Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Яна Шевченко: “Замість привітань на день народження отримала звістку про війну”

Яні 41 рік, вона харків’янка, що жила великою щасливою родиною, працювала на підприємстві миловаріння й вирощувала дітей.

Про те, що почалася війна, харків’янка дізналася від подруги. Зняла слухавку, щоб отримати привітання – натомість дізналася, що почалася війна. Невдовзі почула перші вибухи на власні вуха…

“Ми перші 2 доби провели у підвалі, а потім ночували вже у будинку, проте по 3 рази на день спускались у сховище. Одного разу поруч був вибух такої сили, що сипалась штукатурка зі стелі, а ми босі втікали у погріб…”

За словами жінки, найважче з родини переносила війну дитина – син Яни кричав не своїм голосом, коли чув вибухи, а ще прикидався вночі зі сльозами й панікою. Згодом почав заїкатися й страждати на нервовий тік.

Евакуювалися Яна з передмістя Харкова 4 березня разом з дітьми, сестрою і племінницею. У перші потяги до Львова родині не вдалось вскочити, однак у 3-ій пощастило забігти у тамбур. Всі 17 годин Яна з сестрою їхали, не сідаючи.

“Ми їхали в нікуди, я раніше ніколи навіть не було у Львові. Проте до по дорозі знайшла номер волонтерів, які порадили нам цей центр у Львові. Тут з сином працювали психологи, завдяки їм він себе почуває значно краще.”

Яна все ще сподівається на найближче повернення до Харкова, адже там залишився чоловік, мама, рідне місто і домівка.

“Я вірю у перемогу! Кожного ранку прокидаюсь о 6, читаю новини, як росіяни зазнали поразки у деяких точках, дивлюсь звернення президента і мене бере гордість за свій народ і свою країну.”

Ірина Язова: “На моєму місці так вчинив би кожен”

Ірина останні 10 років жили разом з сім’єю на Київщині, у Бучі. Вона Мама трьох дітей й лікарка-терапевтка. 25 лютого попри початок війни Ірина, не зрадивши клятві Гіппократа, продовжувала ходити на роботу. Проте вже 26 такої змоги не було – місто окупували російські військові.

“Ми з дітьми жодного разу не спускались у підвал. Сиділи у центровій кімнаті в будинку, де вікон немає. Там вони грали в ігри на підлозі при свічках, поки було світло – дивились телевізор. Я не говорила їм про війну, а просто запевняла, що це треба просто пережити, це мине і буде як завжди добре”

“На нашій вулиці жила родина, мама і півторарічна дівчинка були прострілені. Надали допомогу, перев’язали й обробили рану. Лише через декілька діб знайшли цим людям знеболювальні препарати й антибіотик.”

Випадки пострілів у мирних з боку окупантів частішали. На підлозі під’їзду Ірина рятувала сусіда, який зазнав поранення у ногу.

27 лютого Ірину вулицею зустріли сусідка й розповіла про 3-ох вагітних жінок у будинку. Лікарка ділиться, що до останнього сподівалися, що принаймні тих, хто готується до пологів випустять з окупованої Бучі. Проте не вдавалось. Вночі 7-ого березня лікарка-терапевт Ірина без жодного досвіду акушерства приймала пологи у квартирі. Народилась дівчинка, на ім’я Аліса. Наразі жінка з дитиною у безпечному місці на Закарпатті.

“За весь час перебування у Бучі в мене не було думки, що мені може щось нашкодити. Для цього був чоловік, який не пускав мене іноді на вулиці. Проте я завжди пересувалась містом дуже впевнено”

Лише 9 березня Ірину з чоловіком змусила виїхати з міста зустріч сам на сам з російським військовим, що як робот повторював про порятунок, визволення від нацистів і мир. В окупації більше не залишалось їжі, води, тепла, звичайних умов існування. Троє дітей були головною мотивацією подружжя врятуватися з міста.

Ірина з родиною у повному складі у Польщі, проте розповідає, що якнайшвидше хочуть повернутись додому.

Людмила Прищин: “Кажу чоловікові: “Нас завалить”

У перші дні війни поряд з будинком на Північний Салтівці, де проживало подружжя, впали дві касетні ракети. Розтрощило вщент автівку пари й уламками повибивало вікно у квартирах.

Людмила зі сльозами на очах згадує: “Ми в цей момент знаходились вдома. Дуже злякались. Швидко забігли у коридор й впали додолу. Трусились стіни й заграва у всій квартирі. І я кажу чоловікові: “Нас завалить”

Жінка з чоловіком, коли снаряди залітали у їх будинок, вимушені було декілька діб жити у сховищі. Пізніше дні тягнулись довго і щодня пара бігала по багато разів у підвал.

“З нами була бабуся старенька. Вона казала, що переживала вже війни, але те, що відбувається зараз – набагато страшніше. Росіяни гірше ніж фашисти.”

Людмила з чоловіком виїхали з Харкова 2 березня. Спочатку йшли 7 км пішки під загрозою бомбардувань, а потім подружжя посеред дороги підібрали люди на автомобілі. Зараз подружжя знаходиться у волонтерському центрі у Вінниці.

“Я вірю в Україну, так хочеться додому у Харків, проте не можу туди повернутись до поки не звільнять область, бо просто не розумію, як можна жити поруч з тим, хто у тебе стріляв?”