Різночитання у трактуванні рішення КС пояснюються тим, що суд “викрутився” з потреби визнавати частину карантинних обмежень незаконними, скориставшись лазівкою профільного закону.

Однак давайте послідовно – що насправді вирішив КСУ щодо карантину, що зміниться після появи рішення від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 і що не так із карантинними заходами – від їхнього запровадження й дотепер. Одразу уточню, що в цьому матеріалі розглянемо лише питання карантинних обмежень, не торкаючись пунктів рішення щодо обмеження зарплат чиновників та мораторію на списання бюджетних коштів з рахунків Держказначейства.

Отже, що вирішив суд? 

А нічого… КСУ просто закрив провадження в частині, що стосувалась відповідності Конституції положень про заборону масових заходів, спортивних тренувань, закриття закладів харчування тощо. Мотивовано це тим, що Кабінет Міністрів уже скасував положення, щодо яких надійшло звернення до Конституційного Суду, прийнявши нову постанову (№ 641 від 22 липня 2020 року), а відповідно до пункту 5 частини 1 статті 62 Закону “Про Конституційний Суд України” та частини 4 статті 63 цього ж закону, якщо акт (його окремі положення), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України, втратив чинність – провадження у таких справах закривається, і рішення по суті справи не приймається.

Однак, не приймаючи рішення по суті, КСУ все ж таки сформував юридичну позицію щодо правомірності введення Кабінетом Міністрів ряду карантинних обмежень. Ця позиція є невтішною як для Кабміну загалом, так і для оцінки компетентності міністра юстиції Дениса Малюськи, який свого часу заявляв, що Кабмін, вводячи карантинні обмеження в країні, діяв на межі своїх повноважень, але серйозних порушень не допустив. Конституційний Суд же передбачувано зазначив, що конституційні права та свободи можуть бути обмежені у випадках, передбачених Конституцією, і лише шляхом прийняття закону, а не підзаконного акту, яким є постанова Кабміну. Іншими словами, Кабінет Міністрів таки порушив вимоги Конституції, але вчасно виключив з оскарженої постанови пункти, в яких ці порушення були (і включив їх в нову постанову, яка не була предметом розгляду КСУ), що дало Конституційному Суду можливість умити руки.

Що це означає?

Щоб розібратись, що все це означає і які наслідки може мати, потрібно повернутись у березень-квітень цього року. Тоді, а конкретніше 11 березня та 2 квітня, були прийняті дві постанови уряду, які викликали найбільше критики з боку юридичної спільноти та суспільства загалом. Перша, № 211, у своїй першій редакції запроваджувала карантин та забороняла відвідання закладів освіти здобувачами освіти та проведення масових заходів. Навіть у такому форматі вона викликала ряд зауважень, оскільки навчальний процес – це не просто відвідання учнями шкіл і студентами вишів, це складний, багатокомпонентний процес, який включає роботу вчителів (класну та позакласну), роботу техперсоналу, оплату їхньої праці, вивчення навчальної програми тощо. Зі змісту постанови було абсолютно неочевидно, що робити вчителям і адміністрації навчальних закладів – ходити на роботу (в постанові про них не згадувалось), залишатись вдома (проходити програму все одно ні з ким), готувати новий розклад і навчальні плани з урахуванням втраченого часу (а скільки його буде?), переходити до самостійного вивчення програми (а як бути з оцінюванням і атестатами?). Про порушення вимог Конституції можна було говорити вже на цьому етапі, однак його затьмарила друга постанова – № 255, яку було прийнято 2 квітня 2020 року.

Вона передбачала ряд обмежень (обов’язкова ізоляція та обсервація, обов’язкове носіння документів, що посвідчують особу, заборона відвідання паркових зон і зон відпочинку, заборона перебування в громадських місцях дітей до 14 років без супроводу дорослих, заборона проведення масових заходів, заборона ряду видів підприємницької діяльності) – які за своєю природою є обмеженнями прав і свобод людини і громадянина, встановлених Конституцією – права на рівність перед законом (стаття 24), права на свободу пересування (стаття 33), права на свободу совісті (стаття 35), права на мирні зібрання (стаття 39), права на підприємницьку діяльність (стаття 42), права на працю (стаття 43). Усе це, разом із прийнятими за кілька днів до того змінами до Кодексу України про адміністративні правопорушення, які вводили драконівські штрафи за порушення карантинних обмежень – викликало справжню бурю в медіапросторі – чого варта лише епопея з гонитвою поліцейських за одним спортсменом у київському Гідропарку.

Саме вводячи ті глобальні заборони, Кабінет Міністрів порушив порядок обмеження прав громадян і перевищив свої повноваження. Чому? Тому що, посилаючись на норми статті 29 Закону “Про захист населення від інфекційних хвороб”, яка встановлює, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України, уряд запровадив ряд заборон, які виходять за межі повноважень КМУ та суперечать гарантованим Конституцією правам та свободам людини і громадянина.  Зокрема, уряд допустив порушення приписів статті 64 Конституції, яка встановлює, що конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України – введення режимів воєнного або надзвичайного стану. 

Порядок введення режиму надзвичайного стану регулюється відповідним законом, стаття 5 якого встановлює, що надзвичайний стан вводиться указом президента, який протягом двох днів затверджується Верховною Радою. Це затвердження відбувається у формі прийняття закону. В згаданому указі зазначаються межі території, на якій вводиться надзвичайний стан, час його початку і строк дії, а головне – перелік і межі надзвичайних заходів і вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються через введення надзвичайного стану, а також перелік тимчасових обмежень прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Дотримання цього порядку дало б владі у законний спосіб ввести ті обмеження, які були запроваджені в обхід вимог Конституції та законів України – простою постановою Кабінету Міністрів.

Наприклад, в аналогічний спосіб вводиться і режим воєнного стану, що ми мали змогу спостерігати два роки тому, коли внаслідок агресії Росії на Азовському морі Петром Порошенком було видано указ про введення воєнного стану, який згодом затвердила ВР, прийнявши закон. Тут можна зауважити, що введення воєнного стану тоді потребувало немалих дипломатичних зусиль і тривалих переговорів та відступів від первісного проєкту указу, однак у Петра Порошенка не було власної монобільшості та власного Кабінету Міністрів, а крім того, закон не цікавлять складнощі у дотриманні його вимог і політична кон’юнктура кожного конкретного моменту.

Перекладемо це все з юридичної на українську. 

Чи мав право Кабінет Міністрів запроваджувати карантин? Так, мав – Закон “Про захист населення від інфекційних хвороб” дає йому такі повноваження (за умови наявності відповідного подання головного державного санітарного лікаря). 

Чи мав право Кабмін вводити обмеження на відвідання парків, заборону працювати ряду підприємств (включно із закладами громадського харчування), обмеження права на працю, заборону на проведення масових заходів, обов’язкову самоізоляцію та обсервацію, заборону на перевезення, заборону на проведення релігійних обрядів тощо? Ні, не мав, ці заборони прямо порушують ряд передбачених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина і виходять за межі повноважень Кабінету Міністрів України. 

Чи можливо було запровадити такі обмеження взагалі? Так, шляхом запровадження режиму надзвичайного стану через відповідний указ президента, затверджений прийняттям Верховною Радою України відповідного закону.

Що буде далі, після рішення Конституційного Суду?

Як уже зазначалось, формально КСУ рішення по суті справи не прийняв і нікого ні до чого не зобов’язав у контексті карантинних обмежень. Але юридична позиція, викладена у пункті 3.2 рішення № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року – є універсальною і може бути покладена в основу рішень судів загальної юрисдикції при вирішенні позовів щодо визнання дій Кабінету Міністрів неправомірними. Також ця юридична позиція стосується і всіх подальших “карантинних” постанов Кабміну (зокрема і тієї самої № 641 від 22 липня 2020 року, яка дала можливість КСУ не приймати рішення по суті провадження, однак також містить ряд обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина). Окремо варто зауважити щодо останньої карантинної новації уряду – заборони в’їзду іноземцям на територію України. Формально Кабмін має таке право, відповідно до статті 19 Закону “Про державний кордон України”. Однак дана стаття містить вказівку про те, що обмеження вводяться “на загрожуючих ділянках” державного кордону. Натомість Кабінет Міністрів просто заборонив в’їзд для іноземців, не зазначивши ділянки кордону, переміщення через які несе загрозу поширення захворювань на територію України, фактично прийнявши рішення з порушенням вимог закону.

У підсумку слід зазначити таке: попри те, що наявність порушень конституційних приписів у карантинних постановах Кабінету Міністрів є очевидною з початку їхнього впровадження (що неодноразово було відображено у рішеннях судів загальної юрисдикції у “карантинних” справах), і те, що Конституційний Суд так і не прийняв рішення по суті справи (натомість закривши провадження за формальними підставами), рішення КСУ від 28 серпня, ймовірно, покладе початок ряду позовів до Кабміну про визнання його дій неправомірними і відшкодування збитків, нанесених цими діями. З огляду на всеосяжність заборон, впроваджених урядом, може йтися про сотні мільйонів, якщо не мільярдів гривень, які ляжуть на плечі не міністрів, а знекровленої економіки і порожнього бюджету, а фактично – на плечі платників податків і кожного громадянина загалом. 

Таким чином, усі ми заплатимо за непрофесійність Кабінету Міністрів двічі – вперше, коли під час запровадженого урядом тотального карантину економіка майже зупинилась і більшість  громадян втратили значну частку доходів. І вдруге – коли ці втрати компенсуватимуть позивачам коштом державного бюджету.