Свою історію одужання він розповів “BBC Україна”.
Коли В’ячеслав потрапив до лікарні, то його поклалу в палату, де вже перебувало четверо людей. З усіх них він єдиний, хто врешті вижив. Ще двох сусідів, яких заселили пізніше, теж більше немає серед живих.
З чого все почалося
“Все почалося десь три тижні тому, коли в мене трохи піднялася температура. 37 градусів, мінімальний дискомфорт – настільки незначний, що навіть не звертаєш на нього особливої уваги. Вирішив, що просто застуда. Наступного дня, в суботу, температура стрибнула до 38,2. Про коронавірус тоді ще навіть не думав, бо не було жодних інших симптомів. Ні нежитю, ні кашлю, ні болю в горлі, ні втрати запаху. На ковід ніщо не натякало. Ще один день, і в неділю в мене вже 38,5. Ну що в такій ситуації треба робити? Збивати – не перший раз же. Випив аспірин – один раз він збив температуру, через дві години вона повертається. П’ю ще – результату нуль. Дружина збігала за іншими ліками – те саме”, – розказав В’ячеслав.
У понеділок чоловік телефонував сімейному лікарю, яка заспокоювала, що симптомів коронавірусу немає. Далі почало боліти тіло, не міг спати. Кашлю чи задишки не було, тому чоловік продовжував думати, що то лише застуда.
“Але далі ставало гірше і на четвер лікар відправила мене та доньку – в неї також трохи піднялася температура – на ПЛР. Клініка недалеко від дому – пішки йти хвилин 15. Але я не дійшов. Десь на половині шляху заболіло в легенях, закрило дихання. Я, чесно кажучи, злякався – стало страшнувато, бо раніше нічого подібного не відчував. Йти далі просто не зміг. Ми зупинилися, викликали таксі з мембраною, доїхали до клініки. Терпів, здав тест, написав сімейнику, вона мене одразу прийняла – послухала, поміряла сатурацію (рівень кисню в крові – ред.). Сказала, все на межі норми – з такими показниками в лікарню не кладуть”, – сказав чоловік, зазначивши, що після цього поїхав додому.
Але ніч і наступний день пережив дуже важко. Почав кашляти, став відкашлювати бурі й червоні згустки, що нагадували кров. Температура взагалі не збивалася – трималася на рівні 38,7. Жарознижувальні не допомагали. Тоді вже лікарка сказала, що варто починати шукати місце в лікарні – порадила шукати через знайомих. А згодом написала, що чоловіка готові взяти у лікарню швидкої допомоги.
Госпіталізація
В’ячеслава Семененка поклали у звичайне терапевтичне відділення – не інфекційне. “Я бачив хлопців, які казали мені, що в них коронавірусу немає. Наскільки це нормально – тримати усіх в одному відділенні? Я не знаю. Я був у такому стані, що просто робив, що кажуть. Мені нічого не пояснювали, а я не ставив запитань – думав тільки про те, щоб пошвидше вилікуватися”, – сказав чоловік.
Він розповів, що у його палаті всі лежали з кисневими апаратами. Сусідня, жіноча, – те саме.
“Люди переважно за 60, але були й молодші – бачив двох, яким близько 40. Обидва з коронавірусом, їх уже через два дні забрали в реанімацію”.
“Перший при мені помер у неділю – на наступний день, як я приїхав. Дорослий чоловік – я з ним навіть не встиг познайомитися, він постійно був на кисні, непритомний. Другий помер наступного дня – бачиш, як очі стають скляними і людина – все, людини більше немає. Потім ще кілька людей так само. Їх навіть не встигали відвезти в реанімацію. Медперсонал працює на межі можливостей, це треба бачити. 24 години на ногах. Вони роблять усе що можуть, але там ти розумієш, що допомогти усім не вдасться – медиків, на жаль, замало”, – розповів В’ячеслав.
За його словами, у відділенні було постійно чути крики і стогони.
“Багато разів бачив, як комусь стає погано, але на допомогу медсестри не приходять: не тому ще не хочуть, а тому що просто не встигають – відділення величезне, вони у цей час десь в іншому крилі біля іншого важкохворого. Доходило до того, що години дві-три в палату взагалі ніхто не заходив. Це все дуже страшно. По відділенню повзають таргани, не вистачає якихось елементарних речей. Бракує кисню, бракує двійників, які дозволяють підключити до одного крану одразу двох пацієнтів. Бачив, як лікарі шукають їх в інтернеті, щоб купити за власні гроші. Доводилося робити саморобні – з катетера для крапельниці: ножем підрізали, щоб шланги заходили нормально і можна було під’єднати двох людей”, – розповів В’ячеслав.
В’ячеслав Семененко розповів про інцидент, який трапився у жіночій палаті: “До одного крану через двійник були підключені дві пацієнтки. Бабуся вночі уві сні обкрутилася навколо шлангу, висмикнула мимоволі цей двійничок і друга жінка миттєво почала задихатися. Мене розбудили наші, я побіг в ту палату, підключив її – довго чекав, поки все відновиться”.
Чоловік розказав, що йому було трохи легше, адже він міг ходити. Ходив в інше крило, щоб комусь допомогти, поки медсестер не було. Донька йому принесла пульсоксиметр, я ним міряв сатурацію в людей.
Були випадки, коли люди непритомніли в туалеті – і тоді доводилося вночі їх тягнути по підлозі, щоб підключити до кисню.
“З усіх пацієнтів, які були в палаті на момент, коли я туди заїхав, всі померли – вижив лише я. Загалом при мені не стало шістьох – на той світ вони пішли фактично на моїх очах. Усі були з ковідом. На тілі потім пишуть “К-19”.
“Картина там, звісно, моторошна. Ти вже знаєш і його сина, і його доньку, а його самого більше немає. Потім ти чуєш, як по коридору їде цей візочок, який забирає тіла – ми його називали “паровозом” – бо він коли їхав, дуже гучно гримів на все відділення. Ну а потім все. Людина помирає, її забирають, а через 20 хвилин на її ліжку вже хтось інший”, – розповідає чоловік.
Із розмов лікарів було зрозуміло, що головна проблема складних станів у пацієнтів через те, що вони довго намагалися лікуватися самі – до останнього тягнули.
У В’ячеслава КТ показував 30% ураження легенів, а у більшості, хто приїздив до лікарні вже 70% ураження. Доводили все до дуже серйозного стану і просто не виживали – було запізно.
Чоловік розповів, що йому одужати допомагали рідні. Без них емоційно було би дуже складно.
Свою історію у В’ячеслав Семененко розповів у фейсбуці. Та чимало людей у коментарях почали звинувачувати його в тому, що він поширює “страшилки” і “сіє паніку”.
Всього В’ячеслав провів у лікарні 12 днів.
