Зображення: https://novynarnia.com/

Про це йдеться у матеріалах видання “Новинарня”.

Дмитро Дмитришин був механіком-водієм у ЗСУ протягом семи років. За цей час п’ять разів травмував ногу, підірвався на ворожій міні, мав декілька переломів ноги. Проте відразу після одужання повертався на фронт, де й перебував під час повномасштабного вторгнення російських військ в Україну.

Після запеклого бою старший солдат Дмитришин отримав новий подвійний перелом ноги зі зміщенням й потрапив у полон. У неволі він пробув місяць.

Далі після того, які відбувся обмін, й Дмитро підлікувався, він повернувся на передову. Його батальйон пішов у наступ, Дмитро знову отримав важкі травми – опіки, поранення руки й втратив праву ногу.

Дмитро народився в місті Щастя у Луганській області. Згодом закінчив навчання за спеціальність “електрозварювальник”. З настання повноліття працював вантажником на шахті.

До армії Дмитро потрапив у 2016-му, коли підписав перший контракт зі Збройними силами України, відтак він 3 роки відслужив у 53-ій механізованій бригаді.

Наступну свою службу він провів  із 93-ю бригадою “Холодний яр”. Третій контракт Дмитро підписав із 59-ю, після чого повернувся у 53-тю бригаду імені князя Володимира Мономаха, яка дислокувалася на рідній Луганщині та з якою починав свій бойовий шлях.

Повномасштабна війна застала Дмитра між Волновахою та Маріуполем.

“Там їхньої техніки будо немислимо, танків десятків шість. Був батальйон “Сомалі”, тьма іншої бронетехніки. Сипали “сонцепьоками”, “Градами”, САУ”, – розповідає Дмитро.

Зображення: https://novynarnia.com/

Також він зазначив, що по шести танках противника БМП-1 відпрацювала три конвеєри (укладки боєкомплекту), БМП-2 – два конвеєри. Один танк пішов на прорив. За тим одним ворожим танком, якому вдалося прорвати оборону, ринуло ще з десять. Одинадцять танків на одинадцятьох людей у посадці, де вдалося їм заховатися.

“Ми полізли на сепарський танк, я встиг майже залізти, а побратима розірвало навпіл одразу. Я отримав травмування ноги на танку. Хлопці якось затягнули в окоп”, – згадує Дмитро свою участь у бою.

Далі він розповів про те, щоб якби командир не вирішив здатися, то вони б звідти не вибралися живими.

“Він не хотів, щоб загинули хлопці. Почепив мішок на палицю і вийшов. Попросив не стріляли, бо є “трьохсоті”. Нам сказали виходити по одному. Я думав, що вже все. Мене Сергій ніс, бо нога була зламана. Я дивлюся – а ворог уже чеку витягує з гранати. Але всі, хто вийшов, одинадцять людей, всі залишилися живі”, – сказав український військовий.

А далі  він згадує про полон: “Нас завантажили на танк спереду і повезли, як живий щит. Доправили в Петрівське, а потім вивезли в Донецьк. Робили рентген в обласній лікарні, а звідти перевезли в донецьку комендатуру. Умови в комендатурі були жахливі. Шістнадцять людей на одну камеру, розраховану на вісьмох”.

За словами Дмитра, окупанти взяли у нього відбитки пальців, перевірили на татуювання. Шину на нозі розбили, бо не сподобалося, як відповів. Документи забрали, каблучку, ланцюжок із ладанкою зірвали з шиї – нічого не повернули.

На грудях у Дмитра – татуювання зі словами “Усмішка дочки важливіша за кожного з вас”. За це татуювання йому окупанти навіть дали закурити.

Через кілька днів полонених відвезли у центр Донецька. Поранений згадує: “Привезли на їхню Алею ангелів – туди зазвичай водять полонених, показують, скільки дітей ми нібито вбили”.

Надалі українських військовополонених розмістили  в колонії №120 в Оленівці.

Спочатку Дмитришин був у карцері, потім – у звичайній камері на шістьох, де вмістилося дванадцять бранців. “Спали на тих лавках по двоє, обіймалися, бо холодно”. Згодом поселили в камеру на десятьох. Уже звідти український військовослужбовець потрапив у спільний барак.

Бранців завезли до тюрми і примусили її відновлювати. Приміщення потребувало ремонту. Вранці українських полонених змушували співати гімн Росії. Завбачливо видавали листочки зі словами.

За словами Дмитра, у колонії він пережив шість допитів з тортурами.

“Садили на саморобний електростілець – звичайну табуретку, ноги в миску з водою, за один мізинець кабель прив’язують і за інший. І запитують одне й те саме. Але що зі звичайного солдата візьмеш? Техніку безпеки?” — поділився пережитим Дмитро.

А також зауважив, що загарбники перед очима перезаряджали автомат, вмикали відеокамеру і знову влаштовували допит з питаннями з аркуша. Запитували, чому пішов служити, в якому напрямку стояли, скількох людей убив.

На питання, чи годували, Дмитро відповів: Водичкою. Пізніше давали скибку хліба на день.

Зображення: https://novynarnia.com/

Потім відбувся обмін. З машини поблизу комендатури Дмитро Дмитришин почув слово — “Успенка”. Одразу сказав хлопцям: “це обмін”. Адже Успенка – село на кордоні з Ростовською областю РФ.

Поранений пригадує: “У Донецьку в шостій комендатурі нам стягнули стяжкою руки, надягнули пакети на голову. Ми обгорілі, поламані, хтось у гіпсі, хтось просто перемотаний. По дорозі розмовляти не можна було. Попередили: “Хто рот відкриє – зупиняємося, куля і поїхали далі”.

Дмитро зазначив, що військовополонені були голодні, хотіли пити, тому з пакетом на голові було важко дихати. Один полонений не доїхав. Його замінили.

“Ми там добу ночували, пристебнуті наручниками до лавочок у КамАЗі. Як оселедців нас склали, так і спали. Вранці нам довантажили людей і відвезли на аеродром. Нас туди привезли і почали знущатися. Поставили на коліна: так, зайчик, а тепер стрибаєш на поламаній нозі” – і на трап на поламаній нозі стрибав. Прилетіли до Криму. Там висадили, завантажили в кузов, пристебнули й вивезли в Запорізьку область”, – розповів Дмитро.

А також узагальнив, що на мосту за Василівкою військовополонених поміняли: “виставили колони з однієї й іншої сторони, і ми пішли одне одному назустріч”.

Після звільнення з полону  у київському госпіталі Дмитрові «зібрали ногу”. Через півтора місяця, коли кінцівка зрослася, і Дмитро зміг ходити без милиць, він повернувся у свою військову частину. І після 11 днів реабілітації знову був на передовій на Донецькому напрямку.

“Розвідка сказала, що мін не буде, адже поле переоране. Не доїхали півтора кілометра до противника – злетіли в повітря. Міна вибухнула прямо піді мною”, – розповів Дмитро.

Внаслідок вибуху у Дмитришина половина тіла обпечена, а також відірвало гомілкостоп.

Евакуація тривала понад п’ять годин. Після цих травм Дмитро провів у лікарні ще два місяці. Каже, пішов би знову воювати. Але ноги немає. Тож звичайний український герой протезується в Києві.