Про це вона написала для The New York Times.
Київ мав стати лише місцем короткої зупинки у мандрах світом для Рози Лістер. Але виявилося, що андеграундне нічне життя цього міста це саме те, що вона прагнула знайти.
Моя порада тим, хто їде до Києва вперше. Там у старій центральній частині міста є двір, де ще живе старий крук, яким так усі захоплюються. Це на Рейтарській вулиці, де на три квартали тягнуться ресторанчики та бари. Того ворона звати Крум і йому десь 25 років.
Те, що там є такий ворон улюбленець місцевих, була одна з лише пари речей, які я знала про Київ до того, як я туди дісталася в середині червня. Я вирушила туди суто з професійних міркувань. Я жила у Кейптауні, в Південно-Африканській республіці, де змогла продати ідею книги про безперервну мандрівку світом, якраз у ті дні, коли він почав зачиняти свої двері від подорожувальників.
Правила постійно змінювалися й список країн, куди ще можна було дістатися безпосередньо з ПАР, ставав все коротшим. Україна виявилася серед тих країн, куди ще можна було в’їхати перед тим, як вирушити куди я запланувала дістатися. Я спитала поради в знайомого, який знав місто, чим я могла б себе зайняти на два тижні, перед тим, як їхати далі. Місце з вороном було саме з тих двох його підказок.
Я уявляла Київ суворим та сірим містом із рівно розкресленими вулицями та будинками, містом, яке навряд чи мене радо зустріне, навіть якщо я легенько постукаю у його двері.
Двері у метро зачинятимуться в мене перед носом, і сонце визиратиме лише зрідка, аби освітити центральну площу, яку зрідка перетинатимуть літні люди, зігнуті лихоліттям життя. А лінію горизонту затулятимуть стандартні будівлі радянських часів, і я не зможу зробити серед них жодного крутого фото.
У перший вечір після походу до опери, де я ледь не розплакалася, побачивши уперше за 18 місяців живцем оркестр, стародавні вулички повели мене до центру, повз блакитні церкви та купки людей, що збиралися біля ресторанів із квітами.
… Вже тоді я картала себе за те, що не здогадалася раніше, яким милим виявиться це місто, що примостилося на пагорбах вздовж ріки, про яке я знала хіба що раніше з книжок Ісаака Бабеля, а також через картинку з парків та площ і рядів сріблястих зелених дерев, змальованих у серії книжок про Нарнію.
Я пізно повернулась до своєї орендованої квартири, на третьому поверсі з похмурою вітальнею, ліфтом, де можуть вміститися хіба діти, та відчуттям занедбаності, — тут відчуваєш, що ти наче старий шпигун на пенсії.
Коли я поралась із замком, якраз хтось відчинив двері навпроти. І сусід з тої квартири, приємний молодий француз запропонував приєднатися до його компанії. У дверях за ним виднілися постаті двох дівчат українок у блискучих вбраннях, що ледь не падали від сміху, розмахуючи пляшкою просеко.
“Тут все абсурдно”, – зауважив француз. “Але зайдіть таки пригоститися просеко. Воно, правда, огидне”. Одна з дівчат простягнула руку, усіяну блискітками, та потягнула мене у кімнату, де було повно людей, яких, як мені здалося, я вже давно знаю. Довкола було повно відкоркованих пляшок. Хтось тицьнув мені склянку, потім ще одну, а потім хлопчина з Монреаля почав жартувати з моїх ненависних штанів.
Тут слово вставив німець з Кельну — йому мої штани були ок, але ще ж є час, щоб переодягтися перед тим, як йти на вечірку. “Ну ти ж з нами, так?” – перепитали вони.
Так разом із ними за кілька годин опинилися серед сотень незнайомих людей, що до екстазу веселилися у лісі на острові посеред річки у центрі міста.
Я прокинулася наступного дня з думкою, що такі веселощі навряд чи стануться зі мною знову, але на мобільний прийшла СМСка від сусіда, який кликав мене вже на іншу вечірку, теж у лісі, а потім буде ще одна на закинутому заводі, а потім ще одна на ще одному, ще більшому, і теж закинутому, заводі, а потім буде обід, ну, звичайно, якщо я не проти долучитися, і все це скінчиться на кухні, де ми будемо розповідати один одному про своє похмілля у найяскравіших деталях.
Мені слід було передбачити, що таке зі мною може статися. Андерграундне життя Києва вже давно мало гарну репутацію, і місто часто вже почали називати претендентом на звання “нового Берліна”.
Не усім подобається таке порівняння – кажуть, що це дуже буквально і що це применшує своєрідність міста, але багато хто усе ж загалом погоджується з таким описом і визнає, що Київ це круто. Тут влаштовують багато вечірок у закинутих будинках, багато дискутують про нестерпно важке техно, яке грають на вечірках у Бориспільському аеропорті, і тут атмосфера гедонізму “без гальм”, який став ще більше запаморочливим в умовах пандемії, що затягнулася.
Є багато пояснень тому, що власне зараз відбувається у Києві. Найбільш цинічне – тут все дешево, і всюди легко дістатися прямим рейсом із країн, де суворі пандемічні обмеження, плюс, тут розмиті рамки між тим, що законно і незаконно, і завжди можна домовитися.
Кияни, з якими я там познайомилися, бачать це трошки інакше, за їхніми словами, це все реакція на локдаун та обмеження. Вечірки, про які дізнаєшся нишком, секретні Телеграм-канали, бари, що облаштовують у закинутих будівлях – все це створює загальне радісне відчуття чогось схожого до змови, що нікуди не зникла, навіть коли вже скасували ковідні обмеження, де похід на вечірку набуває магічного ефекту.
Визнання того, що відбувається щось особливе може зачарувати.
На багатьох подібних вечірках ти почуєш аргумент, що усе це робиться не для того, щоб розважитися, а це скоріше щось подібне до висловлення спротиву. За цією логікою, розкутість, яку тут всі відчувають, пояснюється чимось більшим, що змушує людей сходити з розуму після місяців сидіння у чотирьох стінах.
А вже тоді, недалеко і до припущення, що ритми техно стають ідеальним тлом для уявлення того, як колективно вибудовується утопічний світ посткапіталізму. Звичайно, можна не погодитися, що ходіння по вечірках стає традицією, що в прозорій сукні із секс-шопу, яку ти одягаєш, є політичний прогресивний підтекст і посилання.
Дякувати богу, за ті два тижні, що я провела у Києві, я не перетворилася на людину, яка вірить, що дорогу до справедливішого та рівноправного суспільства можуть чітко вказати люди, які полюбляють амфетаміни, навіть, якщо вони та дуже приязні. Світ загалом дуже огидне місце, в ньому багато не розв’язуваних проблем, і я не думаю, що будь-яка з них може бути розв’язувана, через споглядання сотень незнайомців, що розважаються собі посеред лісу.
Два тижні швидко промайнули, а я вже забронювала собі нову подорож до Києва на кінець липня, і вже почали обережно готувати друзів до того, що я, можливо, там ще трохи поживу. Так, можливо, це видавалось ексцентричним, але ж натомість, як там світло гарно заливає вітальню.
Різниця між містом та людиною тут у тому, що місто не може закохатися у тебе, але Київ доволі часто справляє враження, що він старається це зробити, і цим віддячує за будь-яку увагу, що ти йому приділяєш.
Це місто з непомітними внутрішніми двориками, провулками, барами, де ти можеш опинитися зовсім випадково, і всі вони стають наче твоїми особистими знахідками, не схожими на усе те, що знаходить для себе у місті решта людей… Я не можу сказати, чому Київ так мене вразив і об’єктивно пояснити, як та чому закохалась у це місто…але, що власне закарбувалося, це те, що цю спорідненість можна тут відчути майже миттєво, і вона являється на диво швидко та невідворотно.
Так, я відчинила тоді двері одночасно з сусідом, і звичайно у нього мала бути вечірка з купою усіх тих людей, які мені здалися давно знайомими. І звичайно треба було дочекатися останнього дня, щоб навідатися до того старого крука, і звичайно все це разом з круком зібралось в одне ціле і набагато дивовижніше, аніж на початку.