Про це йдеться у матеріалі #Букв “Про що наговорили у “Праві на владу”: фактчекінг”.

Відповідну заяву Друзенко днями зробив в етері політичного ток-шоу “Право на владу”, котре було показано на телеканалі “1+1”.

“ДАП, де загинула купа людей. Згодом ми дізнаємося, що, за таємними картами Мінських протоколів, які опублікувало “Дзеркало тижня”, виявляється, що ДАП не був українським. І тому захищати його, і всі ці жертви, це було незрозуміло. Юридично, насправді, ми були неправі”, – стверджував Друзенко.

Йдеться про оприлюднену виданням “Дзеркало тижня” у січні 2015 року інформацію, що, згідно із секретним додатком до Мінського меморандуму, “на карті лінії розмежування на Донбасі чітко видно, що Донецький аеропорт розташований на схід від узгодженої “мінської” лінії, тобто на території, яка повинна відійти сепаратистам”.

Однак варто зауважити, що Мінські домовленості ніколи не ратифікувалися Верховною Радою України, як би мало бути з міжнародним договором (однією зі сторін “Мінська”, зокрема, є країна-агресор Росія).

Мінські домовленості охоплюють три документи:

• Мінський протокол (угоду про тимчасове перемир’я у війні на сході України, досягнуту на переговорах у Мінську 5 вересня 2014 року). Протокол був укладений представниками ОБСЄ, України та Росії.

• Меморандум про виконання положень Протоколу за результатами консультацій Тристоронньої контактної групи, підписаний учасниками ТКГ у Мінську 19 вересня 2014 (в якому домовлено про припинення вогню, зупинку військ на поточній лінії зіткнення, встановлення 30-кілометрової зони безпеки, відведення важкого озброєння);

• Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу (був узгоджений на саміті в Мінську 11-12 лютого 2015 року лідерами України, Німеччини, Франції та Росії у форматі “нормандської четвірки”, і підписаний контактною групою). Так звана “Друга Мінська угода”.

Згідно із чинним законом “Про міжнародні договори України” (стаття 9), ратифікація міжнародних договорів нашою країною здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію у Верховній Раді.

Ратифікації, зокрема, підлягають політичні міжнародні договори України (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), “територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні“.

Відтак, Мінські угоди потребують ратифікації, аби дійсно мати юридичну силу.

Наразі ці домовленості є політичними, а не юридично обов’язковими документами, адже вони досі не ратифіковані Верховною Радою України як міжнародно-правові договори.

У зв’язку із цим твердження Друзенка про те, що, захищаючи ДАП, “юридично, насправді, ми були неправі” з юридичної точки зору не є правомірним (якщо припустити, що оприлюднена виданням ZN.UA карта лінії розмежування на Донбасі відповідала дійсності).

До того у в законі “Про міжнародні договори України”  виписано, що “прийнятий Верховною Радою закон про ратифікацію міжнародного договору про зміну території України затверджується на всеукраїнському референдумі“.

У своїй заяві правник Друзенко фактично говорив про зміну території України (згідно з якою ДАП начебто “не був українським”). Отже, повинна була застосовуватися стаття 73 Конституції України, яка встановлює, що питання про зміну території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом.

Однак подібного референдуму не відбулося.

Крім того, Геннадій Друзенко під час ток-шоу заявив про те, що, начебто, уникнути оточення під час  боїв під Дебальцевим вдалося лише через невиконання наказу командування. У такому разі  йдеться про вид маніпуляції, коли оціночне судження подається як незаперечний факт.

Надалі Геннадій Друзенко під час виступу в студії “Права на владу” завершив перелік власних інтерпретацій резонансних подій на Донбасі запитанням: “Хто ж тоді у нас головний ворог?” (у контексті підміни винних у потраплянні в полон та загибелі українських громадян та військових з Російської Федерації та її керівництва на українську владу).

(На відео – з 2 год. 54 хв)

  • Як відомо, українські воїни захищали Донецький аеропорт з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року — 242 дні. За весь час оборони Донецького аеропорту загинуло понад 100 українських військових, близько 440 зазнали поранень. Багатьох із них відзначено державними нагородами, деяких, на жаль, посмертно.