Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних, постраждалих від війни Росії проти України.

Людмила Оксаніч

“У Маріуполі скрізь трупи були та машини, що згоріли”

Пенсіонерка Людмила працювала у дитячій поліклініці. Попри початок війни та обстріли Маріуполя, до 5 березня ходила на роботу. А опісля в лікарню жінка не змогла повернутися: через інтенсивні бомбардування неможливо було вийти навіть з квартири.

На початку березня в місті вимкнули воду, газ та електроенергію. Врятувала від зневоднення Людмилу, її чоловіка та сусідів дощова вода, яку збирали в палісаднику.

А ще у баночку з-під горошку наливали спирт, підпалювали, зверху ставили чашку з водою та підігрівали чай.

6 березня Людмилі постукали у двері.

“Я відкриваю, стоять наша сусідка — молода дівчина з лялечкою, поруч жінка. Вони просили оглянути дитину, що народилась 3 дні тому. Я обробила пуповину, дала настанови”. 14 березня був приліт. Кімнату в цих людей буквально винесло. Свекруха дівчини загинула через уламки бомби, миттєво померла. Чоловіка шукали в той день, знайшли через деякий час в сусідньому дворі – на дереві шматки тіла…Сусіду з 8 поверху вдалось вижити, він і забрав дівчину з дитиною зі згорілого будинку та відвіз у лікарню в центрі міста.

15 березня в будинок знову влучила бомба. Під’їзд, де проживала Людмила з чоловіком, почав горіти з 4-го по 9-й поверхи. Разом з сусідами намагались гасити пожежу запасами води, не допомогло — все вигоріло. Тоді Людмила з чоловіком вирішили виїжджати з міста.

“На вулиці були трупи, цвинтар згорілих машин та будинків. На ґанку нашої поліклініки стояли росіяни. Взяли машину в гаражі, запас в нас був 10 літрів, зі сватами виїхали з нашого Маріуполя.”

Людмила зі сльозами на очах дивиться кадри бійців з Азовсталі.

“Мені так прикро. Остались наші одні там в “Азовсталі”, їх забули, в повному сенсі слова. Але я хочу попри все, щоб війна ця закінчилась перемогою нашою. Всі так хочуть.”

Лариса Ізмайлова

“Автомати чомусь були спрямовані саме на нас”

Війна застала сім’ю Лариси у власній квартирі. Прокинулись о 04:45 ранку від дзвінка знайомих з Києва та Харкова, що повідомили про початок обстрілів в їх містах. У цей момент щасливе, спокійне життя закінчилось.

З 26 лютого в аптеках та магазинах Маріуполя почали виникати величезні черги — люди почали розуміти ризики залишиться без медикаментів і харчів. Коли в березні зникла електроенергія, вода та газ, сім’я Лариси з сусідами зливали технічну воду з батарей у підвалі.

Вперше в Маріуполі обстріляли школу на заводі Ілліча, а потім – лікарню та пологовий будинок, де повилітали всі вікна, і люди після операцій, пологів самостійно змушені були втікати додому.

“Мабуть, це вони вважали воєнними об’єктами” – коментує Лариса.

На проспекті Миру, 108 будинок Лариси залишався цілим, деінде були побиті “градом” вікна. Сирен у місті не було, адже зв’язок був втрачений. В 4-ій годині щоранку чули літаки, що скидали по 2 бомби, але в віддалених районах. “13 березня через дорогу від нас влучили у жилий будинок. Через вибухову хвилю загорілись ще поруч дві будівлі, а в нашому домі “повишибало” всі двері, вікна та рами.”

У підвал сім’я Лариси не могла ховатись, він був переповнений жінками, дітьми та літніми людьми. Прийняли рішення покинути звичне житло та переїхати в уцілілу квартиру покійного сина в Приморському районі. Там Людмила вже не змогла спокійно знаходитись в приміщенні, коли чула гул літаків чи вибухи — ночували у підвалі магазину “АТБ”.

Там, у сховищі, іноді ловило радіо ОРДО. Це було єдине джерело інформації. За словами Людмили, вимикали його майже одразу, слухати було неможливо через нескінченну брехню та пропаганду.

“22 березня прилетів снаряд у сусідній будинок, Нахімова, 120. Уламками “граду” було вбито або поранено 8 людей. “Мертві або поранені були ці люди, ми не могли зрозуміти. У когось відірвало ногу, в іншого голова ледве висіла, ще хтось просто лежав, не рухаючись.”

Надію родина не втрачала до останнього. “Може, блокада прорветься, хтось прийде нам на допомогу.”

Евакуювалися Людмила з чоловіком та другом на машині, каже, що дивом вціліла. Перший блокпост на виїзді з міста був українським. Наступні 25 — російські.

“Не знаю, хто вони. Росіяни чи ДНРівці, але точно не українці. Одягнуті не як військові,  хто у що. Хтось високий, хтось низький, автомати ті волочились. Зброю вони направляли на людей. Ми для них як особливо небезпечні злочинці — чоловіків роздягали, перевіряли, машини обшукували. На деяких блокпостах до дна переривали сумки, а потім брудними руками все запихували.”

Лариса зі сльозами на очах згадує, як вся колона людей, що евакуювались з Маріуполя, плакали, коли побачили український прапор, як проводжала поліція до Запоріжжя, як тепло зустріли на рідній землі.

Сергій Макаров

“Тепер я не будую планів більш як на два дні…”

О 5:30 Сергія розбудила дружина, що почула постріли. Але ще з 2014 року мешканці Маріуполя звикли до віддалених звуків вибухів, автоматних черг, тож багато хто не надав цьому значення до кінця лютого 2022.

Ранком того дня Сергій подивився новини, що повідомляли про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

“Мені вдалось тоді заправити машину та налити ще пального в каністру, це і врятувало життя мені, моїй родині та друзям.”

За словами Сергія, у перші 3 дні Маріуполь почував себе в безпеці, адже прифронтове місто всі 8 років залишилось мирним, складалось враження максимальної оборони та захисту. Коли ще був зв’язок, чоловік безкоштовно евакуював цілі сім’ї. На початку березня записався у лави волонтерів, що укріплювали лікарню мішками з піском. Сергій вже тоді був очевидцем перших поранених цивільних.

“Спочатку вимкнули воду, світло, а 5 березня газ. На вулиці було -9. Засніжені дерева намагались палити в мангалах, готували під обстрілами у дворі з сусідами”.

Коли родина вирішила евакуюватись – вже не було змоги, на російських блокпостах людей колонами повертали в Маріуполь. Дехто до 6 березня встиг прорватися манівцями, польовими дорогами.

За словами Сергія, у багатьох була хибна ілюзія безпеки, на кшталт, “ніхто не розбомбить Червоний хрест”, “ніхто не зачепить драмтеатр чи машини з написом “діти”, тож багато хто свідомо залишився.

“8 березня ми почули найголосніший вибух, здавалось, це буквально біля нас. На небі була димова темна пляма. У сусідньому дворі утворилась величезна вирва”. Почалася активна фаза авіаударів. Літаки пролітали над містом кожні 3 години, в часові проміжки між ними люди встигали готувати їжу, виходити на вулицю зі сховищ. Пізніше авіанальоти почастішали — кожні 60-30 хвилин над містом пролітали літаки та скидали бомби.

“Нас завжди переслідував страх загибелі – як тільки ми відходили від двору, [здавалося] що більше ми не повернемось”

З Маріуполя Сергій з родиною змогли вибратись 14 березня. Власною автівкою прокладав шлях через мінні поля для решти колони з його рідними

“Мені хочеться вірити, що місто відбудується і знову буде українським. В таке місто я, звісно, повернусь і буду жити. Але зараз я взагалі не будую планів більше як на два дні…”.