Під час спілкування із земляком Гаєм, який воює з 14 року, я почула історію про одну жінку похилого віку з міста, яке зараз перебуває у самому пеклі бойових дій. І попри щоденні обстріли та небезпеку, вона кожного дня допомагає ЗСУ та наближає нашу перемогу.
Як саме – Гай поділився з #Буквами:
“Про те, що кожен робить для перемоги що може. Наскільки контрастно кидається мені в очі.. Неподалік тут проживає бабуся, їй десь під 70 років. Щодня після “прильотів” вона прибирає дорогу на тих участках, на яких їздять автомобілі: тільки обстріли закінчаться — вона виходить, прибирає, мітлою та руками збирає осколки, аби наші не попробивали колеса. Це капець.. Обстріли закінчаться – і вона менш ніж через 10 хвилин уже на місці.
Вона, звісно, могла бути комунальницею, але зараз комунальна служба тут не працює. Зрозуміло, що їй уже ніхто давно ніяких зарплат не платить, хіба іноді хлопці продукти дають. Але вона просто так сама виходить і прибирає певну ділянку дороги, щоб хоча б тут хлопці мали мінімальну ймовірність того, що вони проїдуть і проб’ють колеса.
Це сильно, це настільки сильно.. Невеличка жіночка, сухенька, років під 70 – і тільки закінчилося, вона виходить прибирати.
Вчора з землею нас мішали [російські обстріли]. І мені на все було пофіг, і коли нас перемішувало, також було пофіг.. Хотілося лиш, щоб ця бабуся вижила. Я думав, що все – вона вже не виживе… Але сьогодні бачу – жива.. ЖИВА! Дякувати Богу! І після того пекла, яке вчора було, вона вийшла і продовжила робити те, що завжди робить. Людина як може – так і допомагає”.
Як бачите, нічого надприродного героїня цієї історії не зробила. Їй не поставлять пам’ятник, не дадуть звання Героя України – але вона на це і не претендує. Вона робить те, що може. І якби не ця розмова, про неї знали б лише кілька десятків військових, які згадують її добрим словом, щоразу проїжджаючи вільний від осколків проміжок дороги. Таких людей по Україні десятки тисяч – якась бабуся на пенсію купує пряжу та в’яже захисникам шкарпетки, якісь діти вигулюють собак, щоб назбирати на тепловізор. Хтось після роботи біжить не додому, а у волонтерський центр, а хтось пустив до себе додому незнайомців, які втекли від війни.
Хочеться вірити, що героїня нашої історії дочекається цих двох, мабуть, найжаданіших слів: “Україна перемогла”. І наступного літа збиратиме біля свого дому квіти з клумби, а не осколки з дороги. А поки – схід чинить опір, і ця жінка тому явний приклад.
