Питання заборгованості за одержані комунальні послуги, як і питання їх вартості в Україні гостро стояло завжди та було невичерпним джерелом обіцянок майже кожного політика. Особливої гостроти воно набуло зараз, коли криза, викликана епідемією COVID-19, тривалий карантин та загальний економічний спад, боляче вдарили по доходах українців.

В такій ситуації багато хто перерозподіляє свої витрати, а якщо це не допомагає — відкладає нетермінові платежі “на потім”, до кращих часів. Найчастіше такими нетерміновими платежами стає плата за комунальні послуги, що поглиблює і без того перезрілу проблему. За її вирішення взялась група депутатів від “Слуги народу” і те, що з цього вийшло, а саме проєкт Закону  “Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку погашення заборгованості споживачів з оплати житлово-комунальних послуг”  за №3613, ми й  розглянемо в цій статті.

Насамперед слід зазначити, що у своїй ініціативі !Слуги”  не перші, хоч кількість спроб розв’язати проблему з боргами споживачів перед постачальниками разюче програє кількості обіцянок на цю тему. Однією з таких спроб було прийняття закону “Про реструктуризацію заборгованості з квартирної плати, плати за житлово-комунальні послуги, спожиті газ та електроенергію”, який набув чинності ще у 2003 році, і який діє досі.

Цей закон передбачає укладення між підприємствами — надавачами житлово-комунальних послуг договорів про щомісячне рівномірне погашення реструктуризованої заборгованості та своєчасну сплату поточних платежів за житлово-комунальні послуги. Граничний термін погашення реструктуризованої заборгованості становить до 60 місяців і загальна сума платежів за договором про реструктуризацію не повинна перевищувати 25 відсотків доходів, що визначаються при нарахуванні субсидій для громадян, що працюють, і 20 відсотків — для пенсіонерів та інших осіб, які отримують будь-які види соціальної допомоги.

На перший погляд, єдиною  справді  значущою відмінністю пропонованого “Слугами”  законопроєкту від закону 2003 року є те, що реструктуризація стане обов’язковою. Законопроєкт № 3613, передбачає, здавалось би, ті ж самі умови, що і закон 2003 року — до 60 місяців на погашення реструктуризованої заборгованості, ті ж 25 і 20 відсотків від загальної суми доходу на погашення боргів, та ж можливість продовжити дію договору про реструктуризацію понад 60 місяців, якщо граничної частки доходу не вистачило на сплату боргу у 60-місячний термін, а вся різниця з законом 2003 року полягає у приведенні норм старого закону до тих змін у форматі надання споживачам комунальних послуг, які відбулись за 17 років. Проте не все так просто.

Закон 2003 року жодних змін до інших законів, які прямо не стосуються надання комунальних послуг, не вносив. Законопроєкт № 3613 же  не стільки пропонує якісь нові можливості розібратись з боргами (в цій частині він просто дублює чинний закон 2003 року), скільки розширює можливості щодо  стягнення  заборгованості для виконавців (надавачів) комунальних послуг та управителів житлових будинків. За основу такої можливості взята чинна в Україні модель стягнення заборгованості за аліментами. І якщо у разі  аліментів такі жорсткі заходи можна вважати виправданими (дитина потребує забезпечення, догляду і розвитку тут і зараз, а не через 60 місяців, а батьки несуть рівну відповідальність і обов’язки щодо її утримання незалежно від сімейного статусу), то з боргами за одержані комунальні послуги це не так.

По-перше, законопроєктом № 3613 передбачено, що реструктуризації підлягає заборгованість, що склалася перед управителем будинку, виконавцями житлово-комунальних послуг станом на 1 жовтня 2020 року у розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України за видами житлово-комунальних послуг. Це формулювання абзацу 1 статті 1 законопроєкту є важливим, але детальніше повернемось до нього трохи пізніше, поки що зафіксуємо, що для реструктуризації заборгованості на умовах “до 60-місяців і не більше 25 (20) відсотків  доходу” потрібно, щоб її розмір відповідав розміру, який встановить Кабмін, і така заборгованість була наявна станом на 1 жовтня 2020 року.

По-друге, договори про реструктуризацію заборгованості за спожиті комунальні послуги укладаються окремо з кожним виконавцем (надавачем) кожної послуги (електро-, газо-, водопостачання, водовідведення, вивезення ТПВ). Або ж з управителем (компанією, що керує) будинку, якщо такий є.

По-третє, якщо протягом одного місяця з моменту перевищення встановленої Кабінетом Міністрів України загальної суми заборгованості за видами житлово-комунальних послуг  споживач не укладе договір про реструктуризацію та не сплачує поточних платежів — така заборгованість стягується за рішенням суду. Даний пункт є ключовим в усьому законопроєкті, тому розберемо його детально.

Перше, що потрібно зауважити — різниця в формулюваннях. Якщо в абзаці 1 статті 1 мова йшла про заборгованість за видами комунальних послуг (тобто одна послуга, один ліміт заборгованості і відповідно, реструктуризація, що логічно), то в абзаці 1 статті автори законопроєкту чомусь беруть за основу загальну суму заборгованості за видами комунальних послуг, але зводять її так само до відповідного виконавця чи управителя.

Проблема тут у словах  “загальної суми”  і  в тому , як вони можуть трактуватись в контексті законопроєкту. Якщо мова, як і раніше, про всю наявну заборгованість в рамках однієї комунальної послуги, то маємо лише дещо кострубате формулювання. Якщо ж мова про те, що борги за комунальні послуги виконавець чи управитель може стягувати через суд з моменту перевищення їх СУМОЮ встановленого Кабміном рівня — то отримаємо ситуацію, в якій споживачі комунальних послуг ще не отримали права на реструктуризацію, але вже потрапили до  групи  ризику  щодо  отримання судового рішення та звернення стягнення на їх майно за новими правилами.

Поясню на прикладі. Кабінет Міністрів  відповідно до абзацу 1 статті 1 законопроєкту № 3613 встановлює, що на реструктуризацію заборгованості мають право особи, у яких станом на 1 жовтня 2020 року є заборгованість за видами комунальних послуг у розмірі по 1000 гривень. Водночас, Кабінет міністрів, відповідно до абзацу 1 статті 4 законопроєкту № 3613  встановлює, що заборгованість за комунальними послугами стягується за рішенням суду, якщо її загальна сума перевищує 1000 гривень (і протягом місяця з моменту виникнення такої суми, споживач не уклав договору про реструктуризацію — який він і не має права укладати, якщо на 1 жовтня 2020 року не мав необхідної суми заборгованості).

Виходить ситуація, в якій у споживача на 1 жовтня 2020 року є заборгованість за електропостачання — 500 гривень, за газопостачання — 700 гривень, за водопостачання — 300 гривень, а розмір заборгованості, встановлений Кабміном для реструктуризації, становить 1000 гривень щодо кожного виду комунальних послуг, то такий споживач не має права на реструктуризацію відповідно до абзацу 1 статті 1 законопроєкту № 3613. Якщо ж Кабмін встановлює відповідно до абзацу 1 статті 4 законопроєкту № 3613 розмір загальної суми заборгованості за видами житлово-комунальних послуг на рівні 1000 гривень, то 500+700+300=1500 — очікуйте на примусове стягнення боргу за рішенням суду.

При чому згадана “загальна сума”  на відміну від права на реструктуризацію  не прив’язана до 1 жовтня 2020 року і може застосовуватись незалежно від цієї дати.

При цьому, в пояснювальній записці до законопроєкту №3613  автори посилаються на Закон України “Про реструктуризацію заборгованості за надані послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій і комунальні послуги, що утворилася станом на 1 грудня 2006 року”, вказуючи, що він становить перешкоду для реструктуризації заборгованості, яка утворилась після 1 грудня 2006 року, при цьому встановлюючи таку саму перешкоду в своєму законопроєкті (оскільки пропонується реструктуризувати заборгованість лише визначеного Кабміном розміру яка утворилась станом на 1 жовтня 2020 року). При цьому, в законі 2003 року «Про реструктуризацію заборгованості з квартирної плати, плати за житлово-комунальні послуги, спожиті газ та електроенергію» – такого обмеження щодо дати немає, хоча автори законопроєкту пропонують його заміну на законопроєкт №3613.

Тепер щодо чинного механізму стягнення заборгованості за рішенням суду та змін до порядку виконання таких рішень, які пропонує законопроєкт №3613.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 161 Цивільного процесуального кодексу України, заборгованість за житлово-комунальними послугами стягується в порядку наказного провадження. Специфіка його полягає у спрямованості на максимально швидкому розв’язанні  справи — судовий наказ видається протягом 5 днів з моменту звернення до суду з відповідною заявою.

При чому, розгляд проводиться без судового засідання і повідомлення заявника і боржника. Оскарження судового наказу в апеляційному порядку не допускається — єдиний передбачений законодавством спосіб його скасувати — протягом 15 днів з дня вручення наказу звернутись до суду, що його видав з відповідною заявою, форма якої передбачена статтею 170 ЦПК України. В такому випадку, суд скасує наказ, а виконавець комунальних послуг чи управитель будинку отримає змогу повторити все описане вище, тільки в порядку спрощеного позовного провадження.

Законопроєктом №3613 пропонується звільнити заявників (за подання заяви про видачу наказу про стягнення заборгованості за комунальні послуги) і позивачів за аналогічними позовами. Тобто, на думку депутатів від “Слуги” , держава повинна відмовитись від цих коштів на користь виконавців комунальних послуг та управителів будинків.

Все сказане вище, фактично є лише приказкою. Справжня казка законопроєкту №3613 починається зі змін до Закону України “Про виконавче провадження”, які він пропонує.

По-перше, при виконанні рішення суду про стягнення заборгованості з зарплати боржника може бути утримано 50 відсотків   її розміру, тоді як згідно з чинною редакцією закону “Про виконавче провадження”  ця частка не може перевищувати 20 відсотків.

По-друге, законопроєктом №3613 пропонується, що при перевищенні встановленої Кабінетом Міністрів України загальної суми заборгованості за видами житлово-комунальних послуг, стягнення може бути звернене не лише на зарплату, а й на майно боржника. Про встановлення Кабміном загальної суми заборгованості за комунальними послугами ми говорили вище. Законопроєкт №3613 не пропонує жодних граничних значень цієї суми, що на практиці може означати право виконавців комунальних послуг та управителів будинків звертати стягнення на майно (в тому числі й житло) боржника при мінімальних сумах боргу, якщо Кабміном буде встановлено відповідний ліміт.

На практиці це може породити корупційну схему з позбавлення споживачів комунальних послуг нерухомого майна  шляхом звернення стягнення на це майно та викупу його на торгах пов’язаними особами за неринковою ціною, або ж передачі самому стягувачу (виконавцям комунальних послуг чи управителям будинків) в порядку, визначеному статтею 61 Закону України “Про виконавче провадження”.

При цьому, відповідно до частини 3 статті 9 Закону України “Про житлово-комунальні послуги” , всі дієздатні особи, які проживають або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями з оплати житлово-комунальних послуг. Іншими словами — в зоні ризику не тільки конкретна особа, на ім’я якої укладено договір про надання комунальних послуг, або договір з управителем будинку, а й всі члени його сім’ї і їх доходи та майно.

На тлі всього  викладеного, перспектива отримати від державного виконавця заборону на виїзд за межі України, заборону на керування транспортними засобами, обмеження у праві користування вогнепальною мисливською, пневматичною та охолощеною зброєю, обмеження у праві полювання або і штраф у розмірі від 20 до 50 відсотків від суми заборгованості — навіть не виглядають як якась особлива проблема, хоч деякі з цих заборон фактично можуть позбавити боржника джерела доходу, чим лише погіршать його становище, ніяк не сприяючи розв’язанню проблеми. Проте ініціатори законопроєкту №3613, схоже, так не вважають, пропонуючи відповідні зміни.

Підсумовуючи, слід зазначити, що у разі прийняття законопроєкту № 3613, у частини українців дійсно буде можливість розібратись з накопиченими боргами за користування комунальними послугами, реструктуризувавши їх. Проте, така можливість є у них і згідно з тим законодавством, яке є чинним з 2003 року і на цей час. І позитивними можна назвати лише ті зміни, які встановлюють обов’язковість для виконавців комунальних послуг такої реструктуризації. Одначе ці зміни є мізерними на тлі штучного звуження кола осіб, які можуть скористатись такою реструктуризацією та надмірного розширення прав виконавців комунальних послуг та управителів будинків на заволодіння майном боржників.

Передусім від прийняття цього законопроєкту постраждають найменш заможні та соціально незахищені групи населення, включно з пенсіонерами, які часто є власниками нерухомого майна і є неспроможними в повному обсязі розрахуватись за одержані комунальні послуги, і тим більше — забезпечити належний юридичний захист своїх інтересів.