Нижче подаємо один з уривків книги –  про інформаційну загарбницьку війну РФ проти нашої держави, котру держава-агресор упродовж багатьох років.

Історія в інформаційній війні Росії проти України
Виступ на Форумі видавців у Львові,

20 вересня 2019 року

Минулого Форуму видавців відбулася дискусія “Війна і пам’ять”, під час якої розгорілася моя суперечка з Георгієм Касьяновим про місце і роль істориків (чи інтелектуалів загалом) у війні, яка триває.

Я відстоював думку, що, хочуть того історики чи ні, вони втягнуті в нинішню війну з Росією, і спроба зайняти позицію стороннього спостерігача (яку відстоював опонент) — теж участь у цій війні, лише на боці нашого ворога. Тому що, як казав Едмунд Берк, “Усе, що потрібно для тріумфу зла, — це щоб добро нічого не робило”.

Ця дискусія спонукала мене до нинішнього виступу, в якому спробую детальніше показати, яке місце посідає історія в інформаційній війні Росії проти України, та якою має бути роль історика в теперішній ситуації. І почну саме з цього.

Чимало моїх колег, як і згаданий Георгій Касьянов, із нехіттю чи навіть зневагою ставляться до тези про обов’язок історика перед суспільством. Їхнє бачення базується на принципі “наука заради науки”, “ми нікому нічого не винні”. Очевидно, таке ставлення — реакція на радянські часи, коли історики виконували функцію ідеологічного обслуговування комуністичного режиму. Розуміючи походження цього принципу, а отже, причини несприйняття тез про суспільний обов’язок істориків, разом з тим не готовий повною мірою погодитися з його слушністю, особливо в конкретних українських реаліях.

Незнання історії, невміння збагнути минуле стало одним з інструментів маніпуляції українцями з метою розколу суспільства, послаблення України і врешті перемоги над нею. Місія фахових істориків у таких умовах — допомагати непрофесіоналам розібратися зі складним минулим, навчити їх аналізувати і критично сприймати нав’язувані пропагандою уявлення про минуле. Відсторонені спостереження за маніпуляціями історією, як на мене, схожі на небажання лікаря надавати допомогу потерпілому. Тому вважаю, що можемо і навіть маємо говорити про моральний та громадянський обов’язок історика не залишатися осторонь. А тепер спробую детальніше відповісти на питання, чому і яким чином історію перетворено на одну з арен інформаційної війни, та які саме теми нашого минулого опинилися в її епіцентрі. Але для початку з’ясуємо, що таке інформаційна війна.

Означень безліч, скористаюся найпопулярнішим. За Джеромом Клейтоном Гленном, “це маніпулювання інформацією, якій довіряє об’єкт, без відома об’єкта, щоб об’єкт ухвалив рішення проти своїх інтересів, але в інтересах того, хто веде інформаційну війну”. Як побачимо далі, з боку Росії маємо справу, зокрема, з маніпулюванням інформацією про минуле, мета якого — ухвалення українцями рішень в інтересах Росії.

Нинішню війну називають гібридною, акцентуючи на тому, що військові дії не єдиний і навіть не головний інструмент її ведення. Звісно, різного роду інформаційні операції властиві війнам з давніх давен. Їхньою метою була мобілізація власного населення (пропаганда) та демобілізація ворожого (контрпропаганда). Однак у протистоянні України з Росією роль інформаційних засобів значно більша.

Тому, що це протистояння — війна за ідентичність, як слушно назвала його Оксана Забужко.

Історія — основа формування національної пам’яті, яка, своєю чергою, є однією з основ національної ідентичності. Головне питання нинішньої війни (на відміну від попередньої, Другої світової) – не в тому, чи існуватимуть українці після її завершення, а в тому, якими вони будуть. Це війна за ідентичність, тому вона ведеться не за території і квадратні кілометри, а за душі людей, їхні світогляди та цінності. Контроль над першим розглядається як плацдарм для впливу на друге.

Інформаційний фронт у такій війні навіть важливіший за бойові дії. Збройні зіткнення та смерті людей потрібні як інструменти для створення правильної “картинки”, що буде подана суспільству для впливу на його свідомість. Людські життя для Путіна — лише засіб для формування і донесення його меседжів Росії/Україні/світу. Він промовляє до нас так. Промовляє переконливо: руїнами міст і трупами вбитих.

Така війна означає, що Путін не зупиниться, захопивши частину української території. Йому потрібна вся Україна. Тому що йому потрібні передусім українці. Саме українці, після відповідної ідеологічної обробки, мають стати будівничими “русского мира” — втілення неоімперської ідеології Росії. Без них його просто нікому будувати: на це не надаються (через свої релігійні, культурні, ментальні особливості) ані поки що лояльні представники народів Азії, ані тим паче позірно упокорені народи Кавказу. Самих росіян для реалізації глобального путінського проєкту замало. Крім того, вони не мають ніяких варіантів власної ідентичності, де не було б України. Тобто в самоусвідомленні росіян їх не існує без українців. У тому, що українці — “братній” народ, а, значить, має залишатися під опікою старшого члена сім’ї, на диво, сходяться як прихильники нинішнього режиму в Кремлі, так і його російські опоненти.

Попри те, що в Україні десятки років було позірно тихо, війна тут триває давно — з часу розвалу СРСР. Крах радянської імперії не означав краху радянської ідентичності. Вона далі жила у формально незалежних державах. Апелюючи до її цінностей, легко було втримувати контроль над колишніми республіками. Цим і займався Кремль, при мовчазній згоді Заходу, який негласно визнавав його право на власну “зону впливу”. Тому де-факто СРСР продовжував жити. Принаймні в кордонах 1939 року, остаточно втративши хіба країни Балтії. У Латвії, Литві та Естонії майже відразу після відновлення незалежності почали втілювати в життя активну державну політику декомунізації — відмежування від радянського минулого. Вони разом з іншими посткомуністичними країнами зробили подолання тоталітарного минулого невіддільним елементом своїх політичних та економічних реформ, що й гарантувало їхній успіх — незворотний демократичний розвиток, вступ до ЄС та НАТО. Це значною мірою позбавило Росію можливостей впливу на ці країни. Хоча такі спроби (наприклад, випадок зі скандалом довкола перенесення радянського монумента в Таллінні) були навіть у балтійських країнах.

Сьогодні саме до радянських людей апелює Путін, розгортаючи агресію проти України. Саме щодо них найкраще спрацьовує пропаганда, саме вони – його головна опора в Україні. Путін активізував свій наступ, тому що усвідомлює: острівці радянської ідентичності зникають, як сніг на сонці. І якщо сьогодні не скористатися ними для формування російської (насправді модернізованої версії радянської) ідентичності у вигляді “русского мира”, завтра вже може бути пізно. Радянські чи навіть давніші російські імперські історичні міти — одна з основ цієї ідентичності, тому Росія докладає великих зусиль для їх утримання та поширення в суспільній свідомості росіян, українців, світу.

Використання історії для легітимації своїх рішень властиве багатьом політикам. Деякі з них — згадаймо авторитарних лідерів ХХ століття — виправдовують свої дії “відновленням історичної справедливості”. Так робили Гітлер, Сталін, так робить Путін.

Проте використання історії російською владою не обмежується легітимацією. Історія (точніше квазіісторичні міти) для Путіна виконує ще три важливі функції, безпосередньо пов’язані з війною з Україною.

Вона – інструмент мобілізації росіян до протистояння з українцями.

Історія — засіб дезорієнтації та розколу українського суспільства. Та історія використовується для дискредитації України й українців у світі.

Головний меседж, який Кремль намагається донести українцям, росіянам та світові — не існує окремого українського народу. Він давній і від самого початку був основою російського імперського міту. Його системно повторюють із часів Петра І до Путіна. Зовсім нещодавно, 5 вересня російський президент висловив своє задоволення нормалізацією стосунків з Україною і заявив:

“Я думаю, що в історичній перспективі це неминуче станеться. Я маю на увазі повну нормалізацію у відносинах, тому що ми — дві частини одного й того самого народу, я про це багато разів говорив”. Очевидно, ця теза зумисно повторюється в контексті майбутніх перемовин за участю України та її міжнародних союзників, щоб похитнути підтримку України.

Якщо українці та росіяни — один народ, то немає сенсу в існуванні окремої української держави, вона лише геополітична помилка, яку слід виправити.

Якщо ми один народ, то не було окупації Криму, то нинішня війна між українцями, які відстоюють свободу, і росіянами, що намагаються поневолити їх, громадянська, бо точиться між представниками одного народу.

Ключові історичні теми, покликані обґрунтувати цю тезу, такі:

  • історія Русі;
  • колонізація Російською імперією півдня та сходу України;
  • Друга світова війна, представлена як Велика Вітчизняна.

Монополізація історії Русі (Росія — єдиний спадкоємець Русі) – не лише спосіб Кремля зробити власну історію древнішою. Це одне з ключових виправдань російських імперських зазіхань на українські терени, серцевина російського імперського міту про Третій Рим. Фраза з літопису про “Київ — мати руських міст” перекладається та інтерпретується як Київ — мати російських міст, а отже, російське місто. Найсвіжіший і найяскравіший приклад зазіхань на руську спадщину в російській історичній політиці — відкриття в Москві у листопаді 2016-го монументального пам’ятника Володимиру Великому.

“Новий пам’ятник, — заявив на відкритті присутній президент Росії Владімір Путін, — шана нашому видатному предкові. Особливо шанованому святому, державному діячеві та воїнові, духовному засновникові держави російської”. Відкритий за півтори сотні перед тим пам’ятник Володимирові в Києві теж задумувався як інструмент прославлення величі та давності російської імперії. Але історія розпорядилася по-іншому, і нині він символізує саме українські претензії на спадщину Русі.

Виправданню сучасних зазіхань Росії на південь та схід України служать сюжети про імперську колонізацію цих земель у кінці XVIII століття. Сучасна кремлівська пропаганда заявляє, що цивілізація на цих теренах з’явилася лише після появи росіян. Їхня історія у складі українських державних формувань, як Військо Запорозьке, чи в складі Кримського ханства просто пропускається. Цьому сприяє факт, що офіційно дати заснування населених пунктів на півдні України прив’язані лише до імперських декретів XVIII століття. Тому, наприклад, історія міста Одеси скорочується більш як удвічі, але так місто прив’язується лише до російського історичного наративу. “Крим наш”, бо таким став у кінці XVIII століття, а до того був нічим. На півдні України була, а отже, і знову повинна з’явитися Новоросія.

Ці імперські сюжети виконують усі три вище означені завдання російської історичної пропаганди: мобілізують власне населення (ми вертаємо своє, виправляємо помилки минулого, забираємо подарунок Хрущова Україні), дезорієнтують українців (вас там ніколи не було), дискредитують зусилля України у світі повернути територіальну цілісність (Україна не держава — заява Путіна, її територія сформована випадково, Крим, південь та схід не мають історичного українського коріння, тож підтримка її територіальної цілісності безглузда, бо суперечить історії). Із цим же мітом пов’язаний ще один важливий сюжет російської пропаганди — саме Росія була носієм освіти, культури та науки на українських теренах. Нічого цього не було в українців, тому що вони не спроможні до творення власної науки та культури.

Найважливіші для Росії в інформаційній війні є міти, пов’язані з Другою світовою війною. Після перегляду російських телеканалів і прочитування новин інформаційних агентств Кремля складається враження, що Друга світова війна ще не закінчилася. Над світом досі висить загроза фашистської агресії. Її епіцентр змістився на схід, тепер він у Києві. Єдиним джерелом його спротиву досі залишається Москва — опора світового антифашизму.

Російська пропаганда на повну потужність використовує як форми, так і сенси радянської воєнної пропаганди. Її мову складають терміни зі словника часів Другої світової: українська влада — “фашисти”, українська армія — “каратєлі”, люди, які з ними співпрацюють, — “пасобнікі”, терористи, що протистоять українській владі, — “апалченци”. Кремль переконує, що сучасна війна проти України — це не агресія проти сусідньої держави, а продовження боротьби проти фашистів, які загрожують Росії та світові. І багато людей в Україні та Росії так вірять цій пропаганді, що взяли до рук зброю. Вони ніби стали дійовими особами популярних у СРСР сюжетів кіно про Велику Вітчизняну війну — де є страшні фашисти і хороші хлопці, що їм протистоять. Але за цю гру у війну вони платять своїм життям та тих, проти кого вони воюють.

Міти про Другу світову використовує російська пропаганда не лише в Україні чи Росії, але й у Європі та світі. Росія впевнено монополізувала перемогу Червоної армії над нацизмом, хоч у її лавах боролися мільйони українців та представників інших національностей. На думку російського керівництва, ця перемога є для нього індульгенцією в сучасності — “ми не можемо бути агресорами, адже ми звільнили світ від Гітлера”.

Необізнані з українською історією експерти та журналісти вірять у загрозу українського фашизму, тому що бачили на Майдані чи серед українських вояків на сході бандерівські червоно-чорні прапори. На жаль, історія самого Бандери — в’язня нацистського концтабору та жертви радянської пропаганди і врешті жертви кілера КГБ, що вбив його у 1959 році, так само мало відома, як і історія руху, який він очолював. Про цю боротьбу не можна було писати в радянські часи, адже СРСР був єдиним антифашистом, а всі, хто були проти головного антифашиста Сталіна, мусили бути фашистами. Схожий поділ світу навпіл пропонує і сьогоднішня російська пропаганда, лише місце головного антифашиста в ній зайняв тепер Путін. Фашистами ж залишилися українці, незгодні з російською політикою. Тим паче, що в Україні на державному рівні вшановують ОУН та УПА, які, якщо вірити російській пропаганді, були фашистами. Звинувачення українського визвольного руху в колабораціонізмі та Голокості стало одним із ключових сюжетів дискредитації України на міжнародній арені. Необізнані з українською історією політики легко підхоплюють і поширюють ці тези. Згадаймо заяви президента Ізраїлю у Верховній Раді у 2016 році чи навіть заяви деяких американських політиків.

“Серед груп та осіб, яких прославляють в Україні, є нацистські колаборанти Степан Бандера, Роман Шухевич та Організація українських націоналістів, так само як і Українська повстанська армія”. Це цитата не з чергового репортажу Кісєльова чи брифінгу речника російського МЗС, а з листа 50 членів Конгресу США до Державного департаменту, мета якого – вчинити дипломатичний тиск на Україну “через фінансований державою антисемітизм”.

Поширенню російських мітів про український визвольний рух сприяють політично заангажовані історики (лівих поглядів) чи навіть наші нібито неупереджені колеги, не готові до перегляду власних усталених поглядів.

Найважливіше, що оновлена модерними засобами впливу на громадськість, але геть стара за своєю суттю пропаганда діє в Україні тому, що вона опирається на суспільні уявлення, стереотипи та міти, які формував та утримував тоталітарний режим десятки років. Діє у світі, який надто мало знає українську історію і поки що проявляє надто мало бажання з’яувати її.

Деконструкція радянських мітів в Україні не відбулась і після падіння режиму. Вона почалася тільки після початку російської агресії у 2014 році. Парадоксально, але цій деконструкції та особливо переосмисленню Другої світової ми завдячуємо війні сьогоднішній. Саме теперішня війна з Росією викрила те, як багато брехні суспільству розповідали про попередню. Використання Росією символів, пов’язаних із Другою світовою, для прикривання своїх злочинів у війні теперішній дискредитує їх. Георгіївська стрічка для більшості українців перестала бути знаком пам’яті про загиблих у Другій світовій, а стала символом терористів, що захопили Донбас. Саме тому нові символи та комеморативні практики (мак, День пам’яті та примирення) досить швидко прийняло українське суспільство.

Одним із найпопулярніших у діяльності Українського інституту національної пам’яті став проєкт “Війна і міф” — спростування 50 ключових радянських та російських мітів про Другу світову. Він реалізувався через книжку українською та англійською мовами (поширено кілька десятків тисяч примірників), численні передруки на сайтах.

Очевидно, ще рано говорити про остаточний крах російської історичної пропаганди в Україні. Але вже є підстави говорити про його початок. Він став можливим тому, що до популяризації української історії активно долучилися небайдужі фахівці. Такі проєкти, як “Лікбез. Історичний фронт” на чолі з Кирилом Галушком, телепрограми “Історична правда” Вахтанга Кіпіані та “Розсекречена історія” Олександра Зінченка.

Втішений, що велику роботу в цьому напрямку вдалося реалізувати Українському інститутові національної пам’яті, який я мав честь очолювати протягом п’яти років. За це час працівники УІНП підготували 37 виставок, які презентуються по всій Україні, 50 науково-популярних видань загальним накладом 150 тисяч примірників, які поширюються безоплатно по бібліотеках.

Серед тем, якими ми займалися, є як ті, що стосуються давньої історії, так і нинішньої війни з Росією, яку Кремль намагається представити як громадянську. Від Русі до Іловайська — такий наш фронт в історичній інформаційній війні з Росією.

Вважаю визнанням моїх особистих заслуг в інформаційні війні відкриття кримінальної справи проти мене Слідчим комітетом Російської Федерації. Тим самим органом Кремля, який періодично оголошує про відкриття справ проти українських військових, що беруть участь у війні з Росією. Для мене – це підтвердження того, що і моя участь у цій війні, попри те, що я не воюю зі зброєю в руках, теж ефективна.