Про це повідомляють #Букви.

Василь Семенович Стус народився в селянській родині 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. У 1939 році батьки переселилися в місто Сталіно (сьогодні Донецьк), аби уникнути примусової колективізації.

Василь зі срібною медаллю закінчив Донецьку міську школу та у 1954 році вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту. Ще під час навчання Василь почав писати та перекладати з німецької вірші.

Після здобуття вищої освіти Стус працював вчителем української мови й у 1959 році у “Літературній Україні“ опублікував свої перші вірші.

Протести та арешти

4 вересня 1965 року, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків“, у кінотеатрі “Україна“ в Києві, Стус взяв участь в акції протесту. Він спільно  з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом стосовно масових політичних  репресій у Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

Після цього за ним почали стежити агенти КДБ. Літературна діяльність Стуса та його постійна критика радянської системи призвели до першого арешту у 1972 році. Наступні 8 років через  антирадянську агітацію та пропаганду Василь провів у мордовських і магаданських таборах та золотих копальнях. Більшість віршів, що поет писав у засланні, вилучалися та знищувалися.

У травні 1980 року він був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні Василя Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Примітно, що Стус відмовився від призначеного йому адвоката, а нині народного депутата від “Опозиційної платформи – За життя“ Віктора Медведчука, намагаючись самотужки  здійснити свій захист. Через це Стуса вивели  з зали суду і вирок зачитали без нього.

Загибель

4 вересня 1985 року дисидент помер у карцері, ймовірно, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Проте товариш Стуса, також колишній політв’язень Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком вірогідно, зумисне вчинену наглядачами.

Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці 5 вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулося без присутності рідних. Смерть поета приховувалася радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Він був похований на табірному цвинтарі у с. Борисове Чусовського району Пермської області.

У листопаді 1989 року  завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан (представляв інтереси матері Литвина), спільно з побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучине, поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

У 1990 році прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. Того ж року Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР, Василь Стус був посмертно реабілітований.

26 листопада 2005 року йому посмертно присвоїли звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

  • Зазначимо, що через новину про фільм про Василя Стуса Віктор Медведчук подав до суду на інтернет-видання #Букви.
  • 25 червня минулого року у Подільському суді Києва продовжився розгляд цієї справи. На продовженому попередньому засіданні судом за новими доказами, поданими представником позивача, були затверджені нові відповідачі – власники домену #Букви Петро Терентьєв і Катерина Рошук. Тепер справа підлягає новому розгляду.