Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Ганна Растягаєва. Маріуполь

“Вранці прийшли до нас і сказали: забирайтеся звідси. Інакше тут буде братська могила”

Ганна працювала медсестрою у “МТМО Здоров’я дитини та жінки”, у дитячій реанімації. Війна застала жінку на роботі. Попри початок повномасштабного вторгнення, Ганна продовжувала ходити працювати й рятувати дитячі життя до 1 березня. Вже третього числа у центрі міста почалась стрілянина.

“Зв’язку в Маріуполі вже не було. Ми з донькою швидко зібралися, і я відвела її до сестри. І пішла на добу у лікарню. Увечері вона надіслала мені смс, що з нею все гаразд. То була радість! Але жахи почалися вранці…”

Центр Маріуполя обстрілювали інтенсивно й безперестанку. Ганна боялась навіть вийти з лікарні, проте треба було прорватися додому. Йти було неможливо. Коли жінка підійшла до будинку сестри – побачила, що його було обстріляно, у квартирах немає вікон, знесено балкони. На щастя, родина Ганни не постраждали й чекали на жінку вдома.

“Коли розбомбили пологовий будинок, до нас у відділення принесли новонароджених діток, покинутих. Був хлопчик, приблизно 8-9 місяців. Привезли МНСівці. Назвали його Мишком. “Врятуйте мого сина”, – все, що було у записці. Поранених привозили із Центрального району. Лікарня дитяча, але приймали всіх. Не було води, світла, ми працювали на генераторі. Найбільшим подарунком на 8 березня був сніг”.

У ніч із 16 на 17 березня лікарню почали інтенсивно обстрілювати. Увесь персонал із сім’ями, новонародженими й покинутими дітьми вимушені були прожити у сховищі з 17 по 24 березня. Жінка ділиться, як у підвалі було сиро й холодно, але це було єдине безпечне місце. Біля лікарні весь час точилися бої, тремтіла земля.

“Одного разу був такий сильний авіаудар, я прикривала дочку, а вона казала: “Я не хочу вмирати, мені лише 14 років!” Це було найсильнішим потрясінням.

24 березня вранці до лікарні прийшли і сказали: “Виходьте звідси, забирайте дітей, інакше тут буде братська могила”. Всі присутні зібрали речі без зайвих запитань й покинули свій прихисток.

“Коли в автобусі їхали, було боляче бачити наше місто. У лікарні ми нічого не бачили. Тільки могли здогадуватись, що там відбувається. Тільки зі слів людей знали про руйнування. І від них я дізналася, що мій будинок згорів. І повертатися нам нема куди…”

Родину вивезли у більш безпечне місце – до Микільського, а потім до Запоріжжя. Ганна вірить, що ми переможемо, й вони з донькою повернуться додому і обов’язково підуть на море.

Катерина. Маріуполь

“У Маріуполі ми жили надією, але ця надія гинула з кожним вибухом”

Більшість українців не сприймали серйозно, що війна може прийти у країну та бути такою жорстокою. Катерина – не виняток. На момент початку повномасштабного вторгнення жінка була на роботі.

“Я почула сирени. Але не розуміла, куди тікати. З цього і почалася наша війна. Спершу прокинулись від сильного вибуху. Навпроти мене горів приватний сектор та будинок. У мене була така паніка, я не могла дихати. Був жахливий крик у дворі. Люди кричали.”

Наступні два тижні разом із чоловіком Катя прожила у курному підвалі. За словами жінки, у такий страшний момент маріупольці об’єднувались, всупереч цій нелюдській війні, руйнуванню та смерті. Кожен допомагав один одному просто вижити. Тоді Катя зрозуміла, що людство живе!

“Настільки потужного об’єднання, людяності, співчуття я не бачила!!!”

Найпам’ятніший день для дівчини стався 13 березня, у 13-ому мікрорайоні, коли Катя могла загинути три рази. Страшно було засипати навіть в у укритті, адже постріли не згасали. Вибухи були й вночі, і вдень. Будинок дівчини уже багато разів горів від влучень. Люди у підвалах безперестанку молились.

“І я прокинулася о 4 годині ранку. Зі мною прокинувся Сашко, рятівник. Відчули запах. Зверху була крамниця, вибухали банки з фарбою. Ми мали лічені секунди. Ми всі вибігли в коридор. І побігли до виходу. Натовп, тиснява, крики. Частина людей вийшла з укриттів, щоб не задихнутися. Темрява. Навпомацки вийшли до середини двору. Картина: білий дим, вибігає натовп врозтіч. І по нас відкрили мінометний вогонь. Просто по живих мішенях. Ми побігли до прибудови. Повз нас – міномет. Ми не знали, куди тікати. Ми розуміємо, що загинемо. Просто у дворі. Ми бачимо під’їзд. А двері – зачинені…”

Люди стукали у двері щосили. Поруч падали міни. Двері відчинили й Катя врятувалась. Проте повернулись у сховище, де перебувала раніше. За кілька годин будинок дівчини затріщав від вибухів. З будівлі, де б могла бути Катя, тікали з криками, сльозами, у крові люди. Бетонна плита там поховала людей. Вибух, хмара пилюки, тільки від цього можна померти. Розібрати завали не змогли. 

“Тоді загинуло багато людей. Там була жінка з немовлям і п’ятирічним сином. Він усіх смішив. Але ми їх потім більше не бачили. Цей день я точно запам’ятаю на все життя. У Маріуполі постійно гинули люди. Кожен вибух — це чиясь смерть та поранення.”

Галина Мороховська. Маріуполь

“У моєї доньки пробило череп, випало око і все тіло посічене уламками”

Галині 59 років, вона працювала завідувачем гуртожитку у центрі Маріуполя. У маленькому робочому підвалі жінка чекала на 48 людей з ближніх сіл. Проте ввечері 24 лютого автобуси обстріляли. Наступного дня з селища Сартана, що зазнало жорстких обстрілів, вдалось евакуювати 110 людей, які знайшли прихисток у Галини. Загальна кількість душ у підвалі, разом з персоналом, налічувала 172.

На початку березня місто залишилось без будь-яких комунікацій. Галина разом з робітниками гуртожитку робила на дворі вогнища, готували їжу, щоб прогодувати людей у підвалі.

“З кожним днем ставало все гірше й гірше. Бомби прилітали вже ближче до нас. Хлопці ледве доносили каструлі картоплі й борщу, небезпека була постійно.”

За словами Галини, страшно було навіть у сховищі. Військові “ДНР” виводили з підвалів поліціянтів і впритул розстрілювали. Трупи у дворах лежали ще довго.

15 березня – день, який Галина ніколи не зможе забути. Галина прийшла до тями посеред пилюки, руйнування й купи цегли замість будинку. Все обличчя жінки було посічене. Поруч з Галиною стояла донька, зять та знайомий. Після вибуху дитина жінки опинилась під завалами.

“Зять почав все розгрібати, ледве дістав мою Наташу та мене й відвіз її у лікарню. Там нам надали першу допомогу. В ніч з 16-го на 17-те біля лікарні бомбили. Вам не передати, як це, мені здавалось вони в них ніколи не закінчаться. Ми молились всю ніч у палатах під лавками… Вікна без кінця летіли…”

У критичному стані вони діставалися Запоріжжя на розбитій машині. А військові “ДНР” на блокпостах запитували: “Хто ж вас так спотворив?” У Запоріжжі вберегти найріднішу Галині людину не вдалось. Після прямого влучення снаряда у гуртожиток у її дочки пробило череп, випало око і все тіло посікло осколками.

“Ми живі. Ми вирвались з пекла. Проте радіти ще рано…”