Я теж дивився ці зворушливі кадри з повернення наших полонених. І розумів, що в моменти, коли ти переживаєш надто сильні емоції – твій розум замовкає. Хай небесний грім поб’є Путіна і Зеленського саме за це – за ігрища людськими долями, за драматургійний зашквар емоцій, які затуляють розум і затикають рота. 

У цій історії з “обміном” я свідомо вживаю лапки. 

Це не 35 наших поміняли на 35 їхніх. Ні.

Це 35 живих поміняли на 13 000 убитих.

35 живих (вони, дякуючи Богові, повернулися додому і з часом оклигають від пережитого пекла) – ці 35 живих закрили собою 13 000 тих, хто вже ніколи нікуди не повернеться. Вся країна ридала, коли донька Сенцова нарешті змогла обійняти свого батька. І вся країна забула, що 13 000 родин досі на цей грьобаний світ дивляться мокрими очима.

Ці дві цифри – 35 і 13 000 – неспіврозмірні. Між ними прокладена прірва зовсім різних устремлінь. Жодна держава, а особлива така недолуга, як наша, не вартує жодного покладеного за неї життя. Тому що живі закопали мертвих і побігли дружити з убивцями. Тому що живі поставили лямпадку за мертвих і пішли голосувати за кума свого ворога. Тому що живі готові жити в русском мире, який закатрупив стількох людей. 

Зелена Україна – це пам’ятник безпам’ятству. 

Кольорознавці кажуть, що при змішуванні синього й жовтого отримаємо зелений. Зелена Україна утворилася тоді, коли все перемішалося в нашому домі. Зеленський – це знак дорівнює між добром і злом, патріотизмом і українофобією, жертвою і катом. 

35 “обміняних” бранців – це не просто приватна драма приватних людей із приватними долями. Вони вже собі не належать. І вони це знають. І хто, як не вони, повинні зараз першими вийти і спитати вголос: так усе ж таки, в яку ціну нас зацінив В.В.Путін?

А що, якщо 35 наших хлопців – це місточок до капітуляції? А що, якщо вони – вісники миру, такого довгожданного миру, але (!!!) на умовах агресора? А що, якщо 35 наших хлопців – це цинічна емоційна спецоперація ворога з метою нейтралізувати голос 13 000 убієнних?

Усі 35 повинні вийти і поставити перед своєю країною одне-єдине запитання: чи готові ви до миру, написаного в Кремлі? 

Я боюся цієї теми… Бо слово з трьох літер – МИР – є пасткою. 

Вся Україна 5-й рік молиться за мир, бо в цій стоячій війні кінця краю нема. Люди втомилися переховувати своїх синів по Польщах. Хлопці втомилися вступати в вищі навчальні заклади, аби лиш армія лишила їх у спокої. Волонтери втомилися возити на передову вареники, бо вареників там не треба вже давно, і всі це знають. Усі втомилися від розуміння, що перемоги не буде ніколи – буде лише мир. 

Мир приходить тоді, коли нас узяли мором. 

У момент, коли найнижча мобілізація й найслабший тонус – зайшла тема миру. Він завжди привабливо пахне. Він пахне порятунком. Він пахне початком нового життя. В день, коли на рідну землю ступили 35 кремлівських в’язнів – в Україні чи не вперше за останні 5 років так виразно запахло миром. Утомлена країна пустила сльозу і здалася. Її можна зрозуміти. І як добре, що нам не дано чути німого крику з тамтого світу.

Мир в Україні – це беззаперечне виконання Мінських угод, які, якщо мені не зраджує пам’ять, зелений наполеончик рішуче критикував і називав зашморгом на шиї України.

Мир в Україні – це амністія для всіх виродків, які 5 років стріляли в нас.

Мир в Україні – це особливий статус Донбасу з правом його колорадського вето на всі наші євроатлантичні прагнення.

Мир в Україні – це право сєпарів обирати самим собі поліцію, прокуратуру і суддів. Чого не мають інші регіони.

Мир в Україні – це гегемонія російської мови на тих територіях із повним ігнором державної.

Мир в Україні – це право Донбасу укладати прямі прикордонні угоди з Росією про співробітництво. І торгувати в рублях.

Мир в Україні – це відбудова за свій наш кошт ОРДЛО, де проживає не просто ватне болото й невинні поціновувачі Шарія, але й гіперактивна, ідеологічна, напічкана російським пропагандистським телебаченням наволоч, яка щиро ненавидить усе українське.

Мир в Україні – це урівняння в громадянських правах головорізів і їхніх жертв. Оголтєлая мама “ополченця” матиме всі ті самі громадянські права, що й мама героя АТО. Ба навіть більші, позаяк Україна візьме на себе відбудову й компенсацію утрат усім тим тьотям і дядям, які кликали Путіна на нашу землю.

Мир в Україні – це повернення окупованих територій з дотриманням УСІХ вимог окупанта.

Хтось називає це миром . А я називаю це капітуляцією. Повернення ОРДЛО не на українських, а на російських умовах – це поразка. Інколи й війни не треба – достатньо прийняти мир із лап звіра. Або впустити до себе троянського коня. 

Ось чому для мене мир – це дуже тяжка тема. Бо війни ніхто не хоче. Бо мир – це найприродніша дійсність , яка тільки може бути для нормальної людини. Але в розмові про мир потрібна чесність.

Зеленський повинен не мухлювати глибинними людськими емоціями, не афоризми завчені глаголити на камеру – а чесно вийти до країни з повідомленням: “Дорогі соотєчественнікі, вельмишановне насєлєніє, вельмиповажні глядачі 95-го кварталу, ми повинні припинити війну і почати добросусідські дружні взаємини з нашим одвічним братом і побратимом. Ми завжди були, є і будемо невід’ємною частиною великого й могутнього русского міра, тому нахіба вам ця українська мова, нахіба вам українська музика, якщо всі ви скучили за Стасом Міхайловим, Валєрою Меладзе і Таїсією Повалій, нахіба вам вкладати гроші в українське кіно, адже воно таке недолуге, а в нас по сусідству є прекрасне й потужне російське кіно, нахіба вам декомунізація, нахіба вам вулиці українских діячів, якщо всі звикли до маршала Жукова, нахіба вам пантеон українських звитяжців, якщо ви надихаєтеся подвигами своїх дідів, коли незабутній Лєв Лєщенко співає про 9 мая, нахіба вам узагалі своя держава, успішна, модерна, європейська, якщо ж можна спокійнесенько віку доживати в орбіті славетної Росії, яка і грішми поможе, і рідненьким нашим культурним продуктом, який ви всі так любите”.

Запитання до кожного з 35 героїв полону: Ви готові це почути? Ви готові на це піти? Ви готові на це пристати?

На жаль, уже немає й ніколи не буде можливості запитати в когось із тих 13 000, хто поліг за українську Україну, а не російську її версію.

Це – питання гонору і самоповаги. Якої я не спостерігаю в зеленому істеблішменті. Он уже місцеві вибори на окупованих територіях хочуть провести. А чому б і ні? Чому б не дати зомбі можливість обрати в свої ради лідерів антиукраїнської війни? Мрія Путіна збувається: наші ідіоти не досить що розграбовану понівечену територію на свій баланс візьмуть, так ще й зрадницькому населенню дадуть весь пакет прав замість жорсткої перевірки на предмет колабораціонізму та державної зради. 

Фактично це вже кінець.

Так, Зеленський може принести мир. Проте буде він початком кінця української європейської України. Можна й ціле життя прожити хохлом, і не згіркне від того хлібина. А ви радійте, що замість  синьо-жовтого прапора матимете перемішаний зелений. Із ледь видимими прожилками триколору. З повним відкатом в орбіту Раші. З деенерівськими “браттями й сестрами”, які почнуть качати права в країні, яка від них потерпала всі ці роки. Зі старшим братом, який спочатку вдарив, а потім усміхнувся й обняв. З піснями й танцями на честь повернення блудної України назад у рідну Азіопу.

Модерна Україна можлива лише тоді, коли вона є анти-Росією. Проросійська, дружня до Росії Україна – це і є Росія під синьо-жовтими знаменами. 

Тоді вже краще стіна. 

Тоді же краще аріведерчі, сепаратисти. 

Ніякої дружби, ніяких телячих ніжностей, ніякого потеплішання – інакше ВСЕ ЦЕ тривалістю в 5 років було марнотою марнот.

Програвати не страшно. Страшніше видавати це за перемогу.