В одну з бюджетних ночей зусиллями колег по фракції в ніші за колонами були розкладені бутерброди з язиком. О 2 годині ночі хотілося одночасно спати і їсти. Але вийти з зали можливості не було.

Іноді, під кінець важкого дня, жалісливі колеги могли таємно налити комусь трохи коньяку. Знали ці ніші й приватні розмови. І листування, якими не хотілося ділитися з громадськістю силами всюдисущих журналістів (привіт Богдану Яременку!). Подейкують навіть, що в минулих скликаннях ніші використовували для передачі малих грошових сум безпосередньо в залі. Не знаю, свічку не тримав.

Бійок, втім, там не траплялося. Питання стадного домінування нардепи вирішували в офісах. Або в глибоких кулуарах. Куди не було доступу стороннім. У залі ж кожна бійка служила не стільки міжособистісним цілям, скільки політичним.

Але  все колись відбувається вперше. Цього тижня  ніша за колонами пізнала свій перший мордобій. В її надра як кролик у  лігво удава нардепом Максом Бужанським був затягнутий народний депутат Гео Лерос. Представник творчої інтелігенції Лерос мало що міг протиставити кремезному любителю “рускага міра” . Хто знає, чим би міг закінчитися  цей епізод, якби у конфлікт не втрутилася опозиція. Чіп і Дейл прийшли на допомогу. Обличчя художника було врятоване.

Сама фракція “Слуга народу”  спробувала подати  цей епізод як лицарський конфлікт за зганьблену честь дами – ще одного депутата від монобільшості Ірини Верещук. Нібито в листуванні всередині фракційного чату художник образив Верещук матюками. Хоча після вивчення цього листування стало зрозуміло, що безпосередньо Ірину ніхто не ображав. Лерос просто в експресивній манері висловлював свою позицію щодо походів колег на телеканали Медведчука. Всупереч позиції фракції.

Цей мордобій ознаменував 100 днів роботи нового парламенту. Ставши символом краху моноліту  “Слуги народу”.

Здавалося б, до чого тут політика? В тому-то й справа, що ні до чого. І це — симптоматично.

За 100 днів роботи нового парламенту вищий законодавчий орган країни продукував в основному світські новини та скандали. Жоден пленарний тиждень не обходився  без “зашквару”. Скандальним залишається і весь публічний дискурс нової влади. Зливи листувань, чутки про бійки і розбірки в офісі президента. Образи журналістів. Неспроможність розглянути в цьому хаосі послідовну політику. І висунення на передній публічний план влади або ексцентричних осіб типу Сергія Сивохо, або скандальних представників окремих олігархічних груп на кшталт Дубінського.

Неодноразово доводилося відзначати, що публічна політика — наука з одного боку тонка, а з іншого боку – точна.

Досвід автора показує, що суспільство рідко диференціює депутата  як  самостійну та окрему публічну одиницю. На кожному ефірі, в кожній своїй публічній дії депутат представляє передусім  власну фракцію. І позицію фракції. Якщо ж депутат говорить від імені фракції влади, то своєю публічною комунікацією він висловлює позицію всієї влади. Включаючи позицію президента. І що б він не говорив і не робив — це лягає або лавровим вінком на голову першої особи. Або плямою на його білий піджак.

Кожна соціологія завжди показує, що прогнозованість, відповідність неписаним канонам політичної поведінки й послідовність позиції — основні ключі до того, щоб зберегти свій авторитет.

Гіпотетичний кодекс поведінки депутата від “Слуги народу” за авторством Дубінського є знущальною відповіддю на цей запит суспільства. Бо загальновизнані стандарти поведінки — це норма соціальна, а не політична. Жоден спеціальний кодекс не мусить регулювати питання колупання в носі на публіці. А якщо в такому кодексі з’являється необхідність — значить проблема полягає не в політиці партії, а в тому, який людський матеріал партією залучений у власні ряди.

Монобільшість тріщить по швах через низьку якість цього людського матеріалу. Ця низька якість сприяє ще більшій дискредитації парламентаризму як явища. Все валиться з рук «Слуги народу» перш за все через те, що всередині себе влада ніяк не може домовитись про те, навіщо вона стала цією владою. Адже сама влада як явище — це просто інструмент втілення в життя твоїх поглядів і картини світу.

Червоні лінії політичної позиції партії повинні бути зашиті на підкірці кожного учасника процесу. Хто ми такі? Проросійські ватники або патріоти? Ліві чи праві? Консерватори чи прогресивісти? Яка наша позиція з ключових питань українського буття? Війни та миру. Ринку землі. Ліберальних реформ. Відповіді на ці питання кожен політик, якщо він, звичайно, не диверсант з поставленим завданням по знищенню власної політсили, повинен знати краще ніж “Отче наш”.

Політична, як і будь-яка позиція, має бути послідовною. І якщо з фракції влади й президента виключаються люди, які дозволяли собі критику, але не виключаються люди з антиукраїнською позицією — отже ця голосно озвучена публічно антиукраїнська позиція природним чином трансформується в позицію партії й фракції. Відтак — і президента.

Змусити своїх депутатів не здійснювати публічні акти дефекації — похвальне прагнення. Але експеримент зі схрещування вужа з їжаком може бути успішним лише в анекдотах. На практиці такі експерименти народжують нежиттєздатних політичних виродків. Які одним своїм виглядом відлякують від влади та парламенту здорових представників суспільства.

Дискредитація країни, парламенту та інститутів держави — ідеальне середовище для кремлівських підступів та інтриг. Можна було б подумати, що множиться хаос української політики й публічний політичний контекст управляється ззовні. Але боюся, що як і в усі часи, для краху власної держави українці докладають не менш зусиль, ніж країна-агресор.

Хаос у побудованій в Україні квазіавторитарній моделі управління Зеленського — наслідок суперечностей і хаосу в голові самої першої особи.

Парламент гібридної монобільшості звичайно ж приречений. Головне питання нашої дійсності — яке чудовисько може прийти йому на зміну.

 

Даний матеріал є колонкою, що зображає ставлення автора до подій та його особисту оцінку.