Про це вона написала для The New York Times.

Київ мав стати лише місцем короткої зупинки у мандрах світом для Рози Лістер. Але виявилося, що андеграундне нічне життя цього міста це саме те, що вона прагнула знайти.

Моя порада тим, хто їде до Києва вперше. Там у старій центральній частині міста є двір, де ще живе старий крук, яким так усі захоплюються. Це на Рейтарській вулиці, де на три квартали тягнуться ресторанчики та бари. Того ворона звати Крум і йому десь 25 років.

Фото: Gueorgui Pinkhassov/Magnum, для The New York Times

Те, що там є такий ворон улюбленець місцевих, була одна з лише пари речей, які я знала про Київ  до того, як я туди дісталася в  середині червня. Я вирушила туди суто з професійних міркувань. Я жила у Кейптауні, в Південно-Африканській республіці, де змогла продати ідею книги про безперервну мандрівку світом, якраз у ті дні, коли він почав  зачиняти свої двері від подорожувальників.

Фото: Gueorgui Pinkhassov/Magnum, для The New York Times

Правила постійно змінювалися  й  список країн, куди ще можна було дістатися безпосередньо з ПАР,  ставав все коротшим. Україна виявилася  серед тих країн, куди ще можна було в’їхати перед тим, як вирушити куди я запланувала дістатися. Я спитала поради в  знайомого, який знав місто, чим я могла б себе зайняти на два тижні, перед тим, як їхати далі. Місце з вороном було саме з тих двох його підказок.

Я уявляла Київ суворим та сірим містом із рівно розкресленими вулицями та будинками, містом, яке навряд чи мене радо зустріне, навіть якщо я легенько постукаю у його двері.

Двері у метро зачинятимуться в  мене перед носом, і сонце визиратиме лише зрідка, аби освітити центральну площу, яку зрідка перетинатимуть літні люди, зігнуті лихоліттям життя. А лінію горизонту затулятимуть стандартні будівлі радянських часів, і я не зможу зробити серед них жодного крутого фото.
У перший вечір після походу до опери, де я ледь не розплакалася, побачивши уперше за 18 місяців живцем оркестр, стародавні вулички повели мене до центру, повз блакитні церкви та купки людей, що збиралися біля ресторанів із квітами.

… Вже тоді я картала себе за те, що не здогадалася раніше, яким милим виявиться це місто, що примостилося на пагорбах вздовж ріки, про яке я знала хіба що раніше з книжок Ісаака Бабеля, а також через картинку з парків та площ і рядів сріблястих зелених дерев, змальованих у серії книжок про Нарнію.

Я пізно повернулась до своєї орендованої квартири, на третьому поверсі з похмурою вітальнею, ліфтом, де можуть вміститися хіба діти, та відчуттям занедбаності, — тут відчуваєш, що ти наче старий шпигун на пенсії.

Коли я поралась із замком, якраз хтось відчинив двері навпроти. І сусід з тої квартири, приємний молодий француз запропонував приєднатися до його компанії. У дверях за ним виднілися постаті двох дівчат українок у блискучих вбраннях, що ледь не падали від сміху, розмахуючи пляшкою просеко.

Фото: Gueorgui Pinkhassov/Magnum, для The New York Times

Фото: Gueorgui Pinkhassov/Magnum, для The New York Times

“Тут все абсурдно”, – зауважив француз.  “Але зайдіть таки пригоститися просеко. Воно, правда, огидне”. Одна з дівчат простягнула руку, усіяну блискітками, та потягнула мене у кімнату, де було повно людей, яких, як мені здалося, я вже давно знаю. Довкола було повно відкоркованих пляшок. Хтось тицьнув мені склянку, потім ще одну, а потім хлопчина  з Монреаля почав жартувати з моїх ненависних штанів.

Тут слово вставив німець з Кельну — йому мої штани були ок, але ще ж є час, щоб переодягтися перед тим, як йти на вечірку. “Ну ти ж з нами, так?” – перепитали вони.

Так разом із ними за кілька годин опинилися серед сотень незнайомих людей, що до екстазу веселилися у лісі на острові посеред річки у центрі міста.

Я прокинулася наступного дня з думкою, що такі веселощі навряд чи стануться зі мною знову, але на мобільний прийшла СМСка від сусіда, який кликав мене вже на іншу вечірку, теж у лісі, а потім буде ще одна на закинутому заводі, а потім ще одна на ще одному, ще більшому, і теж закинутому, заводі, а потім буде обід, ну, звичайно, якщо я не проти долучитися, і все це скінчиться на кухні, де ми будемо розповідати один одному про своє похмілля у найяскравіших деталях.

Мені слід було передбачити, що таке зі мною може статися. Андерграундне життя Києва вже давно мало гарну репутацію, і місто часто вже почали називати претендентом на звання “нового Берліна”.

Фото: Gueorgui Pinkhassov/Magnum, для The New York Times

Не усім подобається таке порівняння – кажуть, що це дуже буквально і що це применшує своєрідність міста, але багато хто усе ж загалом погоджується з таким описом і визнає, що Київ це круто. Тут влаштовують багато вечірок у закинутих будинках, багато дискутують про нестерпно важке техно, яке грають на вечірках у Бориспільському аеропорті, і тут атмосфера гедонізму “без гальм”, який став ще більше запаморочливим в умовах пандемії, що затягнулася.

Є багато пояснень тому, що власне зараз відбувається у Києві. Найбільш цинічне – тут все дешево, і всюди легко дістатися прямим рейсом із країн, де суворі пандемічні обмеження, плюс, тут розмиті рамки між тим, що законно і незаконно, і завжди можна домовитися.

Кияни, з якими я там познайомилися, бачать це трошки інакше, за їхніми словами, це все реакція на локдаун та обмеження. Вечірки, про які дізнаєшся нишком, секретні Телеграм-канали, бари, що облаштовують у закинутих будівлях – все це створює загальне радісне відчуття чогось схожого до змови, що нікуди не зникла, навіть коли вже скасували ковідні обмеження, де похід на вечірку набуває магічного ефекту.

Фото: Gueorgui Pinkhassov/Magnum, для The New York Times

Визнання того, що відбувається щось особливе може зачарувати.

На багатьох подібних вечірках ти почуєш аргумент, що усе це робиться не для того, щоб розважитися, а це скоріше щось подібне до висловлення спротиву. За цією логікою, розкутість, яку тут всі відчувають, пояснюється чимось більшим, що змушує людей сходити з розуму після місяців сидіння у чотирьох стінах.

А вже тоді, недалеко і до припущення, що ритми техно стають ідеальним тлом для уявлення того, як колективно вибудовується утопічний світ посткапіталізму. Звичайно, можна не погодитися, що ходіння по вечірках стає традицією, що в прозорій сукні із секс-шопу, яку ти одягаєш, є політичний прогресивний підтекст і посилання.

Дякувати богу, за ті два тижні, що я провела у Києві, я не перетворилася на людину, яка вірить, що дорогу до справедливішого та рівноправного суспільства можуть чітко вказати люди, які полюбляють амфетаміни, навіть, якщо вони та дуже приязні. Світ загалом дуже огидне місце, в ньому багато не розв’язуваних  проблем, і я не думаю, що будь-яка з них може бути розв’язувана, через споглядання сотень незнайомців, що розважаються собі посеред лісу.

Два тижні швидко промайнули, а я вже забронювала собі нову подорож до Києва на кінець липня, і вже почали обережно готувати друзів до того, що я, можливо, там ще   трохи поживу. Так, можливо, це видавалось ексцентричним, але ж натомість, як там світло гарно заливає вітальню.

Фото: Gueorgui Pinkhassov/Magnum, для The New York Times

Різниця між містом та людиною тут у тому, що місто не може закохатися у тебе, але Київ доволі часто справляє враження, що він старається це зробити, і цим віддячує за будь-яку увагу, що ти йому приділяєш.

Це місто з непомітними внутрішніми двориками, провулками, барами, де ти можеш опинитися зовсім випадково, і всі вони стають наче твоїми особистими знахідками, не схожими на усе те, що знаходить для себе у місті решта людей… Я не можу сказати, чому Київ так мене вразив і об’єктивно пояснити, як та чому закохалась у це місто…але, що власне закарбувалося, це те, що цю спорідненість можна тут відчути майже миттєво, і вона являється на диво швидко та невідворотно.

Так, я відчинила тоді двері одночасно з сусідом, і звичайно у нього мала бути вечірка з купою усіх тих людей, які мені здалися давно знайомими. І звичайно треба було дочекатися останнього дня, щоб навідатися до того старого крука, і звичайно все це разом з круком зібралось в одне ціле і набагато дивовижніше, аніж на початку.