Про це повідомляє The Guardian. 

Хоча батьки називали різні причини, більшість волонтерів пояснювали це явище “поєднанням бідності та психологічного стану” сімей, які місяцями жили під бомбардуванням.

Видання нагадало, що на початку березня уряд України дав місцевій владі міста Бахмут дозвіл на примусову евакуацію дітей.

Саша, медик-волонтер у Бахмуті, розповів журналістам, як цивільні повідомляли йому про те, де ховають дітей.

“Ми знали [дитина] була в цьому місці, тому ми пішли туди. Вона не виходила на вулицю з вересня”, — сказав Саша, який поділився відео підвалу-лабіринту, в якому дитина жила.

За словами волонтера, руки дітей були сірі від відсутності сонячного світла, а їхня мати зазначила, що боїться виходити на вулицю, і не має куди йти.

Цивільні з Бахмута зазнавали обстрілів з початку війни, але інтенсивність ударів різко зросла в останні місяці. За давними української влади, 4 000 цивільних все ще перебувають у місті.

До евакуації мирного населення з прифронтових районів з початку війни залучили тисячі волонтерів. Попри те, що багато батьків добровільно їдуть звідти ще до того, як опиняться на лінії фронту, а інші тікають незабаром після цього, тисячі дітей все ще живуть у прифронтовій зоні.

27-річний Ігнатій Івлєв-Йорк майже щодня з травня евакуює людей з Донбасу. Його команда підтримує зв’язок з іншими групами, аби забезпечити переселення тих, хто виїжджає.

Івлєв-Йорк описав серйозні проблеми з психічним здоров’ям, з якими стикаються багато людей, які живуть у підвалах у прифронтових районах. Вони часто проводять місяці без електрики, води, газу та свіжого повітря, доки нагорі точаться битви.

Під час візиту до Соледару звідки українські сили відступили в січні, він переконав жінку евакуюватися з дитиною. Коли вони йшли з нею, деякі з тих, хто залишився в підвалі, лаялися на неї, спалюючи її речі.

Івлєв-Йорке сказав, що його досвід в іншому підвалі на протилежному боці дороги в Соледарі був “зовсім іншим”, що він пояснював тим, що кожен підвал став окремою “згуртованою спільнотою”.

За його словами, люди називали багато причин, аби не їхати. Наприклад, літні родичі або собака, з яким вони не хотіли розлучатися та відсутність віри, що можна організувати для них житло.

Люди, які не бажають виїжджати, часто дуже бідні, мало довіряють державі та “не дуже впевнені”, додав він.

“Вони відчувають, що [держава] їх не помітила. Україна не дуже багата країна. Це не соціальна держава. Тож коли хтось приходить і каже: “Все буде добре, просто сідай у машину, і у тебе буде майбутнє, ми відвеземо тебе за кордон, ми дамо тобі будинок і дамо тобі одяг”. Я тобі дам комп’ютер, думають: “Ні, це фігня”. Навіщо комусь це робити? Чому хтось піклується про мене, ніхто ніколи не піклувався”, — додав Івлєв-Йорке.