Про це повідомляє The New York Times.

Весною, під час тимчасової російської окупації північних районів Харківщини, окупанти схопили жителя одного з окупованих сіл, 37-річного Василя (своє прізвище чоловік відмовився називати – ред.), коли він йшов вулицею з дружиною та сусідкою.

Росіяни схопили чоловіка, зав’язали йому очі та руки й запхали в автобус.

За словами Василя, з цього часу для нього розпочались шість тижнів “пекла”.

Його переводили з однієї в’язниці до іншої, били і неодноразово застосовували електричний струм під час допитів. Сам Василь не розумів, де він, і чому його тримають.

Він був далеко не єдиним, кого схопили росіяни. Сотні цивільних українських громадян, переважно чоловіків, зникли безвісти за понад п’ять місяців війни в Україні, були затримані російськими військами чи їхніми довіреними особами, утримувалися в підвалах, відділках поліції та фільтраційних таборах на контрольованих Росією територіях України й опинились ув’язненими у Росії.

Тисячі людей пройшли через цю спеціальну систему перевірки в зоні бойових дій, але ніхто точно не знає, скількох було відправлено до російських в’язниць.

Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні офіційно задокументувала 287 випадків насильницьких зникнень і свавільних затримань цивільних осіб Росією. Проте вони визнають, що реальна кількість таких випадків може бути більшою. Водночас в ООН вважають, що мовиться про сотні таких осіб, а не тисячі.

Василь — один із небагатьох затриманих людей, які повернулися в Україну. Його звільнили приблизно через шість тижнів після затримання. Повернутись додому йому вдалось, загалом, через три місяці.

Повернувшись до роботи в автомайстерні в північно-східному місті Харків, він сказав, що просто радий тому, що вижив.

“Це було соромно, божевільно, але я вийшов живим. Могло бути гірше. Деяких людей розстріляли”, – розповів він.

Російські окупанти затримують українців з моменту повномасштабного вторгнення в лютому, однак що з ними відбувалось після затримання, залишалось невідомо.

Та інтерв’ю із затриманими чоловіками та сім’ями чоловіків, які зникли безвісти, дають можливість зрозуміти, які жахи відбуваються на тимчасово окупованих територіях України вже майже 6 місяців.

За словами Василя, після затримання росіяни просили надати інформацію про українські позиції та військові угруповання, але допити часто були безглуздими, оскільки затриманих одразу починали бити, не даючи відповісти на поставлені питання.

“Вони не вірять у те, що ви говорите, навіть якщо ви говорите правду. Ви не можете довести свою невинність”, – згадав Василь

Інші сім’ї, яким пощастило менше, ніж сім’ї Василя, припинили пошуки зниклих безвісти родичів, думаючи про те, де вони і чи живі.

“Я лягаю спати з плачем і прокидаюся з плачем”, – розповіла 64-річна Ольга, сина якої затримали і побили до втрати свідомості російські війська, але відпустили через три дні, а онука, як вони дізналися з Міжнародного комітету Червоного Хреста, перевели у російське СІЗО.

Їхнє село Вільхівка, що під Харковом, було захоплене російськими військами наприкінці березня. Військові літаки бомбили село і російські солдати сказали мешканцям, що у них є година на евакуацію, розповіла вона в інтерв’ю.

“Казали, що Вільхівку знищать”, – сказала вона.

Ольга та кілька членів сім’ї поспішали з іншими місцевими мешканцям через поля, звідки, як їм сказали, російська військова вантажівка відвезе їх до парку автобусів для подальшої евакуації.

Її син і онук не встигли піти з іншими жителями, тому чоловік Ольги повернувся, щоб їх знайти. Коли Ольга вже сиділа в одному з автобусів, російські військові взяли двох молодиків, які, на її думку, могли бути пораненими українськими військовими.

За її словами, на очах в інших пасажирів російські військові побили чоловіків, а потім вистрілили їм у голову.

“Їх залишили в тому лісі. Я закрила очі і заплакала”, пригадала Ольга.

Ольгу з невісткою вивезли до Росії, де поселили у гуртожитку. Вона повернулася додому, до свого чоловіка, який весь цей час жив сам, у липні.

Поки Ольга з невісткою були в Росії, до них приєднався її син. Після того, як Ольга повернулась додому, син та невістка залишились у РФ, щоб продовжити пошуки свого сина Микити.

Ольга додала, що єдине, що вони знають про Микиту – це інформації від МКЧХ про те, що він під вартою. Чи висунуто йому якісь звинувачення – невідомо.

Більшість мирних жителів, яких Росія утримує в зоні бойових дій, – це чоловіки з військовим досвідом або призовного віку. На окупованих територіях України найчастіше затримують місцевих активістів, посадовців і журналістів, заявили правозахисники. Однак часто під час хаотичних затримань до рук окупантів потрапляють і звичайні мешканці.

Василь розповів, що його затримали випадково, бо він йшов вулицею в Циркунах у той момент, коли силовики проводили рейд. Його дружині та сусідці сказали йти додому, а його руки зв’язали скотчем і заштовхнули в автобус. В той самий час окупанти увірвалися до сусіднього будинку, стріляючи зі зброї та змусивши чотирьох чоловіків лягти на землю. Потім цих чоловіків кинули в один автобус із Василем.

Серед них був 36-річний Вадим, зварювальник і слюсар, який жив у Циркунах із дружиною та маленьким сином. За словами його сестри, 19-річної Дар’ї Шепець, Вадим наважився вийшов на вулицю, щоб придбати підгузки та дитяче харчування для сина. Вона додала, що деякі із затриманих служили прикордонниками під час військових дій з Росією у 2014 році, але її чоловік не мав зв’язку з військовими.

Затриманих відвезли в підвал будинку в селі, де їх били і допитували, розповів Василь. Пізніше їх перевезли в інше село, де їх тримали групою близько 25 осіб. Приблизно через три тижні його разом із десятком чоловіків доставили до слідчого ізолятора на північному кордоні України.

“Важко зрозуміти, кого затримали і за що. Привезли цього дідуся, який взагалі не розумів, за що його затримали. Він їхав на велосипеді з мішком кукурудзи”- сказав Василь.

Також серед них був молодий хлопець, якого окупанти схопили, коли він їхав велосипедом до бабусі.

Затриманих вивозили окремо на допит, під час якого їх били, зокрема й по голові, а також застосовували електричний струм.

“Їсти і пити нам давали раз на день. Іноді ми могли обходитися без їжі два-три дні. Не було туалету; вони дали нам використовувати пляшки. Ми разом спали на автомобільних шинах. Ні про які санітарні норми немає і мови”, – додав Василь.

Він сказав, що російські слідчі були одержимі ідеєю викорінення членів “нацистських груп”.

“Вони казали, що прийшли визволяти нас від нацистів, від української влади, щоб нам краще жилося. Я їм сказав: я весь час працював на СТО. Нацистів я не бачив. Все було добре”, – сказав він.

Однак його відповідь розлютила слідчих, пригадав Василь, додавши, що слідчі РФ продовжували наполягати, що в Україні є нацисти, нацистські групи, члени яких нібито мають татуювання.

Чотирьох захоплених під час обшуку чоловіків, Вадима та трьох його друзів, забрали на третьому тижні. Відтоді їх ніхто не бачив і не чув про них. Василь думав, що їх звільняють, і навіть сказав Вадиму поговорити з його (Василевою – ред.) дружиною, мовляв, вона допоможе з їжею для сина Вадима.

Але коли Василь повернувся додому наприкінці червня, він був шокований, усвідомивши, що він був єдиним, кому вдалося повернутися.

Коли змінилося керівництво частини, де його утримували разом з іншими затриманими, їх раптово вигнали на вулицю. Через бої їм довелося поїхати до Росії, де їх знову затримали, цього разу співробітники російського ФСБ, які, за словами Василя, запропонували йому гроші та роботу на них.

Він відмовився, і через три дні його відпустили.

“Вони, ймовірно, зрозуміли, що ми їм непотрібні”, — сказав він.

Виглядаючи як безхатько, з великою бородою та скуйовдженим волоссям, Василь зумів позичити грошей у знайомого, щоб отримати нові документи та поїхати через країни Балтії та Польщу в Україну.

Сестра Вадима місяцями намагалася знайти будь-яку інформацію про місцеперебування брата, писала листи та шукала інформацію в Інтернеті. Зрештою вона дізналася від української державної установи, що він перебуває під вартою в Росії. Потім друг знайшов у російському онлайн-чаті фото чоловіка, дуже схожого на Вадима.

“У мене була істерика, чесно кажучи, тому що це був лише наполовину мій брат. На фото він дуже худий. Видно западини під очима та ключиці”, – сказала вона.

Та згодом фото було видалено з групи в соцмережах.

“Тепер ми нічого не знаємо — більше немає зв’язку; нічого немає”, – сказала вона, витираючи сльози.