Безпека, журналісти й МВС

Журналісти виходять на протести не часто. Певно, тому, що це їм не дуже притаманно. Бо ти або з плакатом, або з камерою. Не можна бути трохи активістом, а трохи – журналістом. Це хибна логіка. Але цими вихідними щось пішло не так. Група підлітків, які прийшли на мітинг “Зупинимо капітуляцію”, у кращих традиціях корінних жителів спальних районів з 90-х вирішили розпитати фотографа Олександра Кужельного про фотографії та його належність до “лівих” рухів. І якщо ви дивилися відео нападу, то стає очевидним – це був лише привід. У фотографа #Букв могли попросити мобільний телефон з камерою для “пазваніть” чи обуритися неправильним кольором шкарпеток. Могли попросити сигарету. Кінцевий результат був би однаковим – побиття.

Попри те, що нападників знайшли того ж дня, попри те, що їм висунули підозри – група київських фотографів все одно 17 серпня вийшла на мітинг до Міністерства внутрішніх справ. І тут було цікаво спостерігати за реакцією поліції. Особливо керівництва, яке стежило за подією. Мовляв, чого ці фотографи ще хочуть: нападників знайшли, справу розслідують, запобіжні заходи обирають. Чого мітингувати? Речник МВС Артем Шевенко, який лишився на посаді після звільнення міністра Арсена Авакова, обурювався: чого журналісти прийшли під Міністерство внутрішніх справ, якщо більшість їхніх претензій стосується роботи судів, Держбюро розслідувань і Служби безпеки. І на ці запитання пана Шевченка є кілька відповідей. Дуже і дуже простих.

Відповідь номер один. Історія з нападом на Олександра Кужельного – лише одна з десятка, які сталися цього року. І саме цей напад розслідує Національна поліція. За яку, так чи інакше, відповідає МВС. І журналісти хочуть, аби розслідування було об’єктивним і швидким. Аби поліція працювала. І шукала нападників. Бо їх було більше, ніж двоє. Тим паче, що молодиків, яких 18 серпня суд відправив під арешти, знайшли не поліцейські, а самі організатори акції. Ще одного ймовірного нападника знайшла редакція #Букв самотужки. Запитання: чим займаються в цей час правоохоронці? Особливо, якщо зважити, що самі ж нападники себе і задокументували, знявши побиття на відео.

Відповідь номер два. Фотографи прийшли під МВС не лише через напад на Олександра. Вони також прийшли нагадати про десятки інших історій, які сталися лише цього року. Наприклад, Інститут масової інформації за цей рік зафіксував 111 випадків порушення свободи слова. З них близько 90 – це фізична агресія щодо журналістів по всій країні: погрози, пошкодження майна, спроби завадити роботі, побиття. І до частини цих історій причетні працівники поліції. Які задувають журналістів газом під час масових акцій. Б’ють їх. Іноді ламають техніку. Так, цими випадками має займатися Державне бюро розслідувань – бо ж воно відповідальне за покарання поліцейських. Але вироків, чомусь, не так багато. Бо слідчі “не можуть встановити”, хто саме з працівників поліції нападав на медійників. Журналісти цілком логічно запитували в речника Міністерства внутрішніх справ: а МВС свою внутрішню перевірку проводить? Знає імена “героїв”? Допомагає слідству? Пан Шевченко був не готовий відповідати на ці запитання. Шкода.

Відповідь номер три. Так, частково безпека залежить від самих журналістів. І тут, насправді, важливі кілька правил. Перше і основне – не стояти між поліцією і протестувальниками, коли починається бійка. Загалом не стояти між сторонами конфлікту, бо в голову може прилетіти важкий і тупий предмет. Іноді це – гумова свиня. Іноді – шина від авто. Іноді – бруківка. Іноді – граната. Важливо бути спокійним, не встрягати у суперечки, не втручатися у конфлікт – але лише до випадку, коли чиємусь життю загрожує реальна небезпека: тоді кожен ухвалює рішення на свій страх і ризик. Але. Як пояснити ситуацію, коли поліція бачить людину з великою чорною камерою, яка очевидно знімає подію і очевидно не є мітингувальником. І при цьому все одно б’є її. Чи бризкає сльозогінним газом в обличчя. Наприклад, історія фотографа Сергія Нужненка, який працює з “Радіо свобода”. 2018 року поліцейський задув його сльозогінним газом під час розгону прибічників Міхеїла Саакашвілі з-під Верховної Ради. Сергій стояв один. Навколо не було жодного мітингувальника – їх на той момент уже затримали. Але при цьому фотограф отримав добрячу порцію газу в лице. Чому так сталося і хто це зробив – він не знає й досі. Не знають, хто саме з поліцейських задував фотографа газом і в МВС. Зокрема, й Артем Шевченко. Служба безпеки, яка цей випадок розслідувала, також не має відповідей.

Також пан Шевченко закидав журналістам, що варто себе максимально позначати: чіпляти наліпки “Преса”, бейджі, жилети. Але історія в тому, що будь-хто може зробити собі такий жилет. Чи такі наліпки. І, як показує досвід колег, навіть вони не рятують. Просто замальовка: за півтори години після мітингу поліція затримувала людей, які трощили совєцькі інсталяції Офісу президента на Інститутській. І під час сутичок дісталося фотографу видання “Апостроф”, на якому були наліпки “Преса”. Здається, коментарі тут зайві.

Добре, уявімо, що журналісти обклеїлися позначками і прийшли знімати якусь акцію протесту. І тут поліція починає без розбору гамселити всіх. Окрім людей з наліпками “Преса”. Бо вони обрані і їх чіпати не можна. А от всіх інших – на здоров’я! А, може, просто навчити поліцію не перевищувати свої повноваження? Ну, не знаю, пояснити, що не варто групою бити затриманого, якого вже “завантажили” в автозак?

Відповідь номер чотири. Так, за великим рахунком, фотографи 17 серпня мали б пройтися хороводом по Києву. Після МВС піти до Офісу генпрокурора, потім до Служби безпеки, потім до Держбюро розслідувань, потім до Вищої ради правосуддя (ВРП). Бо за покарання так чи інакше відповідають усі ці структури. МВС і ДБР розслідують напади. Прокуратура за ними наглядає. А ВРП має давати суддям копняків, якщо раптом судові засідання затягуються на роки. Але такий похід був би нелогічним. Тому журналісти висловили все, що думали, прямо під будівлею МВС. Поліції не варто вважати, що медійники дурні й не розбираються у сферах повноважень, – вони просто економлять час: і свій, і поліції.

Загалом же проблема з покаранням за напади на журналістів через їхню роботу – не нова. Їй уже десятки років. Варто почати з імен замовників убивства Георгія Гонгадзе, які досі не названі. Чи з імен замовників убивства журналіста з Черкас Василя Сергієнка. Або ж з останнього – де реальні убивці Павла Шеремета? І чи з’ясувала поліція, хто організовував цей злочин? Ну бо докази, які Нацпол з прокуратурою передали до суду, викликають сміх не лише у вільних слухачів, але й у присяжних.

Тому так, візит до МВС був цілком доречним і логічним. І пан Шевченко може довго обурюватися, але журналісти говорили про ті самі речі, про які говорять активісти на десятках акцій всі ці роки: поліція має працювати. Без копняків. Без “особливого контролю з боку президента”. Без регулярних мітингів і нагадувань. Просто виконувати свою роботу. Бажано якісно. Як це роблять журналісти (ми зараз не говоримо про людей, які працюють за російські гроші і поширюють російські фейки – це вже трохи інша професія, яка з журналістикою не має нічого спільного). Як це роблять медики. Рятувальники. Військові. Педагоги. Офісні працівники. Навіть бариста, в якого ці поліцейські сьогодні зранку купували каву.

Бо найбільша небезпека насправді не у нападі. Очевидно, що завжди знайдеться група недалеких людей, які спробують побити того чи іншого журналіста, бо він їм не сподобався. Але навіть якщо таке стається – журналісти хочуть бути впевнені, що нападника, по-перше, знайдуть. Самі ж поліцейські. А по-друге, що цей нападник отримає реальний вирок, а не тисячу гривень штрафу і рік тюрми умовно. І насправді цю вимогу можна звести до двох слів: невідворотність покарання. Вона має бути для всіх. Байдуже, вчинили злочин проти журналіста чи продавця онлайн-магазину. Хочеться сподіватися, що поліція журналістів почула.