Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Христина Гyсак. Маріуполь

“Я навіть не зрозуміла, що біжу по склу…”

Христина Гусак вже пережила війну у 2014-му, тож вже добре знала, яким є  російське вторгнення. Дівчина з родиною змушені були переїхати на околицю Маріуполя. 24 лютого о 6 ранку дівчину розбудив батько, що сповістив вже вдруге про початок війни.

“Я відчула такий страх, що й у 2014 році. Поруч лунали гучні залпи, у перший день обстрілювали мікрорайон Східний. Він вже зазнавав пошкоджень у 2015-му, тоді там загинуло 37 мирних жителів. Здавалось, що, як і тоді, все мине, пару днів постріляють і все закінчиться…”

Дівчина намагалась запастись бодай якимись продуктами та ліками, що необхідні їй для гормональної терапії, проте через ранкові черги 24 лютого не вдалось.

За словами Христини, з 1 березня Маріуполь зазнав жорсткішого наступу. Почались авіанальоти, скидали бомби на місто, росіяни гатили з “градів” і мінометів. Вночі обстріли не вчухали, кожні пів години окупанти скидали міни, кожні пів години підривали будинок, а крики людей відлунювали Маріуполем.

“На початок березня наше селище ще знаходилась під контролем українських військових, тож ми завжди знаходились в епіцентрі подій, адже з Сартани по нас вже стріляли росіяни. Це було якась фортуна: поталанить – не поталанить.”

З 2 березня палав “Азовсталь”. За словами дівчини, посеред ночі був білий день, бо небо буквально світилось від вогню. Попри страх за життя та своїх близьких, маріупольці ще й знаходились в інформаційному вакуумі – без зв’язку і новин. У будинку Христину знайшлось радіо радянських часів, що сповіщало про можливу евакуацію й коридори.

“В один день о другій ночі в наш будинок влучив снаряд. Ми почули гучний свист і гуркіт, у роті з’явився присмак пилу й горілого. Снаряд розірвався, всі наші вікна побились вщент, постраждав дах, а вхідні металеві двері перетворились на друшляк. Я не спала у цей момент, мовчки лежала на спині, й мені здалось, що на мене падає стеля. Тож я і дотепер не можу спокійно спати у цій позі, мені лячно, що це може повторитись… Коли я шукала взуття, я навіть не зрозуміла, що біжу по склу. Лише через півдня я побачила, що мої ноги – в уламках. Весь цей час я навіть не відчувала болю.”

Машина подруги, що стояла на подвірʼї, була вся потрощена – як решето. Родина боялась вибуху автівки, тож у ту ніч до ранку провела у підвалі. Залишатись вдома було неможливо, родина Христини, дві подруги та собака у 15-хвилинному затишші евакуювались з Маріуполя. Дорогою на їхню побиту уламками машину дивилося дуло танку, проте з того пекла дівчині з близькими все ж таки вдалось вибратися під обстрілами.

Вікторія Євсеєва. Лисичанськ

“Щоб ці наволочі вже напилися людської крові. Та захлинулися”

Вікторія до війни працювала у магазині солодощів. Проте з початком війни звична робота, буденність, справи стали неможливими. Брат, чоловік та син жінки захищають Україну на сході, тож покинути місто Вікторія не могла. З болем каже, що не могла бути зрадником для своїх.

“Вони ж стоять за нас. А за кого стояти сину, якщо його матері в країні немає? Я у Дніпрі зараз, а далі поїхати від них не можу!”

Жінка з болем ділиться про сина, що зараз з контузією у госпіталі. На очах у молодого хлопця розірвало міною друга по службі та той, ледве вимовляючи, просив пристрелити його, щоб не мучитись. До сина Вікторії з розбитого села на Донеччині прибігла жінка, в якої в одній руці була дитина, а в іншій – дитяча нога. Вона благала про допомогу.

“В мене після розповідей сина бажання лише одне – щоб ці наволочі вже напилися людської крові та захлинулися!”

За словами жінки, життя у Лисичанську перетворилась на пекло. У місті залишились лише пенсіонери й ті, хто не можуть дозволити собі виїхати через фінанси. Ціни на базові продукти харчування сягають сотень. Тож жінка разом зі знайомим з Дніпра закупають все необхідне й везуть до Лисичанська.

“Мені гріє душу людська вдячність. Зараз розселяю й шукаю житло переселенцям, хоча й сама живу у волонтерському центрі. Я ожила, коли почала просто допомагати, наскільки це в моїх силах”

Вікторія мріє тільки про закінчення війни і щоб кожен батько, син і брат повернулись додому, де на них чекають люблячі сім’ї.

Світлана Байрамова. Буча

“Відчуття таке, що руйнують твоє життя…”

Для Світлани й мами війна розпочалась 24 лютого о 8-ій ранку. Коли під час сніданку жінка ввімкнула новини, звідки, власне, й дізналась про повномасштабний напад Росії. Той день на Київщині був більш-менш спокійним, проте 25 вранці у Бучу вже заїхала ворожа техніка

“Я стояла в амбулаторії тим ранком, щоб здати списки необхідних медикаментів. Мене просто з черги буквально відсунули й сказали швидко ховатись у сховище, адже вулицям вже пересувались російські танки. Я просиділа у підвалі добу, а моя 84-річна мама залишилась у будинку. Я в першу чергу дуже переживала за неї, адже у дитинстві вона вже переживала Другу Світову…”

Саме в той день росіяни перевіряли наявність людей у будинках й заходили до мами Світлани. Троє озброєних чоловіків ходили по кімнатах, запитували літню жінку, чи одна вона живе й запевняли не хвилюватись, адже мирних військові РФ не чіпають.

За словами Світлани, снаряди літали коло будинків, кулі свистіли у повітрі майже завжди. З сусіднього будинку хтось з сусідів скинув на ворожу техніку коктейль Молотова, завдяки якому спалахнув один танк. Проте наступної ж миті російська артилерія вдарила по багатоповерхівці, три поверхи були зруйновані.

“Відчуття таке, що руйнують твоє життя… Ми жили у квітучому селищі, хотіли садити картоплю й овочі, а тієї весни сиділи у підвалах й чекали, коли прилетить ракета чи міна.”

Жінка розповідає, що змусила евакуюватись з міста її думка про те, що наші військові будуть звільняти Бучу. Світлана каже, що якби залишались люди, то нашим ЗСУ було б набагато складніше працювати. Хай страждають будинки, а не люди. Намагались втекти з міста жінки пішки, адже особистого транспорту не мали у розпорядженні. Проте через проблеми літньою матері доводилось повертатись додому. Дивом врятувались автівкою з українськими чоловіками.

“Як багато добровольців пішло на фронт. У 2014 році мій чоловік пішов на Донбас теж добровольцем, того ж року загинув на передовій. Тому я прекрасно знаю, чому люди йдуть захищати свою землю, країну, родину й майбутнє. Слава Збройним Силам України!”