Підкреслено жорстокі дії білоруських силовиків з протидії протестам нагадали нам Революці Гідності, але в решті події в країні-сусідці все таки відмінні.

Відсутність лідера або лідерів, управління протестною активністю через анонімні телеграм-канали та поширення антивладних виступів по обласних і районних центрах, страйки. І Росія мітингарів підтримує через свої рупори, а не засуджує як Майдани. Здається, що після програних кольорових революцій Росія вперше використовує протест на користь собі. Тим часом жоден з учасників перегонів не стає у відверто антиросійську позицію.

Лукашенко гучно нарікає на змову опозиції та Заходу, активно критикує Польщу та країни Балтії, президенти яких намагалися допомогти йому зберегти обличчя після оголошеної 80-відсотковості. Раз по раз згадує Україну у контексті «підступності Заходу» (про це нижче).

Його головна конкурентка Світлана Тихановська, яка виїхала до Литви ще 11 серпня, зробила заяву з закликом відмовитись від протестів, а потім передумала, не тільки мало нагадує «національного лідера», але і антиросійського.

Ще менші підстави вважати таким Валерія Цепкала – незареєстрованого кандидата у президенти, який подорожує між Росією, Україною та країнами ЄС з періодичними заявами проросійського змісту.

У створеній під патронатом Світлани Тихановської Координаційній раді помітною є Марія Колесникова, представниця штаба Віктора Бабарика – ще одного незареєстрованого кандидата у президенти Білорусі, який перебуває у слідчому ізоляторі тамтешнього КДБ. Можливо, вона сама підтягнеться до ролі лідера. Може, поки замінить Бабарика як активного суб’єкта політичного процесу в Білорусі. Так само можуть з’явитись нові лідери змін  з тих білоруських чиновників та дипломатів, які можуть найближчим часом піти у відставку, відчуваючи наближення змін. Зрештою, історія знає багато політичних перероджень, так само як і пам’ятає м’які переходи, коли місцеві комуністи колись очолили нові республіки зниклого СРСР.

Одним з перших Лукашенка з перемогою на виборах привітав голова КНР Сі Цзіньпін, що не дивно, зважаючи на духовну близькість політичного управління і зацікавлення Китаю в розміщенні в Білорусі своїх заводів, поближче до Європи.

Другим був Путін, для якого протести стали таким собі інструментом «примусу до миру» бацьки. Офіційний Мінськ швидко відродив риторику про Союзну державу та спільну загрозу їй з боку Заходу. Міхаїл Бабич, який був російським послом з серпня 2018 по квітень 2019 року, та розгорнув у Білорусі активність на кшталт гауляйтера, може бути задоволений наслідками своїх дій.

Варто пригадати, як у 2017 році напередодні російсько-білоруських навчань багато йшлося про посилення російської військової присутності на білоруській землі. Проте поки цього не сталося – і Лукашенко навіть відмовився від створення російської авіабази на білоруських аеродромах –  але тепер простору для маневрів у нього стало набагато менше.

Додамо до цього той факт, що Росія є головним економічним партнером Білорусі, і зрозуміємо, що Кремль цілком контролює ситуацію у Волошковій республіці, і якщо там розпочнеться процес приватизації державної власності, то явно без західних інвесторів. Невеликий, але приємний для Путіна бонус: саме Лукашенка  знову називають «останнім диктатором Європи», наче російський президент почав втілювати в життя політичну практику Махатми Ганді.

Протягом останніх 10 днів Путін добився помітного успіху: лідери Європейського Союзу обговорюють ситуацію в Білорусі з ним, а не з Лукашенком. Готовність до аналогічного спілкування висловив і Дональд Трамп. США, до речі, устами Майка Помпео пообіцяли уважно стежити за ситуацією у Білорусі, цікаво, чи прилетить до Мінська затверджена комітетом Сенату у закордонних справах посол США  у Білорусі Джулі Фішер. Хоча це виглядає парадоксальним, але масові протести та неприхована активізація Росії підштовхнуть Вашингтон до реанімації дипломатичних контактів з Мінськом.

Хоча Європейський Союз не визнав результатів президентських виборів у Білорусі та  анонсував нові санкції проти фальсифікаторів виборів та ініціаторів застосування насильства проти протестувальників, складно стверджувати, що шлях для діалогу з Мінськом у Брюсселі закрили. Причин кілька. По-перше, Лукашенко за 26 років перебування при владі демонстрував різні підходи у діалозі з ЄС, і навесні 2020 року відбулась навіть певна лібералізація візового режиму для громадян РБ. По-друге, Євросоюз не хоче залишати Білорусь сам на сам з Росією. По-третє, держави, які є сусідами Білорусі, мають значний товарообіг – Латвія (0,5 млрд доларів), Литва (1,5 млрд), Польща (3 млрд). І відмовлятися від економічних контактів з Білоруссю, яка відіграє роль насамперед постачальника енергоносіїв та сировини, намірів не мають. Власне, тому заяви Європейського Союзу звучать гучно, проте не б’ють по економічних інтересах.

Що стосується України, то вона у риторичних вправах Лукашенка посідає місце поряд з країнами ЄС, що не зовсім відповідає реальній ситуації. Хоча офіційний Київ отримав від Мінська публічного ляпаса через передачу «вагнерівців» до Росії, максимум, на який наважилися українські високопосадовці – викликали для консультацій посла у Білорусі Ігоря Кизима – дипломата досвідченого та авторитетного. У ОПУ помітно бояться втратити Мінськ як формальний майданчик для проведення засідань Тристоронньої контактної групи, які з березня місяця через коронавірус проходять в режимі відеоконференції. Цей острах призвів до дуже непевної солідаризації з ЄС в оцінках подій у Білорусі, втім, вітати Лукашенка з перемогою Зеленський також не став. Та й товарообіг у 5 мільярдів доларів за підсумками минулого року також стримує Україну від надто різких кроків. Лукашенко неодноразово поєднував випади на адресу Майдана з запевненнями, що «білорус в Україну може приїхати лише на тракторі», цілком можливо, що так буде і надалі. Хіба що запланований у Гродно Форум регіонів та зустріч Зеленського та Лукашенка не відбудеться.

Проміжні підсумки політичної кризи у Білорусі виглядають діалектично: масові виступи під біло-червоно-білими прапорами не збільшили шансів на активізацію у політичному житті представників націонал-демократичного табору, потенційні опоненти Лукашенка перебувають здебільшого у проросійському дискурсі, як і значна частина громадян Білорусі. Тому ані «втеча» на Захід, ані навіть дрейф під тиском обставин в бік ЄС Білорусі не виглядає реалістичним. Путін постарається вибудувати систему ручного управління процесами у РБ, а спроможність Заходу опиратися цьому викликає чимало питань. На біло-червоно-білій геополітичній шахівниці чимало фігур, проте ініціатива належить кремлівським «вежам», як не прикро це констатувати.