Щасливий фінал

У вівторок в Луцьку терорист під псевдонімом «Максим Плохой» захопив автобус із 20 заручниками. Свої вимоги «Плохой» озвучив у Twitter: Ахметов, Аваков, Коломойський, Медведчук, Пінчук, Порошенко мають публічно заявити, що вони – «терористи в законі», а президент Зеленський має поширити посилання на фільм «Земляни» 2005 року. І побільше журналістів до місця події.

Чесно кажучи, вимоги дещо дитячі, порівняно з тим, що могло відбутися.

У 2015 терорист-смертник підірвав автобус президентської охорони в Тунісі. Кілька років тому в Єгипті ще один смертник підірвав себе у автобусі з корейськими туристами в єгипетській Табі.

В Ізраїлі був напад на автобус біля м.Ейлат в 1954 році, під час якого вбили 12 осіб. А також – у 1994 році, коли в Тель-Авіві смертник підірвав себе в автобусі, в котрому було 22 заручники.

В грудні 1988 року група злочинців у російському місті Владівказказ захопила в заручники 32 дітей та виховательку, котрих утримували у викраденому до того автобусі. Терористи хотіли $2 млн та вилетіти в Ізраїль. Вони справді долетіли на літаку Іл-76 в Тель-Авів, де місцеві силовики затримали терористів та віддали своїм колегам із СРСР.

Натомість в українців був день, щоб дізнатись всі подробиці біографії «Максима Плохого», почати дивитись фільм «Земляни» чи читати його книгу  «Философия преступника».

В цей час в Луцьк для звільнення заручників летів міністр МВС Аваков та чомусь заступник голови Офісу президента Кирило Тимошенко.

Все це відбувалось на фоні постійних повідомлень про мінування київського метро та про те, що Оболонському ринку знайшли та знешкодили дві бомби.

Деякі користувачі соцмереж стали писати, що «якби в Україні була свобода обігу зброї, то б «Максим Плохой» отримав би кулю при спробі захопити автобус». Інші ставили питання, чому це відбувається і чиїх рук справа.

На 6-му році війни перший варіант, який озвучується українською владою, це Росія. І у випадку з луцьким терористом МВС одразу ж вказало місце його народження – Оренбурзька область.

Росіяни дійсно мають «багаті традиції» використання тероризму проти сусідніх країн.

Мова не тільки про терористичні групи «ОРДЛО», які розстріляли автобус з Волновахи, і підривали автомобілі в центрі Києва і Маріуполя.

Тут і про використання фанатиків, котрі хочуть підірвати суспільний устрій країни.

Наприклад, був у Росії політичний діяч Едуард Лімонов, зеніт слави котрого пройшов у 2000-х роках. Він створив Націонал-більшовицьку партію (НБП), першим на пострадянському просторі задав «моду» на використання насильства під час вуличних акцій. І схоже першим (ще задовго до ідеологів «Слуги народу») – також сформулював принцип, що саме «медійна картинка будує політичні проекти»: про НБП говорили, що це партія народжена газетою «Лімонка». Едуард Лімонов мав імідж «антипутінського» діяча.

Тільки нюанс в тому, що свої «антипутінські» погляди Лімонов зі своїми «нацболами» проявляв у форматі «гібридної війни» проти сусідніх із РФ країн. Навіть якщо замість слів «теракт» та «тероризм» Лімонов вживав слова «гепенінг» та «акція прямої дії». Наприклад, першою «акцією прямої дії» «лимонівців» стала атака на Будинок офіцерів у Севастополі в 1999 році, із вимогою визнати Севастополь «російським містом». Або ж – у 2003 році «нацболи» захопили один із вагонів поїзда біля Вільнюса з вимогою, щоб Литва скасувала візовий режим для росіян.

Формальним початком кінця для НБП стала атака на АП Путіна в грудні 2004 році. Але за деякою інформацією, Кремль використав «нацболів» навіть при розгортанні агресії на Донбасі в 2014 році.

Крім місця народження Плохого наразі не пов’язує з Росією нічого. Натомість його книга дає в принципі відповідь, чому він так вчинив – таке собі переосмислення Достоєвського «тварь я дрожащая или право имею».

Але, навіть, якби це дійсно влаштувала Росія, то що в цей час роблять українські силовики?

Багатьох вчора цікавило, а де Іван Баканов, адже антитерористичні операції – це його парафія.

Хоча за чинним законом «Про боротьбу із тероризмом», стаття 5, саме МВС має надавати «необхідні сили і засоби» для проведення антитерористичних заходів, а СБУ лише координує дії «суб’єктів боротьби з тероризмом». При цьому СБУ та МВС з Нацполіцією мають однакову функцію «запобігання терористичних злочинів». А дублювання функцій завжди приводить до падіння ефективності в справі.

Більше того, в історії України бувало, що тероризм застосовували саме для з’ясування стосунків між силовиками та в боротьбі за владу.

Історія тероризму для України

Ставлення українців до терактів– це не тільки спадщина 6 років війни. Найгучніший теракт 90-х стався в Україні в 1995, коли на матчі «Шахтар»-«Таврія» загинув президент донецького клубу Ахать Брагін.

В 2002-2003 сталося три вибухи у вінницьких маршрутках, двоє людей загинуло, десятки отримали опіки, дехто інвалідність. Через 17 років слідство так і не встановило, хто вчиняв теракти. Та й саме формулювання теракт в матеріалах з’явилось не зразу. Найпопулярнішими версіями був переділ нелегального ринку, як от недавно в Броварах, та розбірки силовиків.

В  часи Януковича в країні відбулось найбільше терактів, резонанс від яких потім було використано із політичною метою.

Наприклад, 28 липня 2010 року відбувся вибух біля церкви УПЦ-МП в Запоріжжі. У підриві звинуватили служителів цього храму, через що епізод отримав назву «справа пономарів». У цій історії силовики просто хотіли вислужитись перед Януковичем, котрий дав 7 днів на розслідування справи, тому винуватців вибуху просто «призначили». В суді було встановлено, що вони визнали вину під тртурами. Трьох фігурантів амністували в лютому 2014 року, як ув’язнених за політичними мотивами.

20 січня 2011 року в Макіївці відбулось два вибухи. Організаторів і виконавців теракту так і не знайшли, правдиві мотиви злочину з’ясувати не вдалось.

В серпні 2011 року стартувала так звана справа «васильківських терористів», за якою ув’язнили 8 активістів націоналістичної організації «Патріот України». Їх звинувачували в намірі підірвати пам’ятник Леніну в Борисполі, котрий насправді знесли ще в 2000-х. Одним із «васильківських терористів» був саме той Ігор Мосійчук, котрий в 2014 році потрапив до ВР за списком РПЛ Ляшка.

27 квітня 2012 року в Дніпропетровську відбулось одразу 4 вибухи в громадських місцях, внаслідок яких постраждало 27 осіб. Незважаючи на  швидкі затримання у справі, встановити, хто і навіщо влаштував ці вибухи насправді так і не вдалося. Але в момент слідства популярною була версія, що силовики ділили між собою місто.

теракти в Дніпрі

В жовтні 2011 року чеченський кіллер Аслан Дікаєв розстріляв пост ДАІ біля Одеси. Самого Дікаєва та його спільників виявили безпосередньо в Одесі, але тихого штурму не вийшло – міліція застосувала навіть БТР і гранатомети, та відстріляла декілька тисяч набоїв.

А в лютому 2012 року спецназ СБУ в Одесі взяв штурмом помешкання, де проживали двоє осіб, по яким росіяни дали орієнтування як на «терористів із групи Доку Умарова». У цьому випадку обійшлись без видовищної стрільби.

Вбивство журналіста Павла Шеремета у 2016 так і не кваліфікували як теракт. Хоча слідство і наполягає, що організатори мали на меті збурення ситуації в країні та залякування. Втім затримання Антоненка та Клименко і Дугар лише викликали збурення в суспільстві, а не довіру, що правоохоронці хочуть розкрити цю справу.

Після березня 2014 року терористами для нас стали люди, котрі ведуть проти нас війну в інтересах РФ (до часу прямого вторгнення російських збройних сил в серпні 2014 року), озброєні навіть важкою бронетехнікою та ракетною зброєю, і власне організовують маріонеткові «народні республіки» на окупованому Донбасі.

Тому, напевне, «Максим Плохой» і зміг в чомусь застати українське суспільство зненацька.

Бо епатажні вимоги про «антисистему»  – це взагалі щось із розряду часів 1990-х. Наприклад, коли така собі «Марія Деві Христос» (Марина Цвигун) зі своїм  сумнозвісним «Білим братством» намагались 10 жовтня 1993 року захопити Софіївський собор в столиці, проголосити там «кінець світу», та й спалити сам собор.

А поєднання, коли людина написала світоглядну книжку, та вирішила використати резонанс від теракту (на щастя, без вбивства заручників) для виголошення політичних вимог – це взагалі екзотика, із розряду Японії 1970-х років.

Тоді в Країні сонця, що сходить був драматург Юкіо Місіма, котрий також вирізнявся ультраправими політичними поглядами. Місіма відповідно своїм поглядам створив воєнізовану організацію «Спілка щита». Разом із своїми спільниками 25 жовтня Юкіо Місіма захопив військову базу, солда котрої закликав приєднатись до путчу та відновити абсолютну владу імператора. Але японські військовики таких закликів не зрозуміли, м’яко кажучи, тому наступного дня Місіма вчинив харакірі.

Втім, ким би не був «Плохой», дуже сумнівним виглядає історія з показушним рейдом на пустий автобус БТР після звільнення заручників у Луцьку. Бо в не особливо лякливих і схильних до конспірології українців він викличе лише закономірне питання: а чи не влаштували їм спектакль?