«Голоси Мирних» — задокументовані злочини війни. Частина 18

Історії, опубліковані в цій статті, #Буквам передав Музей Фонду Ріната Ахметова "Голоси Мирних".

Середа, 5 жовтня 2022, 15:22

Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Надія Семенівна Калінічук

«Російський танк розстріляв чоловіка моєї внучки»

90-річна Надія Семенівна родом з Оріхова, що на Запоріжжі. Жінка на своєму віку переживає вже другу війну. 

“Коли почали сильно обстрілювати Оріхів — ми виїхали до внучки, це було 28 лютого. Нерви не витримували, стріляють крізь, вибухає все… В чому були одягнені, в тому й вибігли з будинку.”

Нині пенсіонерка живе у рідної онуки, через похилий вік Надія Семенівна майже не виходить на вулицю.

“Вони гірші за німців. Німці хоч дітей не вбивали, принаймні у нас в селі. А наші воїни – молодці, нічого не скажеш. Але такі молоді, жаль хлопчиків, що так гинуть.”

Чоловіка онуки Надії Семенівни вбила російська армія. Коли він розвозив пошту селом, натрапив на танк ворога, який без попереджень розстріляв його впритул. Про цю чергову історію російських злочинів неодноразово розповідали у новинах.

“Згадую ту війну (від ред. — Другу Світову), а цю пережити вже просто немає сил. Я в 90 років – не вдома. Все думаю, що десь помру й поховають не там, де я хотіла…”

Любов Іванівна Таранець

«Тіла вбитих лежать пів дня, їх ніхто не прибирає»

Любов Іванівні вдалось врятуватись на евакуаційному автобусі від бомбардувань з рідного Гуляйполя Запорізької області. Однак, за словами жінки, до першого дня повномасштабного вторгнення вірити у подібний сценарій подій вона не могла. Лише після офіційного оголошення початку війни в країні з екранів телевізорів почали гостро відчувати загрозу й страх за життя.

“Наш населений пункт  — на межі трьох областей — Запорізької, Дніпропетровської й Донецької, тож ми прекрасно чули, як трасою йде техніка звідусіль. Хоча мізками, головою ми не усвідомлювали,  що таке може бути. Можливо, просто не хотіли вірити. У голові це все просто не вкладалось. Як це покинути все те, що роками наживали, тим паче у нашому віці?”

Станом на початок жовтня населені пункти Запоріжжя, в тому числі й Гуляйполе, ворог продовжує обстрілювати, деякі з них вже стерто з лиця землі. Любов Іванівна розповідає, що залишились у її рідному селищі лише одиниці — літні, хворі-лежачі та ті, хто доглядають за ними.

“Бурʼяни по вуха, собаки бігають, тіла вбитих лежать пів дня, їх ніхто не прибирає. Наші попереджали й просили нас евакуюватись, адже треба їм обороняти країну. Це ж війна! А ті ж не розбираються, по чому вони гатять — магазин, лікарня чи навчальний заклад, стріляють, луплять й усе.”

Любов Іванівна розповідає про свій жаль за молодими українськими захисниками, що гинуть на війні. У лютому жінки Гуляйполя годували борщем та пиріжками військових. “Воно стоїть молоде – зігнулось, посиніло, труситься, а воювати треба. І він так само не знає, звідки зараз на нього прилетить. Це жах!”

Третього березня внаслідок військових дій перебило крмунікації центрального енерго- та газопостачання, відтак мешканці Гуляйполя жили 6 місяців війни без світла та благ комунікацій, їжу готували на камінні.

“Я мрію лише про одне — щоб діти наші спокійно жили, а я не блукала світами, а доживала вдома й померла у своїй хаті. А зараз в голові – лише каша й повне нерозуміння, як із цього жаху нам вийти…”

Олександра Новицька

“Найбільше боялась, що всі помруть, а я залишусь жива…”

Олександрі – 14 років, російська агресія застає дівчину вже вдруге — спершу у 2014 році в Донецьку, а взимку 2022-го – у Маріуполі. У блокадному місті разом із батьками та молодшим братом їй доводилось виживати понад два тижні.

Олександра прокинулась о 4 ранку 24 лютого від гучних вибухів, проте з надією, що це швидко закінчиться, а звук лунає, як і багато років поспіль, просто з околиць міста.

“Зранку я прочитала в шкільній групі, що занять не буде, відтепер розпочинається дистанційне навчання. Я так зраділа! А потім зайшла на кухню й побачила маму, що плакала під час перегляду новин. В той момент у мені все зруйнувалось.”

Дівчина ділиться власним запитанням про те, чому за 8 років війни у “прикордонному” Маріуполі не було якісних бомбосховищ для мешканців. Для маріупольців було справжнім квестом знайти укриття, дехто саме через нестачу місць у підвалах поплатився життям.

Олександра з родиною жили у спортзалі Палацу естетичного виховання, разом ще з багатьма маріупольцями та маленькими дітьми.

“Ми жили ніби в доісторичних умовах. Я помилась за весь час два рази, на день народження мами та перед від’їздом. Страху сильного тоді я не відчувала, страшніше все це згадувати зараз. Але в один момент я вже була впевнена, що помру. У день, коли ми ще жили на 5 поверсі, у квартирі наших друзів, поруч летів літак, й дім так сильно трусився. Я сиділа в коридорі й чекала, що зараз впаде дах мені на голову, посиплеться вся кухня й стеля. Найбільше тоді я боялась не смерті, а що всі помруть, а я залишусь живою…”

За словами дівчини, гуманітарна допомога на 300 людей, що перебували у будівлі Палацу, не надходила. Залишки їжі передавали лише з сусіднього сховища. Люди їли раз на день — на сімʼю давали пачку печива, трошки ковбаси й третину сосиски.

“14 чи 16 березня до нас прийшов військовий й запитав, чи є у нас сховище, вода та скільки людей тут перебуває. Жінка зі зламаною ногою, що змінила вже три місця перебування під час війни, відповіла, що кожен раз, коли це питають, то 100 відсотків згодом щось із цією будівлею відбувалось — або в неї стріляли, або на даху розміщували пушки.”

Одразу після візиту військового родина Олександри успішно евакуювалась у бік Мелекіного. Саме тоді дівчина вперше побачила те, що за два тижні сталось із містом.

“Трупи на вулицях скрізь, розбиті дороги та будівлі. Я бачила повністю розбомблений будинок, поруч з яким був привʼязаний худенький собака, який так гавкав… На виїзді з міста були танкові бої. Ми проїхали 20 блокпостів, де нас шмонали по повній.”

Олександра розповідає, що найбільше хоче повернутись у Маріуполь, проте не зробить цього, допоки над містом не замайорить жовто-блакитний прапор.

Теги: війна, Голоси Мирних, злочини рф, Музей "Голоси мирних", Музей Фонду Ріната Ахметова "Голоси Мирних", російсько-українська війна

Букви в Google News

Підписатись

Читати #Букви у Telegram, Twitter і у Facebook