Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних, постраждалих від війни Росії проти України.

Поліна Граборова
“Маріупольці у жахливій блокаді, без їжі, води, зв’язку і надії”

Перші два дні для Поліни були, наче страшний сон. Обстрілювали Східний та Лівобережний райони міста. Батько намагався купити якісь продукти й воду, мати нервово збирала найнеобхідніші речі. 

“Я ж була вкрай налякана. Мене лихоманило від страху, кожен вибух спричиняв у мене паніку”

26 лютого родина переїхала до друзів в селищі Моряків, де був обладнаний підвал та запаси їжі. 1 березня пролунала черга жахливих вибухів – авіацією в Маріуполі було знищено лінії передач. Це був початок жаху. Але це була не єдина проблема. Магазини й аптеки зачинили свої двері. Їжі взяти не було де. У місті почались випадки мародерства. Обстріли посилювались з кожним днем.

“Те відчуття, коли ти чуєш свист ракети й не знаєш, куди вона зараз упаде, передати неможливо. Увесь цей час у Маріуполі велися жорстокі бої, вибухи було чутно 24/7, з урвища бачили, як горить Лівобережжя, обстріли не зупинялись ані на хвилину.”

5 березня сім’я Поліни дізнались про відкриття зеленого коридору. Посідали в машини й поїхали. Трупи людей просто лежали на вулиці, багато будинків зруйновано, щось горить, величезні затори в центрі міста, серед цивільних машин купа військової техніки. Як з’ясувалося пізніше, коридори не підтверджено…

“6 березня, вимкнули газ. Ми були розгублені й налякані: що робити, як готувати їжу? Нас урятував камін. Звичайний декоративний камін став для нас і обігрівом, і піччю, і освітленням.” 

7 березня сім’я Поліни стояла у черзі за водою біля школи, що розташована близько 250 м від дому. Стояли в черзі близько години, коли почалася стрілянина. Над районом літав безпілотник, а ВСУ намагалися підстрелити його.

“Ми вижили дивом. Нас врятувало те, що снаряд влетів у колону будинку, пробив діру у стелі та стіні, а вибухова хвиля відкинула холодильник метра на чотири й вибила вікна на всьому другому поверсі.”

Далі почалася нескінченна черга днів і ночей у підвалі. Родина виходила на годинку погрітися до каміна, але ніхто не роздягався й навіть не знімав взуття, бо щосекунди нам загрожувала небезпека. Над містом літала авіація.

15 березня родина з Поліною залишили Маріуполь, рідний дім, місто, а точніше ті руїни, що від нього залишилися. 

“Тепер ми безхатьки, нам нікуди повертатися. Але все це не важливо зараз, найголовніше те, що ми всі вижили, вижили в тому пеклі й навіть вивезли нашого улюбленого кота.”

Катерина Мамасуєва
“У коридорі ти розумієш, що від літака це не врятує”

Катерина корінна мешканка Маріуполя. Все свідоме життя провела біля Азовського моря. Війна та страх за життя дітей змусили жінку покинути рідну оселю. 

5 березня в будинок, де проживала Катерина з трьома дітьми та чоловіком, потрапив снаряд. Але сім’я залишалася жити у власній квартирі попри постійні обстріли та гради. Коли сусідні 12 поверхові будівлі згоріли дотла після авіанальотів, родина переїхала у центр міста. 

“Коли ми переїжджали я була просто у стані шоку…Які страшні наслідки авіаударів, ми бачили величезні вирви, знайомі будинки, що тепер перетворені у купу попелу та сміття.”

Сім’я Катерини переїхала у будинок зі шпилем. Здавалось, що там знаходиться безпечніше, поруч гуманітарна допомога, поліція. Вони прожили у тій квартирі з 10 по 15 березня.

Обстріли Маріуполя почались з околиць міста, з часом дійшли і до центра. 

“Ось тоді відчуваєш себе безпорадним, усвідомлюєш, що ніхто тобі не допоможе і не врятує…”

Місто наздогнала гуманітарна катастрофа ще на початку березня. Катерині прогодувати трьох дітей було дуже складно. Без води, газу та електроенергії, харчів сім’я часто перебувала у коридорі, якомога далі від вікон. Обстріли посилювалась, авіанальоти почастішали.  

“У коридорі ти розумієш, що від літака це не врятує. Ми вже знали, що він скидає по 2 бомби й робить 2 кола. Коли чули перший вибух, діти тремтіли від страху, а я молилась, щоб швидше почути другий…”

Жінку доганяв страшний відчай після побаченого — всюди загиблі, зруйновані будинки, місто у вогні. 

“Я б пішла волонтером, хоча б якось допомагати армії, але не могла залишити своїх дітей. Моя задача була зберегти їх життя, навіть в тих страшних умовах.”

15 березня сім’єю було прийняте рішення миттєво евакуюватись з Маріуполя.

“Під час сніданку в наш будинок у центрі потрапив снаряд. Повилітали всі вікна, тремтіли стіни. Саме в той момент ми вирішили, що повинні прямо сьогодні виїхати з міста!”

Катерина зі сльозами та болем розповідає про знайомих, що загиблі в Маріуполі. 

“Дівчина-колега загинула, коли вийшла за водою. 6 річний хлопчик залишився без мами…Ще друзі з однієї компанії, зі школи, багато випадків…”

За словами жінки, всі до останнього були впевнені, що до центра міста війна не дійде. У неї було чітке переконання, що Україна переможе.

“Що значить прийшли визволяти? Це наша країна, наше місто. В нас все було чудово, ми працювали, подорожували, спокійно жили. Ми всі були обурені вторгненням і їх приходом. Я і зараз дуже оптимістично налаштована і точно знаю, Маріуполь буде українським!”

Катерина Єрська
“Тіло хлопчика лежало на проїжджій частині”

За неділю до початку повномасштабного вторгнення Катерина чула звуки пострілів на околицях міста. За словами дівчини, зі сторони самопроголошеної ДНР Маріуполь обстрілювали протягом 8 років. 

“Я знала, що війна розпочнеться. В мене був певний план дій. Тож 24 лютого ранком я вступила до лав волонтерів й брала участь в евакуації цивільних.”

До центра Маріуполя артобстріли дійшли через 2 неділі після початку вторгнення. Паніка населення наросла, розпочалась продуктова криза, обстріли постійно посилювалася. Ворог не пропускав ні гуманітарну допомогу з продуктами, ні з медичними препаратами. Люди масово почали хворіти через відсутність опалення, вибиті вікна та холодні підвали. 

Катерина разом з волонтерським центром не припиняли роботу — займались забезпеченням поліції, військових, прикордонників, госпітальєрів, приймали заявки з потребами цивільних, комплектували замовлення та віддавали їх мирним мешканцям. 

“Коли допомога знадобилась рятувальникам, наш штаб волонтерів перекваліфікувався. Ми розбирали завали, діставали з під них людей.”

Катерина ділиться ситуацією, що сталась з нею під час роботи. В один із днів з безпілотника обстріляли подвір’я, де жінки з дітьми на свіжому повітрі готували їжу. Волонтери побігли на місце подій, щоб надати допомогу пораненим цивільним. Перше, що побачила Катерина — тіло хлопчика, що лежало на проїзній частині, яке в будь-який момент могли переїхати автівки. Колега-волонтер, хлопець років 20, прибирав дитину з дорогу. 

“Який жах, один хлопець, майже дитина прибирає бездиханне тіло іншого. Це 21 століття. Ми такі цивілізовані, у нас є айфони, над нами літає старлінг, а в центрі Європи коїться такий жах.”

У будинку в тому дворі волонтери побачили, як чоловік прямо у під’їзді зашиває губу та язик іншому чоловіку, що постраждав від уламків скла. 

З Маріуполя Катерина виїхала 16 березня разом зі знайомою родиною, яку висадила у Бердянську. Підбирала автівкою ще людей з їх домашніми улюбленцями. У одному з селищ чоловік з ворожого блокпосту обстріляв автівку Катерини, 11-річну дівчинку було поранено в обличчя, водій отримав травму ока.  

За словами Катерини, на 15-20 блокпостах були чеченці, буряти, багато хто з них навіть не розмовляв російською. При цьому ретельно обшукували кожного, хто евакуювався. 

“Зараз неможливо відновити Маріуполь, але на його місті можна побудувати нове місто. Від нас залежиться, яким воно буде. У нас грандіозні плани і є дуже багато людей, які будуть їх натхненно реалізовувати!”