Про це йдеться у статті професорки Києво-Могилянської академії, літературознавиці української служби ВВС.

Драгоманов належав до покоління київської Старої Громади, до інтелектуального кола, у якому й були розроблені концепції розбудови української держави. Ще від студентських років він захоплено працював у недільних школах.

У його працях збережено пам’ять нації, свідчення про події, які не згадувала офіційна імперська наука. А розроблений Михайлом Драгомановим правопис – так звана “драгоманівка” – став одним із найпопулярніших у ХІХ столітті.

Драгоманов багато і плідно працював на благо української нації. Він закликав народ до європеїзму та відкритості культури. Пропагандою українства він займався також працюючи в Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства, яке громадівці змогли перетворити в прототип української академії наук, розгорнувши регулярні українські студії. На деякий час рупором українства стала і редагована Драгомановим газета “Київський телеграф”.

Однак діяльність українофілів так злякала петербурзьку владу, що 1876 року з’явився Емський указ про заборону української мови. У спеціальному додатку до нього цар Олександр ІІ згадував Драгоманова як “положительно опасного в крае агитатора”.

Валуєвська та Емська заборони практично унеможливили легальну діяльність, що тоді сподвигло Драгоманова перенести її за межі Російської імперії. З 1876 року Драгоманов в Галичині, потім в Женеві. Пізніше він також зміг налагодити видавничу діяльність і в Швейцарії.

У травні 1878 на Літературному конгресі в Парижі Михайло Драгоманов першим привернув увагу до українських проблем. Він підготував промову “Література українська, проскрибована урядом російським”. У ній навів текст Емського указу, згідно з яким українцям заборонялося перекладати навіть Святе Письмо.

Драгоманов багато уваги приділяв проблемі ставлення до російської культури. Він аналізував проблему відносин імперії та підпорядкованої нею колонії. Драгоманов вважав, що примус до зміни національно-культурної ідентичності є ознакою “порядку громадського”. Відтак, на думку Драгоманова, потрібно міняти політичні умови.

Припис російського царя про небезпечного українського агітатора усі імперські влади виконували дуже пильно, тож ім’я найвидатнішого українського політичного мислителя, філософа й антрополога, лідера молодої модерної України останніх десятиліть ХІХ віку зоставалося під суворою цензурною забороною аж до постання незалежної української держави.