«Голоси мирних» — задокументовані злочини війни. Частина 3

Історії, опубліковані в даній статті #Буквам передав Музей Фонду Ріната Ахметова "Голоси Мирних".

Четвер, 16 червня 2022, 16:41

Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних, постраждалих від війни Росії проти України.

Наталія Харченко

“Його поховали у себе на городі”

З дому Наталія з дітьми пішла 5 березня, після того, як дізналась, що в їх село влучив снаряд. Тоді багатодітна сім’я переїхала жити у церкву біля драмтеатру. 

Після перебування двох тижнів у стінах храму, Наталія з дітьми знов повинна була шукати новий прихисток, залишатися в центрі було небезпечно. Родина добралась на вулицю Комсомольця, в іншу церкву.

Саме туди 19 березня приїхав автобус, що евакуював людей з Маріуполя. 

“Як залишатись, коли їжі та води більше немає, місто горить, скрізь руїни?”

Наталія згадує, як діти просили йогурт, солодощів, свої іграшки, та як було складно пояснити малечі, що таке війна.

“Тепер вони від будь-якого стуку кажуть, що стріляють. Молодший син плаче ночами, сняться йому літаки і бомби. У дітей страх і досі дуже сильний.”

“Я бачила яму велику, а в ній багато людей… неживих.”

Тим, кому вдалось вижити, доводилось під обстрілами та снарядами копати могили у власних дворах, ховати родичів, сусідів, іноді незнайомців. Жінка, що разом з Наталією знаходилась у церкві, розповіла, як вбило її чоловіка, який вийшов по воду. Його довелося ховати на городі.

“Дорога була складною з трьома дітьми. Спочатку нас привезли до Запоріжжя, а вже потім – у Рівне.”

Наталія і досі сподівається, що з близькими, які залишились в місті, все буде добре. А ще хоче повернутись додому, у Маріуполь, туди, де народилася, виросла й жила.

“Хоча мені здається, поки вони все не зруйнують вщент, до останнього, навряд чи війна закінчиться.”

Віктор і Юлія Рибалко

“У Маріуполі – жах! Ми закривали дітям очі, щоб вони не дивилися”

“Ми жили так багато часу у Маріуполі завжди було чути вибухи на околицях міста. Ми й здогадатись не могли, що це може початись і в нас.”

Юлія розповідає, що протягом тижня спали із дітьми у маленькому коридорі, якомога далі від вікон. У бомбосховище, розташоване через 3 під’їзди у будинку, бігати було складно. 

“Ми спускались туди 3 рази. Далі я фізично не могла тягнути на собі маленького сина, тривожну валізу та доньку за руку.”

Сім’я розуміла, що втікати з міста треба, але через відсутність “зелених коридорів” та страх не могли цього зробити. Жінка розповідає про підірвані машини посеред вулиць, про Маріуполь у вогні. 

“Коли ми бачили танк, на якому повно трупів без рук і ніг, закривали дітям очі та самі не дивилась”.

Деякі родичі Юлії залишились у місті. Жінка з очима, повними сліз, переповідає їх слова, як перебігали під бомбами з одного в інший кінець Маріуполя, як бачили купи загиблих, як колись квітуче місто тепер стало руїнами. 

“Ми евакуювались в чому було, у зимових речах. В Запоріжжі вже нам дали капці, джинси, підгузники, дитяче харчування.”

Зараз сім’я не може знайти своїх близьких — маму Юлії, бабусю, сестру.

Віктор у війні втратив свого зятя та племінника, також не може вийти на зв’язок із сестрою.

“Я знайшов інформацію про їх загибель у місцевих чатах, що з сестрою та іншими родичами – досі не знаємо”

Сім’я сподівається, що віддасть доньку у школу, а сина – у садочок, що знайдуть роботу в новому місті, з надією додають: “Жити хотілося б…”

Ірина Гусакова

“Нам немає куди повертатися” 

Ірина – уродженка Маріуполя: там вона народилась, росла та прожила всі свідомі роки. Через війну життя жінки, як і тисячі маріупольців, кардинально змінилось. 24 лютого зранку Ірина почула вибухи у своєму східному районі, що на околиці міста поблизу Таганрозької траси. Саме з того напрямку наступав ворог. 

“О 7-ій ранку мені подзвонила сестра і сказала, що розпочалася (повномасштабна – ред.) війна. Ми до останнього не вірили, що таке взагалі може бути, сподівались, що просто постріляють, як у 2015 році – та й підуть.”

У перші дні вторгнення Ірина не хотіла їхати з міста через хвору матір, город, 4 коти та собаку. Допоки 28 лютого снаряд не влучив в її будинок. Ввечері того дня “град” влучив у кут її дому.

“Я кричала, щоб мама накривалась ковдрою з головою. Саме тоді всі вікна посипались на нас. Всі коти розбіглись, від будинку майже нічого не залишилось”.

Тоді Ірина з літньою мамою вимушені були жити у холодному підвалі, на старих матрацах та ковдрах.

“2 числа вже так бахали. Я не витримувала, такі удари були в землю…”

Тоді жінка з матір’ю перебрались у квартиру в іншій частині міста, адже їх східний мікрорайон опинився у пеклі. Війна наздогнала родину і там — обстріли, гаубиці та літаки. 

Після вимкнення води, електромереж та газу Ірина з сусідами почали вирубувати дерева з приморського парку. Готували їжу у дворі, біля під’їзду, за питною водою вимушені були ходити до джерела, що знаходилося близько 4 км від будинку. 

“Потім “гради” почали прилітати у наш двір, через це мою машину було пошкоджено настільки, що вона була не “на ходу”. Саме тоді ми дізнались, що люди могли виїжджати у Бердянськ.”

22 березня сусідський 19-річний хлопець знайшов акумулятор для автівки та нові колеса. Так на 3-колісній машині та тільки лобовим склом Ірина разом з матір’ю та сім’єю сусідського підлітка, що поремонтував машину, доїхали до смт Мангуш. Там місцеві жителі пригостили біженців хлібом, огірками та тушонкою. Зараз сім’я знаходиться у Дніпрі.

“Я хочу додому до себе, до моря. Я купувала квартиру, ми робили ремонт в ній і в будинку, ми працювали й жили у Маріуполі. А тепер – без грошей, роботи та дому, ми не знаємо, де нам жити…”

Теги: війна, Голоси Мирних, злочини рф, Маріуполь, Музей Фонду Ріната Ахметова "Голоси Мирних", російсько-українська війна, фонд Ріната Ахметова

Межа у Telegram

Підписатись