«Голоси мирних» — задокументовані злочини війни. Частина 15

Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Оксана Білоусова. Маріуполь. “Танк повернув дуло і вистрілив у квартиру”

О пів на четверту Оксана почула глухі й віддалені вибухи. А вже о 6-ій жінці подзвонила донька й сповістила про початок обстрілів у Києві. Навіть попри офіційне оголошення вторгнення Росії й прикордонне розташування Маріуполя, Оксана зранку пішла на роботу. Вона працювала фармацевтом, розповідає, які черги й потік людей був у той страшний день. В обід 24 лютого аптека зачинилась, працівників відпустили додому.

“Досвід вже підказував нам, що треба закупати якомога більше продуктів. Встигли взяти крупи, консерви, макарони, хліб. Це й врятувало наші життя пізніше…”

Знову повернутись на роботу Оксана з колегами намагались 2 березня, проте саме у цей день інтенсивність обстрілів почала швидко наростати. Сусідній будинок, який був неподалік від Оксаниного, спалахнув внаслідок авіаудару, погасити пожежу не змогли.

“Все ближче і ближче до нас влучали. 6 березня потрапила міна у будинок навпроти, а потім ракета долетіла і в наш. Вибило квартири на 9 поверсі. Дякувати нашим сусідам, вдалось зупинити вогонь. Ми вже у той момент всі були у підвалі, шукали там безпечне місце, на випадок, якщо плити будуть падати на нас.”

Бомби, винищувачі та снаряди щодня літали у темному небі над Маріуполем. Людям рідко вдавалось покинути сховище чи вийти.

У час затишшя сусіди Оксани вийшли на вулиці. Поруч стояв танк, який повернув дуло і вистрілив у квартиру. Як наслідок – вибита кухня й кімната, пораненого одного хлопця.

“У найстрашніші дні нас у підвалі сиділо по 200 осіб. Коли прийшла голова будинку й переписувала імена й прізвища тих, хто є у сховищі, сусіди не розуміли навіщо це робити. І тоді я казала про те, якщо раптом нас тут засипе чи задавить, щоб люди принаймні знали, хто тут був”

Оксана розповідає, що евакуювались вони з родиною лише за допомогою звичайних людей. Сім’ю вивезли спочатку до Бердянська, а потім до Запоріжжя.

Оксана Лук’яненко. Буча. “Ми переможемо, бо на нашому боці правда!”

Оксана переїхала до Бучі з початку свого подружнього життя, тож мешкає у місті вже 26 років. Ранком 24 лютого жінка їхала на роботу, а потім почула перші сирени на Борщагівці. Робота Оксани пов’язана з медіа, тож небезпеку ситуації ще до початку повномасштабної війни розуміла. Діти, що залишись в місті писали їй, як в Бучі падають снаряди й штурмують Гостомельський аеропорт.

“Було прийнято рішення, що дітям буде безпечніше у селі, за 70 км звідси. Вивезли їх з родиною моєї сестри того ж вечора. Зараз від наших Кухарів у Вишгородському районі не залишилось майже нічого… Ми у той момент, за даними розвідки, не очікувала з цього напрямку буде наступ.”

25 лютого село вже окупували російські загарбники. Діти разом з собакою проводили весь час у підвалі. В один день до Оксани подзвонила донька й сказала, що поруч прилетів снаряд й уламками поранило племінника жінки.

“Ми нічого не могли вдіяти. Бучу якраз тоді дуже сильно обстрілювали. Діти дзвонили з періодичністю 2 години й говорили, що не племінника не можуть відвезти у лікарню або викликати лікаря. Кровотечу так і не змогли зупинити, він загинув у 14 років. Моя сестра з чоловіком та його сестрою не встигли добратись до села…”

Машину з тілом загиблого племінника не пропускали у Київ у день трагедії. Сестра з чоловіком Оксани перестали виходити на зв’язок, в той час Бучу без перестанку бомбардували російські війська. Жінка шукала родичів, писали у всі служби, проте через перебої у мережі зв’язатися бодай з кимось було дуже складно. Як виявилось, машина сестри потрапила під обстріл на російському блокпості, родичка чоловіка сестри загинула на місці. Тіло загиблого племінника несла сестра Оксани з чоловіком на руках через річку.

Дітей Оксани евакуювали під обстрілами без будь-яких зелених коридорів на Житомирщину. У хату, де вони перебували влучив снаряд. А коли діти виїхали влучання було вдруге, від будинку залишилась тільки купка каміння.

4 березня Буча опинилась під окупацією. За словами жінки, вулицями бігали вороги з автоматами. Мешканці знаходились в інформаційній блокаді, адже зв’язок був повністю відсутній. Підвали були не облаштовані, проте люди, з перервою на годину, сиділи добами у сховищах. Дні минали довго, комунікацій у місті не було, Оксана з сусідами на вуличній кухні під постійними обстрілами.

“Росіяни контролювали вулиці. Виламували двері людям, шукали зброю й чоловіків, причетних до ЗСУ. А ще дуже обурювались, коли війну називали війною, для них все це було “війською операцієй”

Попри все Оксана вірить – Україна переможе! Адже правда на нашому боці, нам потрібна лише підтримка, жінка сподівається, що ми її здобудемо.

Валерій Крупеня. Маріуполь. “Попереду мене, над головою та під ногами летіли кулі, снаряди”

Про початок війни Валерій зрозумів з відео Путіна 24 лютого. Події у Маріуполі погіршувалися з кожним днем. Але здавалося, що все скінчиться. Чоловік розповідає, що мешканців переконували до останнього, що місто захищене.

“За 8 років так перетворилось місто, стало набагато гарнішим! Не хотілось вірити у трагедію, яка сталась з Маріуполем. Все відбувалось дуже швидко, а кожен день для мене був як геометрична прогресія.”

У Валерія був приватний будинок у центрі міста. “Прильоти” почастішали й близились до дому чоловіка, тому він вимушений був переїхати до бомбосховища. Підвал переповнювалось з кожним днем дітьми, літніми, жінками, підлітками й чоловіками.

“Я все ще не розумію, як я бігав під цими обстрілами. Бігав до знайомих, приносив продукти, добував воду, бо знав, як це тяжко. Люди готували посеред дворів на вогнищах.”

В один день у сусідній будинок прилетів снаряд й на очах людей розірвало сусіда. Валерій закликав всіх у сховищі шукати інший прихисток, адже загроза створення поля бою у них між будинками велика. Наступного дня влучання було у сусідній будинок й люди почали збиратись на евакуацію з міста.

“16 березня ми виїхали з Маріуполя. Я не міг спати тієї ночі, дуже хвилювався. Обстріли о 4 ранку згасли та я у комендантську годину вийшов на вулицю. Місяць був особливим, таким великим й так світив, прямо над драмтеатром. Я сподівався, що це добрий знак. А потім почались обстріли. Попереду мене, над головою та під ногами летіли кулі, снаряди. Такого я не чув ніколи раніше. Вдалось допомогти додому й того ранку ми виїхали з міста”. 

По дорозі у Маріуполі спалахнув черговий будинок внаслідок влучення снаряда. Валерій з товаришем побіг у вогонь рятувати тих, хто залишився у приміщенні. Майже всі були вбиті… В одній з квартир від вибухової хвилі були вибиті двері. Валерій побачив 2 трупи, в іншій кімнаті – дівчинку у ковдрі.

“Я схопив на руки її. Ніс по сходах й розповідав, що все буде добре й ми її врятуємо. Вона запитувала про батьків. А потім сказала, що я забув ніжки. Я чомусь подумав, що вона каже про якісь іграшки й пообіцяв, що куплю їй нові. На що вона відповіла: “Мені мої подобались. Я без них бігати не зможу.” Тоді я зрозумів, що я несу цю дитину у ковдрі, а внизу у неї нічого не має, лише тканини метеляються”. 

Згодом Валерій добрався до Запоріжжя й наразі знаходиться у безпеці у вільній Україні.