Фото: Facebook-сторінка Анастасії Бугери

Про це повідомляє Медійна ініціатива за права людини.

Анастасія Бугера прожила в окупованому росіянами Ізюмі 5 місяців. Саме тут дівчина дізналась, що її хлопець, один з захисників “Азовсталі”, потрапив до російського полону.

Цього літа Анастасія мала б завершити навчання у харківському університеті та на військовій кафедрі, де вона вчилася на факультеті офіцерів запасу. Взимку цього року дівчина приїхала до батьків в Ізюм на канікули. Її повернення до Харкова трохи затрималось через хвилю COVID-19. 24 лютого, у день повномасштабного вторгнення РФ, Анастасія знаходилась в Ізюмі.

У перші дні родина дівчини допомагала українським захисникам та мирним жителям Ізюма: вони готували та розносили їм їжу.

У ніч на 28 лютого стався перший масований обстріл Ізюму У день, коли Анастасії виповнився 21 рік.

“Стріляли не по військових об’єктах, а по будинках цивільних мешканців та супермаркету”, — розповіла дівчина.

Через декілька тижнів росіяни почали бомбити Ізюм з літаків. Вона пригадала, що менш як за годину окупанти скинули на місто понад 10 авіабомб.

З 3 березня в Ізюмі зникли вода, газ, світло та опалення. Це сталось після тотальних обстрілів міста росіянами.

За словами Анастасії, чи не все місто жило у підвалах, ховаючись від російських обстрілів. Проте навіть похід у підвал міг стати останнім, додала дівчина.

“Одна родина під час обстрілу переходила з будинку в підвал. Вони не встигли добігти і вся родина загинула. Вижив лише хлопчик 4-х років. Він залишився без мами, сестри, бабусі та дідуся”, — сказала Анастасія Бугера.

Вона додала, що люди не знали, чи зможуть дожити до ранку.

Якось до Ізюма привезли хліб та борошно зі Слов’янська. За продуктами прийшло чимало цивільних, які стояли у черзі. У цей час росіяни вдарили по цьому місцю

“Градами”.  За словами дівчини, тоді було багато загиблих та поранених.

Згодом місцеві жителі знайшли місце, де ловив мобільний зв’язок. Саме тоді дівчина дізналася, що її хлопець, захисник “Азовсталі” опинився в полоні.

“Мені було надзвичайно боляче, хотілося кричати”, – сказала вона.

Коли росіяни окупували частину Ізюма, вони почали обходити будинки місцевих мешканців.

“Я змушена була ховатися.Ховатися у своїй країні, у своєму будинку. Бо після звірств у Бучі та Ірпені було дуже страшно. Я ховалася в дивані, щоб просто вижити”, – пригадала дівчина.

Окрім фізичного знищення, російські армійці знущалися з людей, обмежуючи їм доступ до життєво необхідних ліків. Мешканцям дозволяли видавати лише по 5 таблеток: для дідуся й бабусі Анастасії їх вистачило лише на кілька днів.

Попри те, що росіяни вже окупували Ізюм, вони продовжували обстрілювати місто. Одного дня російський снаряд упав напроти будинку Анастасії. Там він пролежав місяць, після чого приїхали окупанти і повідомили, що будуть підривати снаряд.

“Мої батьки спитали, чи треба сховатися в укриття. Вони кажуть: “Ні, не треба”. А потім стався потужний вибух. Вибуховою хвилею вибило наше вікно і я отримала поранення, мені посікло ногу, дивом не пошкодило артерію”, — сказала дівчина.

Першу допомогу їй надала знайома медсестра, бо йти по допомогу до окупантів, які контролювали лікарню, було небезпечно.

Після п’яти місяців окупації Анастасії вдалося виїхати з Ізюма, коли евакуації організував Червоний хрест.

“В один із днів я зрозуміла, що вже не можу тут перебувати, жити в страху, бачити обличчя росіян, бачити ці прапори “ЛНР” та “ДНР”. Виїхати можна було лише через Печенізьке водосховище. Туди мене довезли батьки. Я пішки перейшла через дамбу і на іншому боці людей забирав на автобусах Червоний хрест”, – розповіла дівчина.

Опинившись на підконтрольній Україні території, дівчина почала шукати хоч якусь інформацію про свого полоненого хлопця.

Вона розповіла, що Костянтин на початку повномасштабного вторгнення був у Маріуполі. Тоді його підрозділ тримав оборону на металургійному комбінаті імені Ілліча.

Частина військових там потрапила в полон, але Костянтину вдалося перебазуватися на “Азовсталь”. Там він був деякий час, поки всіх захисників заводу не забрали в полон з гарантією обміну та збереження життя.

“Як показує теракт в Оленівці, жодні гарантії Червоного хреста не діють”, — зауважила Анастасія.

На даний час їй вдалось з’ясувати, що її хлопець є у списку полонених і, ймовірно, його утримують у колонії № 120 в Оленівці.

“Останній раз ми з ним говорили 24 квітня. Він надіслав свої фото та відео. Писав, що все буде добре, тримаємось, що повернеться”, — додала Анастасія.

Дівчина наголосила, що намагається привернути увагу міжнародної спільноти до теми захисників “Азовсталі”, але поки всі її намагання безрезультатні. Її хлопець, як і сотні інших військовополонених, продовжують перебувати у російському полоні.