Тиждень тому громадськість провела масштабні акції “проти” поліцейського свавілля та “за” відставку міністра внутрішніх справ Авакова. Протести почались під Кабміном та продовжились під ВР, де якраз звітував перед парламентом голова МВС. Для більшої переконливості протестанти навіть підпалили символічний міліцейський УАЗик. А один з учасників мітингу навіть спробував себе підпалити, бо правоохоронці ігнорують його права. Але схоже, що влада їх не почула.

Буквально наступного дня, 6 червня, Зеленський назвав Авакова “потужним міністром, якому досі нема гідної альтернативи”. І що причиною відставки нинішнього керівника МВС може стати хіба результат у справі Шеремета, а не інциденти у Броварах та Кагарлику.

Вслід за главою держави прем’єр Шмигаль на пресконференції 11 червня заявив, що “Аваков показує успішне управління відомством”. Натомість “зміна керівництва МВС може дестабілізувати ситуацію в країні в цілому”. А потім і спікер сказав, що інших кандидатів на цей  пост нема.

Звісно, що при цьому і сам Аваков не гаяв часу, щоб зміцнити свою владу. Він спочатку записався у покровителі українського оборонно-промислового комплексу. А потім стало відомо, що новий Департамент захисту інтересів суспільства і держави Нацполіції, інформація про який відсутня в загальному доступі, по суті дублює функції департаменту “Т” СБУ.

По суті Зеленський та інші очільники влади дали Авакову карт-бланш й далі потурати свавіллю підлеглих. Але це скоріше хіба що посилюватиме нестабільність в нашій країні.

Акция протеста за отставку Арсена Авакова

І тут справа не лише у прикладі протестів Black Lives Matter, які вже кілька тижнів не вщухають у Штатах через поліцейське насилля.

Україна в 1950-х роках пережила цілу низку масових заворушень у містах Сходу та Півдня. Їхньою причиною було саме міліцейське свавілля, і справа доходила до штурмів міліцейських відділків та погромів адмінбудівель.

Людина людині вовк

На початку 1950-х років апарат насилля Радянського Союзу був доволі “компактний”, а значну частину своїх репресивних функцій комуністичний режим довірив лояльним громадянам.

“Багнети режиму” – внутрішні війська – на початку 1950-х років мали лише 11 тисяч солдат, із яких 4 тисячі були зосереджені у Східній Німеччині, ще 4 тисячі – на Західній Україні. (Звісно, ця цифра не стосувалась конвойних військ, які охороняли в’язниці та ГУЛАГ).

“Бойовий загін партії” – тобто спецслужби – у боротьбі проти ОУН-УПА в той час використовували лише 11 тисяч своїх співробітників та негласної агентури. А силовий супровід “антибандерівських” акцій доволі часто виконували так звані істрєбітєльниє отряди, які комплектувались із лояльних громадян; сучасною мовою – це або “тітушки”, або ж “муніципальна гвардія”.

Цілеспрямовані репресії КДБ проти української інтелігенції – це буде у 1960-х роках. А в 1950-х роках, щоб придушити будь-які зародки можливого опору, для людей розумової праці було достатньо створити нестерпні умови праці. Тобто замість безпосередньо викладання – заповнення непотрібних папірців, постійні відписки контролюючим органам, і це все на фоні вкрай низької зарплати. Університетські викладачі в той час у своїх щоденниках так і писали: “Голова від цього гуде, наукою взагалі займатись не можу”.

Радянські фільми часів “застою” регулярно зображали практику так званих зборів трудового колективу, коли “порушника моральних норм” піддавали громадському осуду. Це за часів Брежнєва було лишень практикою, що здатна хіба попсувати нерви вільнодумцю. Наприкінці 1940-на початку 1950-х років “збори трудового колективу” були паралельною гілкою судової влади, що діяла в дусі сумнозвісних “трійок”.

Вперше таку мерзенну практику застосували під час Голодомору 1946-1947 років проти напівголодних українських селян, що начебто занадто погано працювали. Проба пера вийшла занадто успішною, тому практику таких громадських судів тільки розширювали.

На цьому тлі міліція в СРСР мала “розкіш” зосереджуватись виключно на боротьбі зі злочинністю, вуличною чи організованою. Але чомусь радянські міліціонери вважали, що бандитів потрібно перемагати не силою та інтелектом, а що бандити самі мають здаватись в руки правосуддя за принципом “подчінісь, а потом обжалуй”. Звісно, що так не було, і свою злість через чергову невдачу міліціонери могли просто зривати на випадкових перехожих, навіть на хлопчаках (рівно в тому ж самому стилі, як це недавно трапилось в Івано-Франківську). Міліцейське начальство дивилось на це крізь пальці, всіляко вигороджувало своїх підлеглих, і також погрожувало, що спроба чисток в системі МВС призведе хіба до дестабілізації радянської держави.

В цій історії є й інший аспект. Кінець 1940-х років – початок 1950-х років – це час зародження української корупції в “класичних” її проявах. Маловідомо, що під час Другої світової війни українські селяни-одноосібники відібрали собі 7 мільйонів гектарів колгоспних земель. І тут радянська прокуратура змогла “відновити соціалістичну законність” лише в 1950 році. У той же час з’являється і практика влаштовувати своїх “по блату” на роботу, і так оформлювались цілі клани, що “доїли” держпідприємства. Проблема в тому, що при цьому ніхто не бажав брати на роботу молодих випусників ПТУ та вишів: мовляв, якщо їм зараз 19, а через рік заберуть в армію, то навіщо з цією молоддю возитись? Звісно, це не було цілеспрямованою політикою, скоріше – сумою тисяч і тисяч індивідуальних випадків, на які однак ніхто не звертав уваги. Тим більш, що офіційна пропаганда трубила про “небувалі успіхи народного господарства”, зокрема, що за 1947-1952 роки економічний ріст склав одразу 30%.

На цьому тлі хлопчаки та юнаки у кращому випадку могли знайти хіба неформальну зайнятість, а в переважній кількості випадків мусили вести асоціальний, “хуліганський” спосіб життя. Тому було достатньо, аби на одному місці зійшлись розчарований молодик і розлючений міліціонер, щоб справи усього міста пішли шкереберть.

Антиміліцейський рейтинг

Перший випадок трапився у Херсоні, в серпні 1953 року. Підліток продавав на місцевому ринку кукурудзу із підсобного господарства його сім’ї. Але його побив міліціонер, який “заднім числом” звинуватив хлопця в тому, що він кукурудзу вкрав. Підлітка в міліціонера відбили свідки події, і буквально майже одразу біля місцевого відділку МВС зібрався натовп у понад 500 осіб, які стали вимагати справедливого покарання для працівника міліції.

Цікаво, що тут радянська влада намагалась спочатку “запресувати” учнів шкіл та ПТУ, щоб ті більше не ходили на ринок щось продавати, за принципом “самі винні”. А компартійні чиновники намагались переконати натовп біля відділку розійтись та обіцяли розслідування інциденту та покарання винних. Але очевидно, місцевий обком був не надто переконливим, якщо натовп розійшовся лише біля 22:00, і лише після того, як усі шибки у відділку порозбивали камінням.

У 1956 році сталося два випадки масових заворушень з “антиміліцейських” причин, у Єнакієвому та Слов’янську. Їхня фабула була спільною. Якийсь міліціонер брався затримувати без причини якого-небудь молодика із репутацією хулігана без жодних видимих на те причин. У підсумку “хуліган” їхав не у відділок, а в кареті “швидкої”, бо працівник МВС явно перегнув із застосуванням сили. Оскільки міліція мала хронічно високий антирейтинг, то біля місцевого відділку одразу збирався натовп “справедливо обурених”, які вимагали покарання для людей в погонах. Самі люди в погонах на конструктивний діалог не йшли. Тому спочатку натовп успішно брав штурмом відділок МВС, а потім йшов громити і будівлю місцевого комітету Компартії.

Ми знаємо про ці три випадки лише завдяки тому, що під час Перебудови очільник СРСР Міхаїл Горбачов попросив КДБ скласти доповідь про усі більш-менш резонансні випадки масових заворушень в країні. Таку доповідь кадебісти укладали на власний розсуд та очевидно включали туди лише випадки, коли міліція зовсім не впоралась із покладеними на неї обов’язками. При цьому в доповіді не було жодних згадок про те, що зробило начальство конкретних міліцейських відділків, аби їхні підлеглі більше не проявляли своє свавілля.

Тим більш, що радянській владі була вигідна “погана міліція”, недоліки якої затіняли в суспільній свідомості недоліки самої влади.

Архіви, наприклад, зберегли один із найгучніших епізодів радянський часів про масові бійки робітничої молоді – вони були в Кривому Розі та відбулись у липні 1958 року. Причина – конкуренція між неформальними молодіжними угрупованнями. Бійки тривали два дні, участь у них брали понад 100 осіб. Міліціонери чомусь вважали, що найкращий спосіб припиняти бійки – це постріли у повітря, але це лише підлило масла у вогонь. Але тут МВС “прикрило” собою комсомол, який не впорався із своєю функцією виховання молоді.

Напевне, сучасні економісти на описані вище епізоди сказали б, що “влада втратила кілька відсотків ВВП, бо не змогла належно інтегрувати молодь у суспільство”. Бо фактично довоєнного рівня економіки радянська Україна досягла лише в 1958 році, хоча що тоді, що в 1940 році число працездатного населення складало ті ж самі 10 мільйонів осіб (у принципі, як і в сучасній Україні).

Як гартували молодь

Радянській владі було простіше не вирішити проблему із міліцейським свавіллям, а заявити, що це громадяни якісь не такі. З цього і з’явилась практика висилати за 101 кілометр від великих міст потенційно небажані елементи, за принципом “Бог шельму мітить, жодного красивого обличчя не побачив”.

Поліцейським заходом по суті були й різноманітні “будівництва сторіччя”, на які молодь відправляли за принципом “краще б ці активісти пішли попрацювали на завод для країни”.

Але проблема в тому, що радянська влада сама не змогла створити умови, аби молодь справді йшла працювати на завод, замість бунтувати. Свідченням цього став так званий цілинний синдром – тобто серія заворушень у Казахстані 1957-1958 років, які по суті стали причиною згортання так званого проєкту “освоєння цілини”. Перший неймовірний факт – для освоєння цілини молодь зокрема і з України забирали через військкомати. Другий неймовірний факт – для проживання “цілинників” із залізниць забрали максимально можливу кількість дерев’яних вагонів дореволюційної побудови (і це заодно пояснює, чому в нас нема своїх ретро-турів у стилі “Східного експресу”).

При цьому радянська влада не потурбувалась про регулярне харчування, свіжу питну воду та банальний душ для “цілинників”. Але і тут було простіше використати МВС, замість того, щоб змінити ситуацію на краще.

Комуністи часів Брежнєва краще вміли працювати з молоддю – замість провокування антиміліцейських бунтів, молодих людей активно набирали в структури влади через комсомол.

Але з іншої сторони, радянська пропаганда занадто зловживала використанням образу фашиста – як в художніх фільмах про Другу світову війну, так і в пропагандистських фільмах про американський імперіалізм. А це формувало популярність правої контркультури в молоді, з якою комсомол намагався безуспішно боротись.

Й досі формує українське політичне поле. Особливість України зокрема в тому, що в нас поліцейському свавіллю опираються праві активісти.

Водночас в інших країнах Європи поліцейському свавіллю протистоять ліві активісти.