Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних, постраждалих від війни Росії проти України.

Наталя Вайзер

“Увечері почули вибух, а вранці побачили – лікарні більше не було…” 

Попри початок війни, зранку 24 лютого Наталя пішла на роботу в лікарню, в якій пропрацювала 35 років. На жінку чекали хворі діти у відділі педіатрії. У той день майже всіх пацієнтів розпустили додому через життєві загрози. 

“Маріуполь вже чув стрільбу. Ми не перший рік воюємо, тому знаємо, як це. Просто не очікували такого масштабу.”

25 лютого весь склад медпрацівників знову прийшов на роботу, адже в стінах лікарні залишались люди – у пологовому та патологічному відділеннях. Вагітні жінки та новонароджені з усього Маріуполя були перенаправлені в лікарню, де працювала Наталя. 

В клініці не було світла та води. Наталя з чоловіком вдома ночами готували їжу для пацієнтів. Потім, коли не стало і газопостачання в місті, медпрацівники палили вогнища у дворах. 

“З 3 березня обстріли наростали. Ми жили поблизу лікарні, але добиратись було вже дуже складно. Стріляли з “градів”, а потім почались авіаудари, це було дуже страшно…”

8 березня пролунав сильний вибух. Наступного ранку, коли Наталя з колегами прийшли на роботу, побачили величезну вирву у дворі лікарні – глибиною близько 12 метрів. 

“У нас було така поліклініка! Одна така оснащена на всю Україну. В ній нічого не залишилось: ні вікон, ні дверей, тільки великий простріл до іншої вулиці.”

Обстріли не припинялись. На 3-х поверхах лікарні залишались вагітні жінки, новонароджені діти. У той день поліклініка знов зазнала влучення артилерії. Було дуже багато поранених, хірурги безперестанку рятували життя. Наталя продовжувала працювати, попри інтенсивні обстріли місцевості.

“З 13 березня ми три доби просиділи у холодному підвалі. Вийти було неможливо. Це було страхіття. Вони продовжували навмисно скидати бомби на дитячі садки, школи та лікарні”.

Наталі з чоловіком вдалось вирватись із пекельного Маріуполя 15 березня. “Коли виїжджали з міста, всюди бачили трупи на газонах, на дорозі, як старі люди копають могили, де прийдеться”

Близькі родичі Наталі залишились у місті, зв’язок з ними втрачений. 

“Коли ми приїхали у Львів, я зрозуміла, що не можу сидіти без діла пішла працювати у місцеву лікарню. Я вірю в наших людей, країну та армію. Україна – понад усе!”

Данило (без прізвища)

“Просто розстріляли впритул”

Данило вийшов на балкон о 6 ранку 24 лютого та побачив, як армія РФ навмисно руйнувала Маріуполь. Наступні 6 днів хлопець разом із сім’єю та собакою провели у підвалі. 

“Переломний момент настав, коли на моїх очах вбили батьків друзів. Просто розстріляли впритул. Ми не могли повірити в побачене.”

Місто наздогнала гуманітарна катастрофа: не було харчів, води, комунікацій. Виживати у Маріуполі було надскладним випробуванням. 

За словами хлопця, всі знайомі – морально та фізично виснажені, навіть ті, кому вдалось вибратись із пекла. Місто у вогні, мирних людей цинічно розстріляли впритул, незважаючи на вік або стать, адже “братський народ” прийшов “визволяти”. Відтепер Данило називає їх фашистами. 

“Я виїхав з Маріуполя з батьками та друзями. Ми евакуювались під бомбами та обстрілами, повз трупи та вирви.”

У Волинській області родину прихистили місцеві, забезпечивши житлом та усім необхідним. Дідусь Данила залишився в Маріуполі, зв’язатися з ним немає можливості. 

“У мене відбулась переоцінка цінностей. Те, що раніше було неважливим, сьогодні стало найціннішим…”

Володимир (без прізвища)

“Маріуполь… Іншого міста такого для мене не існує…”

Володимир прожив у Маріуполі 42 роки, за цей час місто для нього стало рідним. Війна змусила пенсіонера під обстрілами евакуюватись до Запоріжжя. Щодня він з болем згадує те, що довелось пережити в Маріуполі.

“Погано було. Сильно артилерія працювала, будівлі бомбили, будинки руйнували, людей вбивали. Страшно було дивитись на це. …”

Чоловік переконаний у навмисних влучаннях в житлові будинки, через масові вбивства цивільних “Били по житлових кварталах, по дитячих садках. Всі найкрасивіші місця в місті тепер зруйновані… Це варвари! Німці і те проти них людьми були. У цих немає нічого святого!”

Володимир був свідком того, як солдати РФ впритул розстріляли двох жінок посеред вулиці. Чоловік розповідає про найкрасивіші вулиці міста, відбудовані до вторгнення Росії, про зелені парки та сквери. Маріуполь розбитий війною, каже Володимир, як і його серце…