День народження дисидента

23 серпня того ж таки 1984 року співкамерники знайшли Юрія Литвина з розтятим животом — 4 вересня він помер у лікарні.

Влітку помер смертельно хворий 37-літній Валерій Марченко. Згодом нам стало відомо, що він помер у жовтні.

19 січня 1985 року помер у лікарні Акпер Керімов.

Ми жили в гнітючій атмосфері з питанням “Хто далі?” Далі був Василь Стус. Він загинув фактично за стіною від Овсієнка, де сидів у карцері.

“Ми кілька тижнів не мали інформації, лише здогадувалися, що щось сталося. Левко Лук’яненко казав: “Я відчуваю, нема більше Василя”, — розповів Василь Овсієнко.

Звільнення

Спочатку його, Івана Кандибу та Миколу Горбаля із Кучино завезли в лікарню. Туди приїжджали кадебісти, хотіли, щоб ми написали хоч якийсь папір, щоби вони мали на основі чого помилування оформити. Але ми їм сказали: “Ми до вас не просилися і звідси не будемо”.

Проти ночі 21 серпня їх завезли в аеропорт і літаком з Пермі направили до Києва, а зі столиці – в Житомир. 

“Я йшов до вокзалу, обігнав мене кадебіст, завіз на автовокзал, купив мені квитка і дав 10 рублів. Приїхав я в Радомишль десь поміж 8–9 годиною вечора, а звідти в село вже нема чим добиратися. Дивлюся — таксі стоїть. Я здогадався, що не просто так, дав таксисту ту десятку, він завіз мене додому. Мати мене в той день і не чекали”, — констатував дисидент. 

Наші дні

Фото: Олександр Хоменко | плакат зі схемою та фото табору ВС-389/36-1 у селі Кучино Пермської області РФ

На думку Овсієнка, ті політв’язні, котрі ще є або ж ті, котрі недавно відійшли, щасливіші за своїх попередників, бо вони побачили Незалежну Україну.

“А до того цілі покоління відходили й нічого не досягали. І я щасливий, що дожив. Мене Господь зберіг для того, щоб я засвідчив про цих людей. Цю місію я виконав”, – сказав Василь Овсієнко.