Українська письменниця, перекладачка і юристка Тетяна Жарко, яка зараз живе у Страсбурзі у Франції, цього року отримала відзнаку “Міжнародний вибір – Франція” у номінації “Романи” на міжнародному літературному конкурсі “Коронація слова” за рукопис “Три щасливі жінки”.

Про що цей роман, як українській авторці пишеться за кордоном і як вона вражена своєю відзнакою на престижному конкурсі, Тетяна Жарко розповіла порталу “Букви”.

Спочатку розкажіть трохи про себе, зокрема, як Ви потрапили до Франції?

– Вищу освіту я отримала у Києво-Могилянській Академії, спочатку на гуманітарному факультеті за спеціальністю “Історія”, потім на факультеті правничих наук. Окрім основного фаху, я вивчала кілька іноземних мов, як європейських, так і більш екзотичних – японську, турецьку, арабську. У 2000 році я виграла стипендію французького уряду на навчання у Страсбурзькому університеті, де здобула ступінь “Поглиблена вища освіта” (за болонською системою – “магістр-2”) за спеціальністю “Захист прав людини у Європі”. У 2001 році я навчалася в австрійському Центрі дослідження миру за програмою підготовки спеціалістів з прав людини для миротворчих операцій. У 2002-2003 роках я працювала у Міжнародному фонді “Відродження” – координувала співпрацю з міжнародними організаціями та іншими великими благодійними фундаціями. У 2004-2008 роках була юристом у Європейському суді з прав людини. На цей час я працюю перекладачем, переважно у правовій галузі, також займаюся громадською діяльністю – виконую обов’язки “судового посередника” (середнє між медіатором та мировим суддею) при Страсбурзькому суді.

Про що Ваш коронований твір “Три щасливі жінки”? Чим він зацікавить читачів?

– На “Коронацію слова” я надіслала роман у новелах “Три щасливі жінки”. Якщо визначати його за напрямком, то я спробувала поєднати реалізм та екзистенціалізм – ті літературні тенденції, котрі мене цікавлять як читача і які мені найбільше імпонують. А як для письменника-початківця, взірцем для мене були новели Михайла Коцюбинського. Я спробувала вихопити прості, намацальні історії, відтворити їх у реалістичному стилі і у такий спосіб порушити одвічне екзистенційне питання: “А що ж таке щастя?” Саме тому я вирішила не створювати одного головного героя чи героїню, а розділити твір на новели – хіба можливо пояснити на прикладі однієї людини, що таке щастя?

Кожна новела присвячена жінці на ім’я Софія: десять жінок – від дівчинки-підлітка до літньої жінки – оповідають свої історії. Що ще, окрім імені, об’єднує багатодітну матір, успішну бізнес-леді та продавчиню на базарі? “Трохи інакше склались би обставини – і життєва стежка попростувала б уже в іншому напрямку”, – каже одна з героїнь роману. “Софія” – це “мудрість”. Чи справді заслуговує на таке ім’я жінка, котра після школи не прочитала жодної книги? А та, котра була “сірим кардиналом” свого чоловіка, зробила з нього великого політика і, зрештою, була ним морально розчавлена? Троє з-поміж героїнь оселилися за кордоном. Але чи є ще щось спільне між заробітчанкою, викладачем університету та суддею? “Як це дивно: побувати уві сні двома різними, по-різному щасливими жінками і прокинутись третьою”, – міркує Софія.

Взагалі стереотипу “щастя” відповідають чотири чи щонайбільше п’ять героїнь, інші ж шукають щастя у доступний для себе спосіб. “Щастя кожен носить у собі”, – цитує Сковороду одна з них. Чи зможе стати щасливою жінка, котра втекла разом з дітьми від чоловіка-тирана? Чи зможе бодай думати про щастя матір, яка втратила єдину дитину? Чи навчиться бути щасливою дівчинка, котра потерпає від булінгу? Чи віднайде щастя жінка, чоловіка котрої було вбито під час безглуздої п’яної сварки?

Якщо підрахувати математично, то чоловічих персонажів у романі стільки ж, як і жіночих. Проте виступають вони не як доповнення до протагоністки і не як її антагоністи – навіть епізодичні персонажі розповідають читачеві власну історію. Або ж чоловіки фактично виявляються головними дійовими особами: в одній новелі дві окремі сюжетні лінії – матері та сина; у іншій Софія через свою професію опиняється в суто чоловічому оточенні; ще в іншій жінка з’являється у пролозі та епілозі, а зав’язка, кульмінація та розв’язка відбуваються за участі виключно чоловіків. Та й чи можна розділити уявлення про щастя сучасних українки чи українця на суто “жіноче” та “чоловіче”? На щастя, вже ні.

Як наважилися надіслати рукопис на “Коронацію слова”?

– Я вперше надіслала твір на літературний конкурс. Доти я поширювала свої дописи виключно поміж друзями. Пройти анонімний відбір журі – це був спосіб отримати об’єктивну оцінку моєї творчості.

Які емоції у Вас виникли, коли дізналися про відзнаку “Міжнародний вибір” на “Коронації слова”?

– Мені згадалось, як в перший рік навчання у Могилянці я випадково потрапила на засідання клубу молодих письменників. Коли у мене спитали про мій доробок, то я відповіла: те, що я написала, нікому не буде цікаве. На це один з юних митців мені відповів: “Як ви можете знати, якщо нікому не покажете свої твори?” Отримання відзнаки на “Коронації” було для мене саме тою оцінкою від безстороннього читача, якої мені бракувало. А визнання – це рушій для натхнення. Можна, звичайно, писати для тренування професійних навичок, як хобі або ж для самовираження. Можна, як Кафка, пишучи виключно для себе, створити геніальні твори. Але людина має діалогічне мислення: без “ти” немає “я”. До того ж я переконана, що у майбутньому книга не зникне навіть у класичному друкованому вигляді. Тому я намагаюсь написати такі твори, які будуть цікаві читачеві – когось розважать, когось наштовхнуть на роздуми, а комусь, сподіваюся, допоможуть. І участь у літературному конкурсі – це для мене передусім дороговказ для творчості.

Як пишеться українською за кордоном?

– Відкриття нового для себе і себе для нового – це бездонне джерело натхнення. Коли я вирішила пов’язати своє життя з Францією, то усвідомила, що переді мною постає подвійне завдання – інтегруватись у суспільство, котре мене з повагою прийняло, і водночас зберегти своє коріння. Завдання непросте: потрібно пройти між Сциллою і Харибдою – уникнути як зречення своєї ідентичності, так і ворожості до нового оточення. Але воно варте зусиль, тому що винагородою є взаємне збагачення. І якщо для мене усвідомлення себе носієм двох культур та двох мов було вольовим актом, то для моїх дітей подвійна ідентичність та двомовність є природніми. Одразу зроблю застереження: йдеться не про “двомовність” в Україні, котра є нічим іншим, як цілеспрямованим запровадженням російської одномовності, адже в зворотньому напрямку, навпаки, чуємо лише волання про те, що “насильницька українізація” знищить якусь абстрактну “російськомовну” ідентичність. Прийняти культуру корінного народу є обов’язком мігранта як перед цим народом, так і перед власною совістю. Але тим відкрите суспільство і відрізняється від тоталітарного, що не примушує до зречення і не ставить тавро меншовартості.

Коли я приїхала навчатись до Франції, то вільно володіла французькою мовою, але мене одразу ж зустріли компліментами: “Який у вас гарний акцент!” Так, це не іронія, а саме комплімент, адже мати акцент – це мати коріння. Я полюбляю адаптовувати до французької мови українські прислів’я та приказки, бо перевага української мови в тім, що у ній і у розмовному, і у літературному варіанті залишилось у вжитку багато виразних та влучних фразеологізмів. До того ж досвід франкомовності допоміг мені по-новому поглянути на виклики, котрі постали перед українською мовою. Здавалося б, які можуть бути спільні проблеми у французької мови, яка протягом кількох століть панувала у європейській культурі, та української мови, яка весь цей час розвивалася всупереч безкінечним перешкодам і заборонам.

Проте, спільний ворог у них є, і не зовнішній, а внутрішній – це примітивізація мови, своєрідний “ньюспік”, тільки витворений не оруелівським “старшим братом”, а електронними засобами спілкування та соціальними мережами. І, на щастя для французької мови, найпопулярніші сучасні французькі письменники зберігають класичну мову, з вишуканими граматичними конструкціями та багатими синонімічними рядами. Тож написання художніх творів рідною мовою для мене є не лише засобом збереження власної ідентичності, але й, сподіваюсь, стане моїм посильним внеском у розвиток української мови. І тому найближчим часом я маю намір зосередитись на художньому перекладі, оскільки чималий пласт європейської класики досі не перекладено на українську мову. Я хочу перекласти ті твори, на які вже скінчилися авторські права, і якщо не вдасться видати їх в друкованому вигляді, то оприлюднюватиму їх за допомогою безкоштовних інтернет-бібліотек.

Чому захотілося писати і коли почали писати?

– Мені завжди було цікаво працювати зі словом і з текстом, вивчати іноземні мови, порівнювати їх з українською мовою та між собою. Моя перша професія – юрист – на перший погляд, не дотична до мовознавства чи літераторства, а проте це робота не лише із законодавством, але й зі словом: вона вимагає вміння влучно й стисло викладати свої думки, добирати переконливі формулювання і водночас вміти прочитати текст (що не завжди легко) та почути й зрозуміти опонента (а це ще важче). Мій теперішній фах – перекладач – захопив мене, можливо, на все життя саме тому, що вимагає майстерного володіння словом і проникнення у зміст. Я працюю переважно з текстами на правову тематику, проте для мене юридичний переклад є передусім творчою справою. У польській мові є влучне слово “спольщичь” – перекласти на польську мову. Я намагаюсь не просто перекладати, а створювати новий український текст, який органічно сприйматиметься читачем в Україні.

Щодо саме письменницької творчості, то я не уявляю свого життя без книги, без художньої літератури. Писати я почала років у десять – фантастичні та пригодницькі оповідання, і першими моїми читачами стали мої друзі-однокласники. Бувало, під час нецікавого уроку я починала писати і готову сторінку одразу ж віддавала сусідці за партою, а та передавала її далі. Але років у п’ятнадцять моя пристрасть до красного слова цілком згасла, і я вважала її не більш ніж дитячим захопленням. В студентські роки я писала наукові статті, згодом готувала інформаційні та публіцистичні дописи для одного електронного ЗМІ. Проте бажання написати саме художній твір повернулось до мене у віці, який вважають зрілим. Це було справді майже спонтанно – увімкнути комп’ютер, створити новий файл і записати у ньому те, що продиктували мені натхнення та уява. Певно, накопичилось достатньо життєвого досвіду, який потрібно було переосмислити. Адже в моїх творах мало суцільної вигадки – майже всі персонажі та події походять з реального світу. Звичайно, я не дозволяю собі відтворювати конкретних осіб та їхнє життя – я вважаю це неприпустимим, тим паче, якщо при цьому розкривається професійна таємниця або ж оприлюднюються інтимні подробиці, які стали відомі під час довірчого спілкування. Натомість, відштовхуючись від реальної події, беручи за взірець реальних осіб, я створюю цілком нового героя, у якому можуть бути поєднані кілька прототипів, або ж, навпаки, одна людина може виявитись настільки багатогранною, що з неї можна написати на те що кілька персонажів, а кілька романів.

Хто є першими читачами Ваших творів?

– Першими читачами нового етапу моєї творчості знову стали мої друзі, і я їм щиро вдячна і за терпіння, і за критичну пораду. Деякі новели я дала прочитати своїм старшим дітям, спочатку анонімно, але зрештою зізналась, хто є автором. І їхня підтримка для мене теж є дуже важливою.

Розмовляла Оксамитка Блажевська