Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Наталія Ткаченко. Димер

“Дочка постійно кричала: “Мама, нас вб’ють”

Наталі 35, у неї щаслива дружня родина – чоловік та двоє дітей. Війна застала жінку на рідній Київщині, у селі Димер. Труднощі були щодня: на третій день у будинках не стало світла, води й тепла. Пізніше село було відрізано й від газу – коли окупанти робили окопи на одному з блокпостів, то пошкодили трубу й залишили мешканців взагалі без будь-яких комунікацій.

“Російську техніку ми побачили вперше 25 лютого. Росіяни сиділи на цих танках зверху, посміхались, їхали як на параді. Проте багато техніки вони залишали через несправність. Наші люди знайшли їх танк біля кладовища з символікою V, який там і підпалили”.

За словами Наталії, серед покинутих речей військових знаходили крадену українську їжу: шоколад, ковбасу, чіпси й алкоголь.

Дітям було найскладніше переживати моменти окупації. Донька постійно кричала: “Мама, нас вб’ють”. Через постійний стрес отримала нервові розлади. Від кожного пострілу й вибуху здригалось усе всередині, в безпеці родина почувала себе лише у підвалі. Лише за пару тижнів повномасштабного вторгнення Наталія схудла на 10 кг, адже харчуватись майже не вдавалось. Одна порція їжі на день вважалась за щастя.

У сховищі прорвало трубу з водою й підвал затопило. У квартирі через постійні авіанальоти й бомбардування знаходитись було неможливо, чоловік Наталії знайшов прихисток родині у сховищі місцевої лікарні.

“Там був генератор, і головне – вода! Але сховище було заповнене, дуже багато людей. З нами поруч знаходилась дитинка, якій лише місяць від народження. Поки ми там жили, орки вже окопались біля лікарні, встановили свій блокпост й поселялись жити по хатах…”

8 березня Наталія з чоловіком повернулись додому, щоб взяти залишки їжі.  Вулицями ходили окупанти й заглядали у двори. Дім родини Наталії не став винятком: біля хвіртки стояли четверо військових й розглядали автівку та двір.

“Ми вийшли на вулицю. Наймолодший з них перезарядив автомат й наказав нам зайти у будинок. Більше звідси ми вийти не могли. Один тримав автомат біля вікна, інший – через паркан. Я плакала й думала, як нам забрати машину, адже діти у лікарні, яка від нас за 4 км. Ми просиділи там дві години. Чоловік казав, що ми маємо будь-яким шляхом звідси вибратись. Так і сталось. Ми виповзли на животі через інший вхід будинку й вибігли на іншу вулицю, де стояв ще один російський блокпост”.

Врятуватися й добратись до лікарні подружжю вдалося через поля. Наталія розповідає, що на 8 березня вони з чоловіком бігли з квітами у руках під звуки “градів”. Родина евакуювалась наступного дня. Гарантій безпечного виїзду окупанти не давали. Тож за всіма російськими традиціями, коли мешканці переходили річку Ірпінь, гасили по них тяжкою артилерією. Літні втрачали свідомість, діти й жінки кричали від страху, проте допомагали один одному, тягли на руках тих, у кого не було можливості йти. Сім’я Наталії врятувалась, на Київщину за ними приїхали волонтери. Нині родина у безпеці – у Волинській області.

Ірина Попова. Волноваха

“У місті почало пахнути смертю”

Волноваха у 2014 році вже частково відчула, що таке російська агресія. 8 років тому, на щастя, місто не зазнало окупації. Проте у 2022 році, 24 лютого Ірина з дітьми провели у підвалі.

“З нами у сховищі багатоповерхівки було діти, літні, тяжкохворі лежачі люди й поранені. При таких обстрілах просто нереально було залишитися цілим та без поранень. Але ж ні медикаментів, ні лікарів не було, лише ти й підвал… І на допомогу нікого покликати”.

Ірина розповідає, що мешканці Волновахи з перших днів повністю залишились без цивілізації – без води, світла, газу й тепла. Окупанти гасили цілеспрямовано у житлові будинки, лікарні, аптеки. В абсолютно кожен дім було пряме влучення снаряда. Люди залишились без квартир, будинків, майна й будь-якого прихистку.

“Коли ми чули вибух, вставали й молились. Молодший син не відпускав ні на хвилину мене та чоловіка. Дуже не вистачало йому дитячих іграшок, тож в один день в період затишшя я з ним побігла у квартиру. Саме коли відчиняла двері, побачила, як летять у наш бік “гради”. Дивом встигли побігти у бомбосховище. Тремтіння було до кісток від цього вибуху, й у місті почало пахнути смертю…”

За словами жінки, доступу до води у мешканців взагалі не було, тож приносили у сховище питну воду українські військові й ділили з мирними частину своїх пайків.

5 березня родина евакуювалась з Волновахи завдяки нашим захисникам. Ірина розповідає, що абсолютно усі речі й набуте майно залишилось у місті. Залишились голі й босі, проте живі й у безпеці – у Дніпрі. Мама Ірини не змогла виїхати й залишилась з дитиною-інвалідом у підвалі, під обстрілами. Родина сподівається скоро зустрітися, аби повернутись додому та жити мирним життям.

Юлія Пасхалова, 

“В Маріуполі почалося життя на виживання”

О 2-ій ночі Юлію розбудив дзвінок від мами. Вона казала, що почалася війна, та запитувала, чи жива донька. Через дві години у місті лунала канонада із “Градів”. Юлія розповідає, що до останнього думали, що все мине й чекали на щасливий фінал.

“24-го ввечері нам вимкнули світло. До ЗМІ в нас доступу більше не було, тож весь цей час ми спостерігали за залпами, вибухами й обстрілами. До 28-го ми були у нашому селищі Сартана. А потім до нас прийшли військові та сказали, щоб ми покинули будинки, бо тут буде перша лінія оборони.”

Юлія встигла взяти з собою лише документи та деякі речі. Дівчина виїхала до центру Маріуполя й сподівалась, що, принаймні, сюди війна не дійде. Вона з родиною жили на 7-му поверсі, тож бачили, що відбувалось на “Азовсталі”, заводі “Ілліча”, 23 мікрорайоні, 17 мікрорайоні, як горять багатоповерхівки, як летять ракети. На початку березня у місті вимкнули світло, газ, воду. Люди стали мародерити.

“Такий стан, що це просто крах. Все супроводжується вибухами. У центрі почалися авіаприльоти. Атака була така жорстка, що 9-поверховий будинок хитався – ліжко пересувалося з однієї кімнати в іншу! Почалося життя на виживання. Дістати води, їжі, приготувати поїсти. Черги за водою величезні.”

Юлія розповідає, як 10 хвилин урятували її чоловіка від смерті. Він встиг повернути за ріг, коли в чергу за водою прилетів снаряд.

Спочатку між прильотами було дві години. А потім вони почастішали, стало по 10-20 хвилин. На Центральний ринок прилетіло, родина жила від нього за два будинки. А потім їхній дім на 7-ому поверсі розтрощив снаряд…

Весь цей час у маріупольців про те, що відбувається, інформації не було ніякої: як вижити, куди втікати. Люди ховалися по підвалах, багато хто там і залишився, загинули під завалами.

Прилітало всюди. Росіяни трощили місто жорстоко, стріляли з артилерії навмисно у скупчення людей, пологові будинки, лікарні…Був приліт у будинок глухонімих, вони ховалися у підвалі та лишилися під завалами.

“Був приліт у будинок поряд із нами. Ми там на подвір’ї готували їсти. Двоє людей загинули. Їх спалили живцем…Моє місто знищують на очах. Маленька двоюрідна сестричка вранці прокидалась і співала гімн України. А вночі підходила до мами і говорила: “Мамо, давай помолимося”. Це не передати словами.”