Як несподівано сама для себе почала писати, як знаходить для цього час і про що її найперша книжка, Вероніка Мосевич розповіла в інтерв’ю для порталу #Букви.

Як Ви дізналися про конкурс “Коронація слова” і надіслали на нього свій рукопис?

Про Міжнародний літературний конкурс “Коронація слова” я знала від часу його заснування. Мені завжди хотілося написати роман і надіслати на цей конкурс. Пам’ятаю, коли я вперше почула про нього, мені дуже сподобалася сама назва. Вона така знакова, велична і багатообіцяюча. Тільки вдумайтесь: КОРОНАЦІЯ СЛОВА.

Але, як це часто буває, коли чогось сильно бажаєш, мрієш, то часу на це не вистачає. Адже кожній людині хочеться щодня ввечері відпочити від денної метушні. То де ж знайти лишні годинку-дві? У мене ще тоді діти були малі і, окрім цього, я співпрацювала на той час із трьома музичними студіями. Це такі студії, як “Фенікс”, “Козак” і “6 секунд”. Я писала слова, музику, аранжування. Мої твори співала не тільки я, а й інші співаки наших студій. Аранжування доводилось робити вночі, коли всю увагу можна сконцентрувати на творі. Крім цього, я ще й примудрялася знаходити час для виступів і підготовки до них.

Тому рік за роком я собі хіба обіцяла, що колись все-таки візьмуся за написання роману і надішлю його на конкурс. Неодноразово висловлювала це бажання перед моїми дітьми. І от якось, перед Новим 2016 роком, ми з моєю дочкою Анастасією і зятем Олександром прогулювалися вечірнім Гамбургом. Я захоплено розповідала про те, що я нового знайшла з найостанніших історичних досліджень і які висновки з цього зробила. І вкотре сказала свою улюблену фразу: “Ви не уявляєте, як би я хотіла написати історичний роман на цю тему!”. На що Анастасія відповіла: “Скільки ти ще будеш про це говорити? Треба вже негайно сідати і писати”. Я кажу: “Так часу ж немає”. Дочка відповіла: “Хто хоче написати, той сідає і пише. Важливо почати. От просто сьогодні приходиш додому і починаєш свій роман”. Що я і зробила. З того часу мій буденний ритм дуже змінився.

Вже у 2018 році, коли я вважала, що мій роман завершено і можна надіслати його на “Коронацію слова”, раптом сталося непередбачуване. Я дізналася щось таке, що неодмінно треба було написати в романі. Для цього потребувався час, деякі розділи потрібно було переробити, дописати тощо. І я просто банально не встигла до 1 грудня його надіслати. Тоді мені було дуже шкода, що так сталося. І я подумала: “Ну що ж, так мало бути. Отже, потрібно ще дописувати”. Після цього я його багато разів переглядала і дописувала. Потім довге редагування, коректура. І я дуже вагалася, чи подавати на конкурс і чекати ще майже рік на його результати, чи видавати. Кожен день моя думка змінювалася. Адже рік я вже втратила, а зараз ще рік чекати.

У нас в Гамбурзі є книжковий клуб “Buchscharing”. Кожного разу, коли ми збиралися, дівчата ініціативно голосували за те, щоб я обов’язково надіслала на конкурс. Але вирішальними виявилися слова моїх дітей. Вони остаточно мене таки переконали надіслати твір, який я писала два з половиною роки. Таким чином я підготувала всі файли і надіслала на “Коронацію слова”. Очікування було надто довгим, тому я вирішила написати другий роман. Карантин допоміг мені заспокоїтися і пережити це довге очікування.

І тут настав червень. Результати через карантин трохи запізнювалися. І вже за тиждень перед онлайн-трансляцією я кілька разів заглядала на свою електронну пошту, та нічого від конкурсу не отримала. Потім два дні зовсім не дивилась, бо була зайнята. І раптом дуже пізно ввечері другого дня після святкування дня народження я вирішила глянути, чи є якісь новини, причому вже зовсім без надії. Спати хотіла шалено, очі заплющувалися, але я все-таки почала переглядати вхідні повідомлення, а їх за два дні назбиралось дуже багато. У якусь мить я вже хотіла закрити ноутбук, та раптом мою увагу привернула жовта позначка: отже, важливий лист. Дивлюсь: “Коронація Слова”. Вмить спати перехотілося! Із завмиранням серця читаю: “Ваш твір “Ґардаріка. Таємниця забутого світу” отримав високу оцінку експертів і журі конкурсу”. Заснути я вже не могла! Та буря емоцій, що вирувала всередині мене, не давала мені розслабитись. Я просто підстрибувала від щастя в ліжку. Скажу правду: так, цей останній тиждень очікування був найважчим. Та в ці дні я почала отримувати пропозиції від видавництв, які пропонували мені видати мій роман. Отже, треба було вирішувати, кого обрати.

Які були перші емоції після того, як дізналися про свою відзнаку?

У день онлайн-нагородження ми всією сім’єю дивилися церемонію на youtube-каналі “Коронація слова”. Прізвищ було багато. Називали всіх, піднімаючись знизу догори, до перших місць. Я слухала, раділа за інших, та мого прізвища все не було й не було. І я подумала: “Та ні, мене, мабуть, не рекомендовано до нагородження”. Я відкрила електронну пошту і вирішила ще раз перечитати лист від оргкомітету. Читаю, і раптом моя дочка підбігла до мене і вигукнула: “Мамо, та це тебе називають! Міжнародний вибір!”. Я аж підскочила. Я стрибала і, як дитина, тішилася від того, що мій твір справді високо оцінений і здобув нагороду. От тоді я зрозуміла: те, що сталося, має велике значення. Моя книга буде надрукована з логотипом “Коронації слова”! Вау!

Чим зацікавить читачів Ваш твір “Ґардаріка. Таємниця забутого світу”?

Це роман для тих, хто вже знудьгувався, очікуючи чогось новенького про наше історичне минуле, для тих, хто хоче почути правду, можливо, інколи дещо шокуючу. Він про нашу історію 1000-літньої давнини, про величні постаті минулого, про велику, всеохоплюючу любов, про зраду і обман, про вічну боротьбу добра і зла.

Мій твір “Ґардаріка. Таємниця забутого світу” – це роман про те, про що всі мовчать або замовчують – і історики, і політики. Він базується на реальних найновіших результатах дослідницьких праць, а ще на моїх особистих дослідженнях. Крім цього, ми добре знаємо, скільки разів наша історія переписувалась і сторінки виривались. Тому нас усіх дуже цікавить, що ж було там, де нас не було, за тією непробивною завісою невблаганного часу.

Ще дуже важливе хочу сказати: я цей роман написала не тому, що хотіла подати на конкурс, хоч колись про це мріяла, не для того, щоб стати відомою чи щоб про мене всі говорили, ні! Написати цей історичний роман – це була моя внутрішня потреба. Мої поїздки і щоденні дослідження привели до того, що важливої і цікавої інформації назбиралось так багато, що я вже не могла мовчати, я повинна була про це розповісти людям.

Для того, щоб свій роман написати таким, як він є, мені прийшлося перевернути гори історичної літератури, свідчення іноземних істориків, побувати на тих місцях, про які йдеться у творі. Тому можу з упевненістю сказати, що “Ґардаріка. Таємниця забутого світу” якоюсь мірою закриває білі плями в нашій історії і ставить все на свої місця. Це моє особисте історично-культурологічне дослідження.

Звичайно, не обійшлося й без моєї фантазії, але імена героїв та події, описані в романі, мали місце в минулому і цьому є реальні історичні докази. Я вам гарантую, що, прочитавши цей роман, ви дізнаєтесь багато про своє власне минуле і зробите для себе не одне відкриття. За деталями звертайтесь до моєї книги “Ґардаріка. Таємниця забутого світу”, яка уже вийшла друком.

Що ж означає назва роману “Гардаріка. Таємниця забутого світу”? Заінтригуйте читачів.

Саме слово Ґардаріка зі староскандинавської – це країна великих градів, тобто міст. Чому я назвала саме староскандинавською назвою? Для того, щоб дати зрозуміти читачам, що Київська Русь була не якоюсь там допотопною країною, як нам завжди втовкмачували дотепер, намагаючись прищепити почуття меншовартості, а країною великих градів, тобто великих міст. Великих, розумієте? ВЕЛИКИХ! За спогадами Тітмара Мерзебурзького, на самому лише Подолі в Києві нараховувалось 400 церков. Це навіть якщо уявити, що на одну церкву припадала одна вулиця, то це 400 вулиць.

Хочу зазначити, що то були вулиці, на яких будувалися вже у той час триповерхові та двоповерхові будинки. Але ж всі добре розуміють, що церква будувалася із розрахунку хоча б на десять вулиць. Множимо і отримуємо 4000 тисячі вулиць. Тепер просто уявімо, скільки людей проживало на одній вулиці, якщо врахувати, що сім’ї були в ті часи багатодітні. Скажімо, на вулиці десять будинків і у кожному хоча б п‘ять-десять людей. Це сто людей в середньому. Сто множимо на чотири тисячі. Що ми маємо? 400 000?! Це я говорю поки що тільки про територію Подолу в Києві, де проживав, як ми знаємо, простий люд. То скільки ж людей проживало на той час в Києві? Тисячу років тому! Досить згадати, що Київ у ХІ столітті був найбільшим містом Європи, у 50 разів більшим за Лондон і вдесятеро – за Париж… Тому не маємо сьогодні права думати про ті часи, як про щось таке недорозвинене. Окрім цього, межі Ґардаріки були неосяжні: від Чорного моря до Варязького (Балтійського), від Кавказьких гір, Дону та Суздалі й Мурома на сході до Сяну на Заході.

Поділіться досвідом, як це – жити у Німеччині і писати українською?

Те, що ти живеш у Німеччині, не впливає на те, якою мовою тобі писати. Адже від зміни місця проживання не міняється те, що ти українець, хоч і спілкуєшся мовою країни, в котрій живеш. Якщо людина має усталені погляди на життя, вибрані давно пріоритети, її не може змінити оточення. Якщо я знаю, хто я є по своїй суті, якщо я впевнена в собі і добре собі уявляю, чого хочу від життя і чого прагну досягти, на мене неможливо вплинути, щоб розвернути в інший бік.

Так, іноді важко буває від браку спілкування рідною мовою, до болю хочеться побачити дітей, родину і Україну. З часом звикаєш. Але, якщо чесно, я намагаюся досить часто приїжджати додому. Я б не змогла витримати довгої розлуки з рідними, з домом, з Україною. Туга – це таке відчуття, що ятрить душу і з’їдає серце, примушуючи тебе плакати, не спати ночами.
Те, що я пишу українською – природньо і логічно, оскільки усі мої пісні за двадцять років діяльності я писала лише українською мовою.

 У Вас багато різних захоплень. Як вдається їх поєднувати і ще й встигати писати художні твори?

Іноді мені самій дивно, коли я це все встигаю. Співати, писати пісні, монтувати відео, грати на гітарі, малювати картини, до того ж на стінах і стелях, в’язати ґердани з бісеру, зустрічатися з друзями, читати книги. Я вже не говорю про такі банальні речі як побігати, зробити зарядку, подивитись фільм або почитати чи подивитись новини, приготувати смачненьку їжу чи спекти торт. До всього цього, до речі, я теж підходжу з натхненням. Доводиться пришвидшувати свій буденний ритм життя, ущільнювати графік, так би мовити, вишукувати оту двадцять п’яту годину з-поміж двадцяти чотирьох. Але іноді нам тільки здається, що це важко. Важко тому, хто не спробував. Це все одно, що робити перші кроки. Вони завжди даються важко, але потім ми не тільки ходимо, а ще й бігаємо, стрибаємо, граємо в різні ігри, їздимо на велосипеді, катаємось на лижах і ще й стрибаємо на них із трампліна.

Та якщо так добре розібратися, то для того, щоб написати цей роман, мені прийшлося відкладати на деякий час свої інші захоплення. Адже роман, та ще й історичний, потребує витрат величезної кількості часу, енергії і душевних сил.

Наприклад, ви б змогли щовечора після роботи від дев’ятої до третьої години ночі не відпочивати, а писати, придумувати, творити, а о восьмій зранку вже прокидатися і готуватися йти до праці? Я – ні. Теоретично. Але я це роблю щоденно. Головне – мати бажання це робити. Тепер завдяки “Коронації слова” мені додалось ще більше наснаги для продовження другої частини до цього твору і до написання мого наступного роману про Другу світову війну, де я також провела велику дослідницьку роботу і де фігуруватиме дрогобицьке НКВС на Стрийській вулиці.

Дякую за визнання творчому колективу Міжнародного конкурсу “Коронація слова” і в першу чергу його засновникам Тетяні і Юрію Логушам!
Неможливо переоцінити ваш вклад у розвиток України! У її долі – ваша безпосередня участь. Люблю вас! Ви справжні!

Розмовляла Оксамитка Блажевська