Впродовж останніх двох днів президент, безумовно, утримує пальму головного ньюзмейкера країни. І якщо його інтерв’ю обговорювали ще в різних тонах – від нічого страшного, чого ви чекали, до іспанського сорому – то заява про “5 запитань” в день місцевих виборів викликала вже зовсім інші коментарі, серед яких переважали обурення, занепокоєння, чи не є це спробою протягнути російську повістку по окупованих територіях та намагання запропонувати свою версію “5 запитань”.

Однак емоції є другорядними там, де йдеться про юридичний бік питання. А саме до правового обґрунтування президентського опитування є суцільні запитання і жодної відповіді. Пояснення Офісу президента, яке з’явилось на його офіційному сайті, тільки додало запитань, головним з яким є: “А що це взагалі буде?” 

Це запитання зумовлене передусім тим, що згідно зі статтею 69 Конституції України, народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Вказана стаття знайшла відображення в рішенні Конституційного Суду України від 16.04.2008 № 6-рп/2008, у якому Суд встановив, що правове регулювання порядку здійснення безпосередньої демократії, зокрема референдуму, спрямоване на те, щоб поєднати ці форми зі способами та засобами, які характеризують представницьку демократію, взаємодоповнити їх, але не зробити конфліктними з можливою підміною парламенту референдумом (чи навпаки).  

Вже на цьому етапі можна сказати, що заява про те, що опитуванням у день місцевих виборів президент хоче відкрити двері для справжньої демократії, суперечить сама собі. В ОП, в кращому випадку, свідомо маніпулюють, закриваючи очі на кількадесят виборів та два всеукраїнських референдуми, які були проведені в Україні до приходу Володимира Зеленського і є прикладами безпосередньої демократії. А в гіршому – розписуються у незнанні базових принципів функціонування держави. 

Така ж ситуація і з тим фактом, що подібне опитування не матиме юридичних наслідків. Його результати прямих юридичних наслідків, можливо, і не матимуть, оскільки будуть отримані у спосіб, який є завідомо невідповідним закону. Однак дії, які передуватимуть їхнбому одержанню – юридичні наслідки, безумовно, матимуть. Почнімо з того, що подібні опитування не передбачені чинним законодавством. Тут варто зазначити, що в монобільшості робили спроби легітимізувати подібний формат плебісциту, однак справа не зайшла далі включення до порядку денного для слухання у першому читанні, відповідно, закон, який надає право та встановлює порядок проведення опитувань громадської думки органами державної влади, не був прийнятий та не набув чинності. Майже така ж ситуація з президентським законом про референдум: за нього проголосували лише у першому читанні, та він не набув чинності.

Разом з цим усім є абзац 2 статті 19 Конституції, який передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Іншими словами – законного способу реалізувати президентське опитування немає, отже будь-який з них може привести учасників цього процесу на лаву підсудних. І як би члени президентської фракції не вправлялись в епітетах щодо цього “опитування”, називаючи його “пробником референдуму”, “аперитивом голосування” чи “закускою до виборів”, ситуації з незаконністю всієї схеми це ніяк не міняє.

Не вийде і включити анонсовані президентом запитання до виборчих бюлетенів, оскільки згідно зі статтею 240 Виборчого кодексу, форма та колір виборчого бюлетеня для кожних місцевих виборів затверджуються Центральною виборчою комісією не пізніш як за тридцять днів до дня проведення чергових місцевих виборів і не можуть змінюватися до призначення наступних чергових місцевих виборів. Текст виборчих бюлетенів для голосування у відповідних виборчих округах затверджується відповідними територіальними виборчими комісіями не пізніш як за сімнадцять днів до дня голосування. Від дня оголошення президентом про “опитування” до дня голосування на місцевих виборах залишилось 12 днів, тобто внесення будь-яких змін до вже затверджених бюлетенів було незаконним вже в момент запису президентського “відосика”.

Тож якщо дійде до фінансового та організаційного боку питання, всі ці факти стануть ще більш актуальними. Хто це все дійство фінансуватиме? Хто буде організовувати процес? Хто заплатить людям, які фіксуватимуть відповіді, хто надрукує бланки “бюлетенів”, хто прийме рішення, яким затвердить їхню форму і текст, хто рахуватиме голоси, хто офіційно оголосить підсумки, хто нестиме відповідальність за порушення чи фальсифікацію? Спроба відповісти на будь-яке з них одразу повертає нас на початок: “Яким нормативно-правовим актом це передбачено?” 

Нерозуміння президентом Зеленським і його оточенням базових принципів роботи держави іноді просто вражає, особливо в цьому випадку, коли президент сам себе заводить в патову ситуацію – сама собою ініціатива провести “опитування” вже містить ознаки виходу за межі його повноважень, окреслених статтею 106 Конституції України. Будь-які інші дії, спрямовані на реалізацію цієї ініціативи, вже матимуть ознаки не “теоретичного правопорушення”, а цілком реального злочину, з відповідними наслідками для співучасників. Просто удати, що нічого не було – теж не вийде, інформаційна бомба уже вибухнула. І навряд чи вийде списати все на “ворогів” – це працює тільки перші кілька місяців після виборів, а не тоді, коли у тебе вже півтора року вся повнота влади в країні.

Тому відповідь на запитання: “А що це взагалі буде?” лежить не в юридичній, а в психологічній площині. Це яскраво демонструє сама заява Офісу президента, щедро пересипана випадами в бік “заангажованих експертів”, “політиків з понад 20-річним стажем маніпуляції народними очікуваннями”, “тих, хто має достатньо медійного впливу та грошей, щоб маніпулювати у своїх особистих інтересах враженням про суспільну думку”.

Те, що ця заява з’явилась на наступний день після інтерв’ю журналісту Стівену Сакуру, в ході якого Володимиру Зеленському прямо повідомили про катастрофічне падіння рейтингу (що й викликало ту меметичну та не зовсім адекватну реакцію президента), свідчить про одне: йдеться не про закон, народовладдя, пряму чи представницьку демократію. Йдеться виключно про заспокоєння самого президента. Мовляв, дивіться, ми провели своє опитування, і вас усі люблять! Наскільки такий підхід здатен виправити причини, які зумовили потребу в ньому, – питання риторичне.

Таким чином, справжнє запитання лише одне: чи окупить гарний настрій президента відповідальність за порушення закону?