«Буча» в Харківській області відбувається скрізь, різниця лише в тому, що сюди не допускають журналістів» – інтерв’ю з волонтером, який евакуює людей з окупованої Харківщини

Російська армія з перших днів війни захопила значну частину Харківської області, впритул підійшла до Харкова і навіть зробила спробу увірватись в місто. Колону бронемашин окупантів одразу спалили оборонці міста, і кадри з учасниками місцевих патріотичних організацій, які в лютому у літніх кросівках з древніми радянськими гранатометами палили російські “Тигри” в ті дні повної невизначеності, стали яскравим сигналом про те, що “маленької переможної війни” в росіян не вийде. 

За свою стійкість Харків заплатив високу ціну – за словами міського голови Ігоря Терехова, 491 будинок у місті доведеться знести, ще більше – так чи інакше ремонтувати. Пошкоджено інфраструктуру, знищено об’єкти культурної спадщини, а ситуація в місті все ще залишається небезпечною. Росія планомірно стирала Харків з лиця землі, застосувавши проти житлових масивів все, що мала в наявності: від ствольної артилерії до ракет та авіації. Ще гіршою ситуація була (і залишається) в області, частина якої досі є окупованою, а на іншій точаться бої – росіяни все ще прагнуть оточити і знищити угрупування військ ООС, яке не дає їм оголосити про бодай якусь “перемогу” у війні, яку вони планували як прогулянку до Києва, везучи парадну форму та спорядження для розгону протестів.

І, доки Сили оборони України стримують окупантів та завдають контрударів на окремих напрямках, турбота про цивільне населення звільнених територій України значною мірою лягає на плечі волонтерської спільноти. Про те, як це відбувається, з якими викликами доводиться зіштовхнутись і як здійснюється евакуація мирних жителів до більш безпечних місць та потреби харківських волонтерів #Буквам розповів Олексій, волонтер та представник нідерландського фонду Zelien van Vrjheid (“Вітрила свободи” – нід.).

Як ви почали займатись волонтерством? Чи мали якийсь попередній досвід до початку повномасштабного вторгнення?

Попередній досвід був у 2014 році: допомагали артилеристам з 93-ї бригади, передавали їм термобілизну, футболки, оскільки я займаюсь виробництвом одягу. Це був невеликий досвід, особистий. А евакуацією почав займатись із перших днів війни, коли приїхав до мами в Харків і вирішив залишитись тут, це моє рідне місто. Мій батько опинився в окупації з перших днів, пробув на окупованій території 73 дні, пізніше ми змогли його вивезти, потрапили під обстріл, він був змушений перенести три операції.

Ви є представниками нідерландського фонду Zeilen van Vrijheid, можете детальніше розповісти про нього, як вдалось із ними познайомитись і налагодити співпрацю?

З фондом “Вітрила свободи” ми почали працювати на другий місяць війни – вони возили в Україну “швидкі”. Це мої близькі друзі, переселенці з України, які створили у Нідерландах фонд, знайшли своїх знайомих, якісь [місцеві фонди] і стали долучатись до закупівель “швидких”. Першу передану машину ми використовуємо для евакуацій лежачих цивільних. А до того ми займалися евакуацією людей із Харкова, паралізованих, яких перевозили у Дніпро, Полтаву, Київ. Близько 300 людей ця машина перевезла. Це неукомплектована “швидка”, старий Mercedes Sprinter, але вона працює й досі з нами. Потім почали передавати “швидкі” у харківські лікарні, всього на сьогодні я передав 13 машин, вартістю близько 30 тисяч євро кожна. Вони укомплектовані – це списані у Нідерландах машини, їх викуповують та доукомплектовують необхідним обладнанням.

Сьогодні фонд займається медичним напрямком, гуманітарним, так само “швидкі” – всього близько 80 машин передано в Україну, зокрема в Охматдит передавали автомобілі зі спеціальними “інкубаторами” для немовлят; військовим медикам, які займаються евакуацією поранених з передової; в обласні центри – Миколаїв, Чернігів, Харків. Одеса – фактично та сама передова, де машини постійно розбивають. Наприклад у харківського Центру невідкладної допомоги – дуже розбитий автопарк, їм машини потрібні постійно.

Які найчастіші запити щодо вашої діяльності у Харкові?

Зараз продовжуємо возити їжу до сіл з переселенцями, за один виїзд привозимо їжі на 600 людей, таких виїздів може бути декілька. Бувало й таке, що передавали їжу на 3000 людей. Зараз основні запити надходять щодо евакуації та передавання їжі на деокуповані та окуповані території – ми передаємо їжу навіть в села, які знаходяться в окупації.

Ви займаєтесь евакуацією з окупованих територій. Як відбувається цей процес? Проходження блокпостів, переміщення через лінію фронту, вивезення людей…

Треба розуміти, що немає ніякого контакту з окупантами – неможливо проїхати російські блокпости, вони просто розстріляють. Тому ми їздимо в “сіру зону”, буферну між українськими та російськими позиціями, яка теж під обстрілами. З цього боку є координація від фондів європейських, які координують місцевих волонтерів, перевізників, “викупають” людей (бувають такі випадки, коли потрібно “викупити” буквально людей) і переміщають до коридору, через який людей випускають. 

Їх перевозять туди, або місцеві знаходять якийсь транспорт і потім очікують в черзі. Це ніяк від нас не залежить, ніякого контакту з окупантами у нас немає. Ми просто приїжджаємо, знаючи, що там будуть люди, і чекаємо навіть під час обстрілів. На одній з масштабних евакуацій був обстріл точки збору людей, ми всіх вивезли, після обстрілу повернулись і забрали ще 400 людей. Тобто, працюємо не на окупованих територіях, а там, куди можемо доїхати.

Джерело: сторінка Олексія в Instagram | @monomaslo

Як вас знаходять люди, які потребують евакуації? Яка географія вашої діяльності?

Якщо казати про зону бойових дій та деокуповані території, там, де є “адресні” заявки – вони не завжди є дійсними. Буває таке, що ми приїжджаємо на адресу, а там уже немає будівлі, зовсім, по фундамент. Буває так, що родичі залишили заявку, приїжджаємо людей забирати, а вони кажуть: “Ми не поїдемо, у нас 4 кози, ми без кози не поїдемо!” Треба розуміти, що це повноцінна зона бойових дій, там фосфор [ймовірно – запалювальні боєприпаси до РСЗВ на магнієвому сплаві, які загоряються в повітрі і підпалюють поверхню] сиплють щоночі, там вулиць просто немає. Те, що відбувалось в Бучі, в Харківській області відбувається скрізь. Просто у нас немає такого потоку журналістів, і майже ніде їх не пропускають військові через загрозу їх життю і життю місцевих.

У нас є запити від СБУ, через соцмережі, над евакуацією працює Координаційний штаб, який організовує роботу 5 волонтерських харківських штабів. З перших масштабних евакуацій ми проводимо їх разом. Ще є фонди, які дають нам якісь списки, завдання… З ОДА ми погоджуємо тільки питання розселення. Щось дали з палива, але це було раз на 5000 евакуйованих людей, перші евакуації ми взагалі самостійно заправляли автобуси, щоб якнайдалі вивозити людей із зони бойових дій та від обстрілів.

Наскільки часто виникають “нештатні” ситуації і які саме? 

Ми працюємо під обстрілами, були випадки, коли дрон коригував по нас вогонь – машини роз’їхались по 4-х точках, всі 4 були обстріляні. Ми ховаємось з місцевими у підвалах, під будинками. Під обстрілами перебуваємо постійно. Наприклад, з напрямку Руських Тишок ми вивезли близько 80 людей, іноді разом із собаками і котами. 

Які основні потреби вашої групи?

Наразі основна потреба це пальне – нам його потрібно купувати самостійно, в достатній кількості ми його не отримуємо. Наприклад, на минулій евакуації працювало 20 мікроавтобусів та 60 людей, не враховуючи СБУ, поліцію, ДСНС та інші організації, які перевозили людей з безпечної зони далі в місто. Крім того, для окупованих територій ми потребуємо гуманітарної допомоги, передусім їжі. Зараз уже немає гуманітарних коридорів, які були раніше, і ми все знаходимо самостійно і власним коштом. Якоїсь державної допомоги в цьому немає. 

Також потрібні ліки – у лікарнях у Харківській області все зовсім туго, у них немає нічого. Лікарні в місті – навпаки, заповнені ліками, там інша ситуація. Крім того, багато допомагаємо військовим, наприклад 92-ій бригаді, яка безпосередньо задіяна в обороні області, зокрема на Ізюмському напрямку: це й ліки, спорядження, і гроші на його придбання, передаємо щокілька днів.

Джерело: сторінка @kharkiv__help в Instagram

Робота на окупованих територіях – це постійний ризик. Як ви з цим справляєтесь, з усвідомленням, що в будь-який момент все може піти шкереберть? 

Вигорання – це дійсно складна штука. Коли ти в Харкові, ти постійно чимось зайнятий, відволікаєшся. А приїжджаючи до Києва, Львова, у яких я був кілька разів, коли забирав “швидкі” – там зовсім інша ситуація, ти це бачиш і зовсім не розумієш цього. Люди не розуміють, що йде війна, у нас гинуть люди, у Харкові кожен день обстріли, кожен день. Прильоти стабільно, “за годинником”, ще не було дня, щоб Харків не обстріляли. Водночас у Києві люди на пляжі тусять. [Олексій розповів про інші небезпеки, з якими довелось зіткнутись волонтерам, які працюють у “сірій зоні”, деталі яких, з огляду на ризики для людей, зараз розголошувати недоцільно].

З іншого боку – ми вивозимо дітей з-під обстрілів, це дає велику мотивацію і великий стимул. Коли ми бачимо, як жінки з немовлятами на руках зустрічаються з чоловіками, які боронять Україну (на евакуацію приїжджають військові, які зустрічають свої сім’ї з окупованих зон) – це дуже важко морально, але це мотивує до роботи. Наприклад, нещодавно була жінка з дівчинкою 3-4 років, вона плакала всю дорогу, каже: “Я довго не могла вирішити – виїжджати чи не виїжджати, в мене там [в окупації] залишились батьки та сестра, вони виїхати не можуть, бо в них старенька бабуся, яку не можуть покинути. А з цього боку у мене – чоловік в ЗСУ…” Це морально тяжко, але це дуже мотивує…