Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Сергій Калиниченко. Маріуполь

“На “Азовсталі” ми були навчені досвідом та зробили запаси води та їжі”

Сергій працював у товстолистовому цеху МК “Азовсталь”. Війну зустрів чоловік на роботі разом із колегами. Обстріли міста з кожним днем лише наростали, але Сергій до 6 березня щодня ходив працювати, здійснюючи чергування, охорону цеху та збереження майна. Окрім цього, до бомбосховища заводу стали надходити не лише працівники заводу, але й інші мирні жителі міста.

Чоловік ділиться, що, починаючи з 2014 року, “азовстальці” до війни були готові. На підприємстві були повністю підготовані бомбосховища, стратегічний запас їжі, води — всі умови для безпечного прихистку людей у випадку вторгнення Росії.

“Після 6 березня ми вже не змогли, я не зміг потрапити на роботу, тому що йшли обстріли, і на роботу було просто нереально потрапити. З кожним днем усі сподівалися, що ось-ось все закінчиться, все заспокоїться, захисники в цьому запевняли теж — тим, що вони пліч-о-пліч були поруч, знаходилися на укріплених позиціях”.

Ситуація лише погіршувалась та розпалювалась. Ще на початку березня зникло світло, спочатку на лівому березі міста. Потім й вода та газ. Пізніше ще телефонний зв’язок. Маріуполь і його мешканців відрізали від цивілізації, мирні життя залишились на свавілля долі в епіцентрі війни. Жодної евакуації, білих чи зелених коридорів не було.

“Ну, потім у дворі хтось… казали, що з’являвся “Київстар” — на крайніх поверхах зв’язок буквально на годину, на дві в обід. Я раз на тиждень дзвонив друзям, рідним, близьким до Харкова, Запоріжжя, Києва, Ужгорода, цікавився, що взагалі відбувається у нас у країні. Потім дивом мені вдалося зв’язатися 21 березня зі своїми колегами по роботі, вони розповіли, як можна вибратися з Маріуполя…”

На той час Сергій свою квартиру втратив: її спочатку розбили вогневими снарядами — повністю вигорів під’їзд, а пізніше почали будинок розстрілювати. Навмисно й цинічно, з танків та з гаубиць. Будинок почав руйнуватися.

Родина Сергія вирішили виїжджати з міста – через лівий берег, повз “Азовсталь” набережною. Машина дружини була понівечена й “не на ходу”. Тож родиною вшістьох сіли – з дітворою, донькою та сином. Евакуювались повз розбиті танки, розстріляні машини, розбитий завод й зруйнований Маріуполь.

“Відразу за містом там уже стояли “асвабадітєлі”. Доїхали ми через Приморське до Мангуша, у Мангуші дві години не хотіли нас випускати, казали, що у них вся інформація про нас була. Брехати було марно. Вони казали, що я, як співробітник “Метінвеста”, принесу їм користь, залишаючись там, що зараз їхній МДБ, або ФСБ, чи як вони називаються, забирають мене до Донецька і далі працюватимуть зі мною у Донецьку.

У машині Сергія залишалися 69-річний батько з матір’ю, дружина, двоє дітей — 9 та 10 років. Без чоловіка вони не могли нікуди поїхати далі.

“Години дві вони опитування вели, потім все-таки вирішили, сказали… Я говорю: “Дозвольте хоч виїхати звідси, з Мангуша, бо стріляють… Ми хоч доїдемо до Бердянська, там вже будемо”. З тією домовленістю, що я їду до Бердянська, нас відпустили.”

Провела родина на дорогах та полях окупованих територій України ще два дні. 25 березня, лише о 9-й годині вечора Сергія з сім’єю запустили з Запорізької області, Василівки у вільну Україну.

Вікторина Седоволоса, Харків

“Бомбування такі, що земля йде з-під ніг!”

Вікторія жила на Салтівці, у районі Харкова, що зазнав найсильніших обстрілів. Працювала жінка продавцем, у ніч початку повномасштабної війни була на роботі. Коли Вікторія почула перші вибухи за вікном, подумала, що це феєрверки, проте “свято” не закінчувалось…

“А потім до мене дійшло, що це війна! Бомбардування постійні, аж земля йде з-під ніг. Ми з бомбосховища майже не виходили цілих два місяці. Проскочити з підвалу до себе додому, у квартиру, – було практично неможливо, боїшся вискочити зі сховища й не повернутись…”

У багатоповерхівці, де жила Вікторія, залишилось лише три сімʼї. Ворог був майже коло їх будинку. Ракети летіли звідусіль й прилітали одного разу у сусідній дім.

“Спати ми не могли. Я здригалась від кожного звуку й завжди думала, що ось-ось прилетить й до нас”.

Вікторія врятувалась й наразі у безпеці перебуває у Львові.

Олена Шевченко, Маріуполь

“Чули слово “Повітря” і одразу падали”

Олена запевняє, що маріупольці не вірили, що війна досягне таких масштабів, хоч і зазнавали вже російської агресії у 2015 році.

Родина Олени до 2 березня знаходилась у себе вдома. Пізніше до сусідніх будинків почалися прильоти, у квартирах почали вилітати вікна й тремтіти стеля, тож мешканці спустились жити у підвал.

“Нас було 32 людини. Діти, підлітки, літні. В один день 4 снаряди прилітало у наш двір в той час, коли хлопці готували їжу на багатті. Ми постійно знаходились під авіаударами. Діткам вже нічого не доводилось пояснювати – щойно чули слово “Повітря”, і одразу падали додолу.”

За словами Олени, продукти діставали у сажі й гарі з магазинів, лише так і виживали. Коли лінія фронту розгорнулась у дворі поміж будинків, жінка з сусідами переїхали до Приморського району, у приватний сектор. Нині дім зруйнований внаслідок прямого влучення снаряда.

“Найприємнішим й найемоційнішим було зустрічати знайомі обличчя, коли бігали по воду чи за їжею. Зв’язок мобільний був втрачений, тож коли зустрічали друзів чи близьких, так раділи, що можемо бачити їх живими”…

“Величезна подяка “Азову”, нашим ЗСУ, прикордонникам і звичайним маріупольцям, ми кожен день молимось за вас! Я сподіваюсь, що наша влада все ж таки нас не залишить… Я повернусь у Маріуполь. Я готова розгрібати вулиці, завали й відбудовувати місто. Все, на що ми здатні, ми все зробимо, лише б це було у рідному Маріуполі!”