Виступ Ювала Ноя Харарі опублікувало видання Forbes Україна.

Україна наразі на передньому краї боротьби за свободу в усьому світі. Глобальний порядок, який будувався поколіннями й створив найбільш мирну та квітучу еру в історії людства, у небезпеці.

З 1945 року жодного разу не було такого, щоб країна, яка має міжнародне визнання, ставала об’єктом знищення через зовнішнє вторгнення. Саддам Хусейн намагався зробити це із Кувейтом. Але йому не вдалося.

Всі імперії – Монгольська, Османська, царська Росія – постійно вдиралися в країни й завойовували їх. Це припинилося. Людська ментальність змінилася.

Протягом значної частини історії найбільшою статтею витрат кожного короля, царя або султана було військо: кошти витрачали на фортеці, армії, флоти тощо.

А ось протягом останнього десятиріччя, на початку XXI сторіччя, середні витрати урядів на військо – йдеться не лише про Європу, а й про весь світ – у середньому не перевищують 6% державного бюджету. Уряди витрачають набагато більше на освіту, охорону здоров’я, соціальні видатки. Все це стало можливим завдяки ері миру упродовж кількох останніх десятиріч.

Звісно, не йдеться про абсолютний мир. Я живу на Близькому Сході й знаю, що насильство і конфлікти нікуди не поділися. Але тип конфліктів, який був до 1945 року, зовсім інший.

Тепер все опинилося під загрозою, адже Путін порушив найбільше табу міжнародного порядку глобальної системи. Він намагається знищити окрему країну, цілу націю.

Диктатори та різні режими в усьому світі уважно спостерігають за тим, що відбувається. Якщо йому вдасться, то ми бачитимемо дедалі більше путіних, які з’являтимуться у різних частинах світу. Епоха миру закінчиться, так само як і епоха процвітання. Бо країни у різних куточках світу, не лише в Європі, змушені будуть подвоювати, а то й потроювати витрати на оборону.

Німеччина і Японія вже заявили про подвоєння свого оборонного бюджету. Якщо країна збільшує оборонний бюджет, то її сусіди, відчуваючи тривогу, зроблять те саме. Замість фінансування вчителів, медсестер, соціальних працівників дедалі більша частина світу ставатиме схожою на Росію, витрачаючи гроші на танки, ракети і кіберзброю.

Фіаско Путіна, на яке ми сподіваємося, не лише в інтересах України чи її безпосередніх сусідів. Це в інтересах кожної людини на Землі.

Яку цивілізаційну роль Україна відіграватиме для майбутнього всього світу?

Україна зараз – це щось на кшталт електростанції, яка постачає енергію великій частині світу. Люди в усьому світі дивляться на українців із захватом. Водночас вони отримують власні уроки з того, що у вас відбувається.

Європа об’єдналася так, як це неможливо було уявити якихось три місяці тому. Фінляндія і Швеція вступають в НАТО, надсилають до України зброю. Швейцарія запроваджує санкції. Корпорації-гіганти виводять свої інвестиції з Росії. Чимало з цього відбувається, бо всі бачать: Україна воює голіруч проти російських танків. Вони думають: “Я теж щось можу зробити, щоб виправити ситуацію”.

На глибшому рівні Україна демонструє важливі уроки для людей в усьому світі. Перший такий урок тісно пов’язаний із нацією, з націоналізмом. Між націоналізмом і лібералізмом немає розбіжностей.

Захід останніми роками переживав культурну війну між лівими та правими, між лібералами й консерваторами. Посеред цього уявної суперечності доводилося обирати, ви патріот чи ліберал. Тепер українці вчать увесь світ: це фальшива дихотомія. Українці борються водночас і за національну незалежність, і за можливість будувати вільне та ліберальне суспільство. Насправді націоналізм і лібералізм дуже часто йдуть пліч-о-пліч, адже їх об’єднує ідея свободи.

Ще одне важливе питання цієї культурної війни на Заході – це уявний конфлікт між націоналізмом та глобалізмом. Існують лідери-популісти, які кажуть: “Якщо ти патріот, то не повинен підтримувати співпрацю з іноземцями та глобальними інституціями, Європейським Союзом тощо”.

А Україна показує нам, що це не так. Націоналізм – це не про ненависть до іноземців, це про любов до співгромадян. У багатьох ситуаціях найкраще можна подбати про співгромадян, співпрацюючи з іноземцями. Ніхто не може сумніватися у справжньому патріотизмі українців. Водночас одна з цілей України – вступ до Європейського Союзу. Кожен, хто вважає, що існує розбіжність між бажанням вступити до ЄС і бути патріотом, має поглянути на Україну і зрозуміти, що це не так.

Сподіваюся, що люди у Британії, США, інших країнах подивляться на те, що відбувається в Україні, і вивчать ці уроки. По-перше, це може допомогти закінчити культурну війну, яка просто розриває західну цивілізацію на шматки. Якщо ми закінчимо культурну війну, то Заходу не буде кого боятися у світі. Адже Захід залишається найпотужнішим блоком з точки зору політики, економіки, культури.

Якщо взяти економіку, то економіка Росії менша за італійську. Перед війною обсяг російської економіки становив $1,5 трлн, а обсяг економіки Італії – $1,9 трлн. Обсяг економіки ЄС – без Британії та США – $15 трлн.

Тож якщо Захід закінчить внутрішню культурну війну і залишиться єдиним, йому не варто боятися Росії, Китаю чи будь-кого іншого у світі.

Що домінує в світі: гроші чи культура

Гроші самі по собі – це культурна ідея. Ми зрозуміли це протягом останніх кількох місяців. Нагромаджувати сотні мільйонів доларів, готуватися до війни роками й побачити, як фінансова система (Росії) може просто заморозитися. Економіка не є незалежною, окремою від культури, окремою від філософії, окремою від ідеї у свідомості.

Змінюються думки людей, змінюється економічна система. Великі компанії, наприклад “МакДональдз”, подумували про інвестування в Росію. А тепер вони виходять з ринку. Тут не може бути розділення. Змінивши уявлення людей у Фінляндії, врешті змінюється військовий баланс на Землі, вирішуючи, скільки танків чи літаків належать до НАТО.

Підтримка Росії Китаєм

Росіяни продовжують говорити про те, що їм загрожує НАТО, що вони його бояться. Але немає причини боятися НАТО. Це лише російська пропаганда. Який член НАТО думає про те, щоб вдертися в Росію? Німеччина чи, може, Франція? Це смішно.

Реальна загроза для Росії у геополітичному плані іде зі Сходу, не із Заходу. На сході Уральських гір близько 30–40 млн людей та величезна кількість території й ресурсу в нафті, газі, золоті. Це важлива територія для інтересів Китаю, який стає домінантною силою.

Китай навряд вдереться в Росію, їм це і не потрібно. Росія стає слабкою, ізольованою, маріонетковою державою Китаю. Тож що б Китай не говорив би про ситуацію в Сибіру, на російському Далекому Сході, у Центральній Азії, Таджикистані, Казахстані, Росія не зможе чинити опір. З усіма мріями Путіна зробити Росію великою знову він зробить її провінцією Китайської імперії.

Це має вплив на іншу азійську країну – Індію. Десятиріччями  Індія та Росія були близькими друзями. Саме тому Індія зараз не засуджує Росію та жодним чином не реагує на війну. Росія – найбільший постачальник зброї для Індії.

Якщо Росія зблизиться з Китаєм і справді стане його маріонетковою державою, це матиме далекосяжні наслідки для Індії. Тому що найбільший страх Індії – війна з Китаєм.

Якщо твій найбільший постачальник зброї, Росія, може стати  маріонеткою Китаю, а при цьому ти боїшся війни з ним, на таку конструкцію не можна більше покладатися. Якщо буде війна, то Китай може наказати Росії перестати постачати зброю до Індії, і вони не зможуть чинити опір.

Індія також має переглянути свої позиції й, можливо, зблизитись із Заходом. Таким чином, те, що робить Путін, дуже послаблює геополітичну позицію Росії стосовно Китаю та Індії.

Виклики для демократії в США та нові сили у Європі

Появи нових сил не уникнути, і це — необов’язково погано. Якщо Бразилія та Індія стануть новими важливими гравцями у світі, це позитивне явище. Ми потребуємо  інклюзивного світу, в якому домінують не лише старі імперії. Питання в тому, чи нові країни, які вийдуть на лідерські позиції, відіграватимуть позитивну роль або негативну.

Що ж стосується самого Заходу, він залишається найпотужнішим блоком у світі. Найбільша небезпека, з якою він стикається, це внутрішній поділ, внутрішній конфлікт. І ось саме це хвилює найбільше, насамперед  у Сполучених Штатах. Політичний градус там постійно підвищується. В центрі уваги – справа “Роу проти Вейда” і можливість того, що Верховний суд перегляне своє попереднє рішення у цій справі. Демократи й республіканці у США зараз бояться, а іноді й ненавидять одне одного – більше, ніж будь-кого у світі.

Під час холодної війни вони боялися, що росіяни прийдуть і знищать їхній спосіб життя. А тепер вони очікують того самого від сусідів через дорогу. Демократія так довго не виживе. Якщо ви думаєте, що інші люди – це не ваші політичні суперники, а ваші вороги, то це не про демократію. Суперництво – це нормально, так працює демократія. Але якщо я думаю, що ви — мій ворог, який намагається знищити мене, тоді приходить громадянська війна або диктатура.

Сподіваюся, що США відійдуть від прірви, і те, що вони спостерігають за путінським вторгненням в Україну, допоможе припинити або бодай пригасити цю культурну війну всередині країни.

Ніхто не знає, що відбудеться у США, ніхто не знає, хто стане наступним американським президентом у 2024 році. Європа має бути готовою до ситуації, коли Америка буде поглинута власними конфліктами, займе ізоляціоністську позицію і, можливо, навіть стане менш демократичною. Тоді ЄС доведеться пройти цей шлях і стати більш незалежною світовою потугою. Європі варто зробити якомога швидше кроки у цьому напрямі, бо часу обмаль.

Про ризик використання ядерної зброї 

Уявімо гіпотетичний, але можливий сценарій, за якого 2024 року Трамп знову стає президентом США. А можливо, наступного разу Ле Пен стане президенткою Франції. Тож на чию ядерну зброю ви покладаєтеся, щоб зупинити росіян? На ядерну зброю Франції під керівництвом Ле Пен? На ядерну зброю США із пальцем Трампа на червоній кнопці? Можливо, Європі слід подумати про інші варіанти.

Протягом десятиріч європейці приймали за даність те, що у справі стримування ядерної Росії вони завжди покладалися на США. Відтепер це не так.

Чи є ядерна зброя засобом ядерного стримування

Це складна ситуація. З одного боку, вона дає змогу ядерним державам розв’язати війну, як-от Росія зробила проти України, не боячись прямої інтервенції з боку іншої країни.

Але якби ядерної зброї не існувало, то був би високий шанс того, що НАТО, або принаймні окремі члени Альянсу уже надіслали б на допомогу Україні не лише зброю, а й війська. Але ця опція не на столі через обґрунтоване побоювання ядерної катастрофи, ядерного Армагеддону, який знищить усю людську цивілізацію.

Тож це медаль із двома боками. Інколи це дає позитивні результати, інколи – негативні. В історії таке часто трапляється, немає речей, які на 100% хороші або погані. Однак що сьогодні відбувається? Ми бачимо нові види нищівних озброєнь, які перебувають на підйомі й навіть підвищують рівень небезпеки.

З ядерною зброєю – як у раціональній грі у шахи. Якщо я її використав, то ви знаєте, що я її використав. Вам завдають удар у відповідь – і всі померли. Тож не робімо цього. Та дедалі більше виникає загроза атак, за якими невідомо хто стоїть. А ще ви не певні, чи ваша зброя спрацює. І це створює спокусу для однієї сторони вдарити першою, бо, можливо, друга сторона не зможе відповісти. Ядерна зброя – це все або нічого. Тому ми й не переживали ядерних ударів від 1945 року.

Але кібернетичну зброю можна використовувати постійно. Прикладом цього є кібервійна між Ізраїлем та Іраном, яка триває роками, з атаками з обох боків. Та це все поза радарами, що дає змогу вести війну таємно, відкидаючи всі звинувачення в тому, що відбувається.

Світова продовольча криза та війна в Україні

Протягом останніх десятиріч світ був відносно мирним і квітучим. І ми могли контролювати – не зовсім позбутися, але контролювати – війни, епідемії, голод. Це не диво, а результат зусиль інституцій людства, які базувались на універсальних цінностях, на ідеї того, що всі люди мають схожий досвід, інтереси й цінності. Тому більше сенсу в тому, щоб співпрацювати, ніж воювати.

Це базова ідея глобального порядку. Але потім люди почали цим нехтувати. Це як побудувати дамбу на річці, щоб тримати воду під контролем. Але потім ти нехтуєш дамбою – річка наче вже не є небезпечною, ми ж її контролюємо. А ти й надалі нехтуєш дамбою, вона зношується, утворюються тріщини. І якщо нічого не робити, дамба руйнується і починається повінь.

Так, ми взяли під контроль війну й епідемії завдяки глобальним інституціям. А потім ми ці інституції занедбали. Вони розкришилися. Маємо війну, маємо пандемію COVID-19. І зараз ми говоримо про ймовірність голоду у світі через продовольчий націоналізм. І найліпше з того, що ми можемо зробити, – це відбудувати інституції, які базуватимуться на спільному розумінні того, що ніхто не хоче бути голодним, ніхто не хоче померти на війні, батьки всього світу дбають про майбутнє своїх дітей. Легше забезпечити продовольче постачання, коли країни співпрацюють. Якщо країни почнуть залишати все собі й кожній країні доведеться виробляти все самостійно – продовольство, медикаменти, інструменти, комп’ютери тощо, – це не працюватиме. Це спричинить бідність, ще більше насильство просто тому, що це неможливо зробити. Отже, найліпший шлях не просто повернутись до відправної точки, бо те, що було, було не ідеальним. Ми маємо побудувати кращий глобальний порядок, який базуватиметься на базових політичних та економічних уроках.

Знову ж таки це не означає скасування націй або відкриття кордонів для необмеженої імміграції – жодним чином ні. Це означає лише те, що ми маємо національні держави як базові політичні й економічні одиниці. Але вони доходять згоди щодо спільних правил. Наприклад, таких, що не можна вдиратися в іншу країну і руйнувати її лише тому, що ти сильніший. І ці правила стануть основою для глобального порядку.

Я завжди подаю як порівняльний приклад чемпіонат світу з футболу, який, до речі, розпочнеться за кілька місяців. Отже, як це працює? Чемпіонат світу – це змагання країн, під час якого люди підтримують національну збірну. І водночас це неперевершений приклад міжнародної співпраці та гармонії. Адже, щоб провести футбольний матч, скажімо, між Україною і Бразилією, ти насамперед узгоджуєш правила гри. Якщо одна сторона скаже: “Ми триматимемо м’яч у руках”, а інша скаже: “Окей, а ми битимемо вас у живіт, щоб пройти далі”, ви не зможете грати у футбол. Це також і модель для світу.

Чи готовий Захід пожертвувати якістю життя, щоб допомогти Україні перемогти

Я не знаю. Побачимо це протягом наступних тижнів і місяців. Я сподіваюсь на це. Я думаю, вони також розуміють, що зробили величезну помилку, покладаючись на такі види пального, зокрема на російське, і намагатимуться її виправити. Однак це потребує часу. Це не те, що можна зробити за одну ніч. 

Як історик я не недооцінював би людську дурість. Це найбільша сила в історії. Люди часто роблять дурнуваті речі, котрі не в їхніх інтересах. Та водночас ми не маємо втрачати надію і людську мудрість. Адже інколи люди приймають дуже мудрі рішення і жертвують чимось великим. Не з наслідування, а з розуміння, що буде зі світом за 10, 20, 30 років.

Чи може Європа та світ після закінчення удати, що нічого не було, і повернутися в минуле

Дуже малоймовірно, що Європа і весь світ просто повернуться до того, як було раніше. Я думаю, очі європейців – якщо не всіх, то більшості – розплющилися після останніх трагічних подій цих трьох місяців. Насамперед після трагедії в Маріуполі. Це просто перевернуло весь світ, коли він спостерігав за тим, як усе розгорталося.

Європейці, як народи, так і їхні лідери, перебувають у великому шоку. І не забудуть цей шок так просто, не повернуться після війни до «звичного порядку» речей. Але я думаю, що вони й досі мають певні сподівання з поважних причин не повністю розірвати відносини з Росією чи російським народом. Сподіваюся, вони розуміють, що жодних серйозних справ із путінським режимом мати не можна. І цей режим рано чи пізно опиниться на смітнику історії. А росіяни й Росія як країна залишаться.

Найкраще, що може статися, це зміна ними свого режиму, своїх прагнень, поведінки, і тоді вони стануть частиною європейської спільноти. І я думаю, що це буде найліпше рішення для України в майбутньому, бо вони нікуди звідси не подінуться.

Одна з найгірших речей, пов’язаних із цією війною, це те, що війна зародилась як фантазія в голові однієї особи. Вона почалась як війна Путіна. Але з кожним наступним днем війни він засіював насінням ненависті й насильства мільйони умів. Тепер ця війна дедалі більше стає війною націй, війною людей. Небезпека полягає в тому, що із насіння ненависті, яке розкидається просто зараз, зійде жахливий урожай ще більшої ненависті, насильства, страху на роки і десятиліття у майбутньому, задовго після того, як Путін помре. 

Як війни змінюють суспільства

Війна – поганий спосіб творення змін. Але вона таки є способом творення цих змін. І не завжди на гірше. Люди вчаться на війнах і змінюють свою поведінку. Нації відкривають у собі сильні сторони, здатності до того, чого раніше в собі не помічали. Вони виковують альянси, нові культури. Епоха миру і процвітання, про яку говорив раніше, була великою мірою реакцією на жахливі війни XX століття. І було усвідомлення того, що якщо так триватиме і надалі, людство самознищиться.

Одна з найдепресивніших речей у цій війні – це те, що, здавалося б, ми вже мали б вивчити цей урок. А виходить, не вивчили. Це подібно до того, як ми ходили б до школи, вчили уроки, складали екзамен і отримували б високу оцінку. А потім приходили б до школи наступного дня і проходили б той самий урок.

Що сталося з людством? Що сталося з європейцями? Вони мали б вивчити цей урок, але, вочевидь, не вивчили. Тож доводиться вчити урок знову.

Візьмемо приклад Ізраїлю і єврейського народу. У Голокосту є два дуже різні уроки, що люди з нього винесли. Одні зрозуміли, що не можна допустити, щоб таке знову сталося – ніде і ні з ким. І це був основний фундамент для толерантнішого і ліберальнішого порядку в другій половині XX – на початку XXI століття. Йшлося про захист прав меншин, про недопущення перемоги брутальних тоталітарних режимів.

Та для решти людей, зокрема  в Ізраїлі, урок Голокосту полягав в іншому: до нас усім байдуже, ніхто не прийшов нам на допомогу тоді, коли нам було це конче необхідно. Тож і нам має бути байдуже до інших. Ми маємо дбати лише про себе. Все, чим ми повинні керуватися у будь-якій ситуації, це лише наші інтереси. У нас немає зобов’язань ні перед ким у світі.

Це можна побачити на прикладі війни в Україні. Ізраїль як частина західного блоку, є союзником США та країною, де мешкають чимало вихідців з України, зайняв позицію спостерігача. Турбуючись про те, щоб не засудити Росію занадто суворо, не надсилати зброю до України, щоб обмежити свою залученість до мінімуму. Тому що він хоче захистити свої інтереси у відносинах  з Росією. Наприклад, ми думаємо, що якщо ми надамо зброю Україні, Росія надасть більше зброї Сирії та Ірану. А це для нас зле.

Я вважаю, дуже неправильний урок. Мені соромно через те, як моя країна поводиться у цій ситуації.

Часом через війни як ця, через насіння ненависті, якими засіяна свідомість людей, може вирости ще більше ненависті. Люди виходять із війни сповнені ненависті. Ненависті до іноземців, до меншин. Вони мають власну інтерпретацію націоналізму – ненависті до будь-кого, хто не такий, як я.

Урок полягає в абсолютно протилежному. Справжній патріотизм – це про любов, і він не означає, що я маю конфліктувати з кимось. Звісно, якщо мене хтось атакує, я захищатимуся. Але саме в ім’я патріотизму і націоналізму я культивуватиму любов і співчуття, та аж ніяк не страх і ненависть.

  • Представник Головного управління розвідки Міноборони України Вадим Скібіцький розповів, скільки триватиме активна фаза російсько-української війни, про окупацію Херсонщини, про дії росіян у морі та яка ситуація в агресора з озброєнням.
  • За даними ЗМІ, Ізраїль відхилив запит США про надання дозволу Німеччині передати Україні протитанкові ракети. Йдеться про ракети Spike, які Німеччина виготовляє за ізраїльською технологією.
  • Ізраїль виділить квоту для лікування українських військовослужбовців, що були поранені внаслідок російської збройної агресії. Вони отримуватимуть медичну допомогу в ізраїльських шпиталях.