Перше запитання нещодавно анонсованого президентом загальнонаціонального опитування не могло не викликати жвавого обговорення в медіасфері, оскільки питання корупції та боротьби з нею стабільно перебуває на вершині медійних чартів. На цій темі будуються кар’єри, зростають та падають рейтинги, створюються цілі системи державних органів, заповнюються ефіри і точиться запекла боротьба всіх проти всіх. Володимир Зеленський і сам прийшов на посаду президента з гаслами нульової толерантності до корупції у своїй програмі. І попри все це, корупція живе й не кашляє. Навіть не буде перебільшенням сказати, що процвітає, якщо згадати кількість корупційних скандалів в оточенні того ж президента тільки у 2020 році. Однак, може, це рік такий? Давайте розбиратись.

Почнемо з того, що маємо. Чинним Кримінальним кодексом передбачено цілий ряд правопорушень, які віднесено до корупційних. Це, зокрема, і нецільове використання бюджетних коштів (хто сказав “коронавірусний фонд”?), підкуп працівника установи чи організації або службової особи, зловживання владою або службовим становищем, зловживання повноваженнями в різних формах, одержання службовою особою неправомірної вигоди (включаючи й прийняття пропозиції такої вигоди), незаконне збагачення, зловживання впливом і навіть протиправний вплив на результати спортивних змагань. Крім того, ще ряд кримінальних правопорушень відносять до корупційних за умови їх скоєння шляхом зловживання службовим становищем. Загалом “корупційними” за тих чи інших умов є 20 статей Кримінального кодексу України, які передбачають різні умови для застосування та різні розміри покарань у випадку їх застосування.

Вже на цьому етапі з’являється перша проблема з президентським запитанням – Кримінальний кодекс України не містить такого поняття, як “особливо великі масштаби” (власне, “довічного ув’язнення” теж не містить, є “довічне позбавлення волі”, повірте, для юристів це важливо). Є поняття “особливо великі розміри”, яке містять деякі частини деяких з “корупційних” статей ККУ, і є поняття “тяжкі наслідки”. Є ще поняття тяжкості злочину, однак в цьому випадку градація вибудувана не за розміром наслідків, а за тяжкістю покарання, передбаченого за скоєння того чи іншого злочину.

Наприклад, в диспозиції однієї з “найпопулярніших” корупційних статей, 364 (зловживання владою або службовим становищем) – передбачено лише настання тяжких наслідків, ні про які великі, особливо великі розміри чи масштаби, чи навіть розміри там не йдеться.

Водночас для кваліфікації злочину як особливо тяжкого, покарання за його вчинення має бути не меншим, ніж штраф у розмірі понад двадцять п’ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (425 тисяч гривень станом на 2020 рік), позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі. Серед корупційних правопорушень, які охоплюють більш-менш широкий спектр діянь, особливо тяжкими можуть бути лише злочини, передбачені частиною 4 статті 368 (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою в особливо великому розмірі, або вчинене службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище – від 8 до 12 років позбавлення волі) та частиною 5 статті 191 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, вчинені в особливо великих розмірах або організованою групою – від 7 до 12 років позбавлення волі).

До тяжких також можна зарахувати злочини, передбачені частиною 3 статті 262, частиною 3 статті 308, частиною 3 статті 312, частиною 3 статті 313, частинами 3, 4 статті 410 Кримінального кодексу, однак вони передбачають відповідальність за вкрай специфічні діяння, що жодним чином не вплине на загальний стан з рівнем корупції в країні. А ось, наприклад, стаття 3685 (незаконне збагачення) – не потрапляє в категорію особливо тяжких злочинів, незалежно від розмірів збагачення, хоча охоплює величезний спектр випадків. Навіть навпаки – щоб понести кримінальну відповідальність за цією статтею, потрібно незаконно збагатитись майже на 7 мільйонів гривень понад суму офіційного доходу, що, як ви розумієте, потрібно ще довести. З усім цим геть неочевидно, за що саме президент хоче довічно позбавляти волі. Якщо ж ігнорувати логіку і структуру кримінального права, то в такому випадку можемо отримати ситуацію, коли за кілька гривень лікарю заради отримання місця в переповненій лікарні можна буде сісти довічно, а за умисне вбивство – максимум на 15 років.

Друга проблема президентської ініціативи, яку мав би розуміти і сам дипломований юрист Володимир Зеленський – проблема доказування. Річ у тім, що кримінальне право – вкрай точна сфера, яка не терпить припущень та аналогій. Або діяння обвинуваченого, доведене належними та допустимими доказами (і це головне), підпадає під диспозицію конкретної частини конкретної статті Кримінального кодексу, а сам обвинувачений підпадає під суб’єктний склад цього ж злочину – або ні про яке покарання не йдеться.

І це вкрай спрощений приклад того, що вирішує суд в кожному кримінальному провадженні. І хоча може здаватись, що такий підхід надмірно ускладнює притягнення винних до відповідальності – він є єдино правильним, оскільки також ускладнює покладання відповідальності на невинних, що є набагато важливішим. А повертаючись до президентських запитань – без ефективного розслідування та процесуального супроводу – до покарання просто не дійде, яким би суворим воно не було. Тобто чергова профанація замість реформи.

Третя проблема (що теж мав би знати президент з дипломом юриста) – зворотна дія закону в часі. Точніше – її відсутність. Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ця норма Конституції була предметом розгляду в Конституційному Суді України, наслідком чого стало рішення № 1-рп/99 від 9 лютого 1999 року, яким Суд підтвердив незворотність дії в часі нормативно-правових актів, які збільшують відповідальність за вчинення правопорушення.

Тому, навіть якщо припустити, що президент отримає одноголосну підтримку громадян щодо свого першого запитання, а депутати в черговому турбопориві приймуть необхідні зміни до Кримінального кодексу – нікого з вже впійманих корупціонерів засудити до довічного позбавлення волі не вдасться. Президентське покарання можна буде застосувати лише до тих, хто скоїть відповідний злочин (який буде виявлений, розслідуваний, переданий до суду і завершений вироком, який набуде чинності) вже після набрання чинності президентськими змінами до Кримінального кодексу.

Для розуміння, наскільки цей процес може затягнутись, поцікавимось даними Єдиного реєстру судових рішень. Наприклад, злочин, вирок щодо якого був винесений 21 листопада 2019 року Вищим антикорупційним судом,  був скоєний у 2011 – 2013 роках, а слідство було розпочате ще у 2018 році. Варто зазначити, що справа закінчилась укладенням угоди про визнання вини, інакше ці строки могли б ще зрости. Як, наприклад, в іншій справі, в якій слідство було розпочато у 2016 році, а вирок з’явися лише 26 лютого 2020 року. З такими темпами наслідки президентської ініціативи можуть з’явитись вже після завершення каденції Володимира Зеленського. І хтозна – хто їх на собі відчує на той час.

Четверта проблема – корупція породжує корупцію. Особливо в ситуації, коли розмір потенційного покарання зростає, а його невідворотність залишається вкрай сумнівною. Довічне позбавлення волі не є новацією для чинного законодавства, воно існує в Кримінальному кодексі з моменту його прийняття. І той факт, що з року в рік люди продовжують вчиняти злочини, за які передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, як і той, що суди продовжують засуджувати злочинців до цього виду покарання, яскраво демонструє перспективи президентської ініціативи. Тут можна скористатись і чужим досвідом, з іще жорсткішою мірою покарання за корупційні злочини. Яскравий приклад – Китай. Попри розгорнуту масштабну кампанію боротьби з корупцією та драконівські покарання (аж до застосування смертної кари), за даними Transparensy International, рівень сприйняття корупції в Китаї коливається в рамках 1-2 пунктів.

Президентська ініціатива не дає відповіді на запитання – чи не призведе посилення покарання за корупційні правопорушення до зростання їхньої кількості – передусім серед тих, хто повинен з корупцією боротись? Хоча це питання, мабуть, риторичне.

П’ята проблема – а кого ж каратимуть? Проте це не так проблема, як сюрприз – який навряд сподобається навіть прихильникам Володимира Зеленського. Якщо уважно послухати президента, то виявиться, що про чиновників не було сказано жодного слова. А кримінальна відповідальність за корупційні правопорушення не є прерогативою виключно держслужбовців чи посадових осіб, а у більшості випадків поширюється і на “простих українців”, наприклад, працівників та посадових осіб підприємств, установ та організацій приватної форми власності.

Проілюструю ситуацію, до якої веде президент, на прикладі статті 191 Кримінального кодексу – привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем. Частина 1 цієї статті передбачає, що суб’єктом передбаченого нею злочину може бути будь-яка особа, а частина 5 (санкція якої має всі шанси отримати апгрейд до “довічної”) дозволяє притягувати до відповідальності будь-яку особу, яка допустила привласнення або розтрату чужого майна, яке перебувало в її віданні. Однак найпростішим прикладом є, мабуть, стаття 3641 – зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми. Тут уже прямо йдеться про працівників приватних підприємств, установ і організацій, натомість чиновники навіть не згадуються. Стаття 3652 передбачає те ж саме для аудиторів, нотаріусів, оцінювачів, експертів, арбітражних керуючих, приватних виконавців… Ну а стаття 3693 (протиправний вплив на результати офіційних спортивних змагань) робить ініціативу президента майже анекдотичною. Футбольного суддю тепер не “на мило”, а на довічне?

Підсумовуючи, хочу зазначити ще одну важливу річ. Довічне позбавлення волі – це не страшилка для нечистих на руку чиновників, і не паличка-виручалочка для президентського рейтингу. Це вкрай серйозний вид покарання, для якого чинним Кримінальним законодавством передбачено дуже вузькі рамки застосування. Наприклад, воно не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 і понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. Не застосовується і у випадках, коли злочин було викрито на стадії готування чи вчинення замаху, тобто коли злочин не було доведено до кінця (виняток – лише вчинення злочину проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку).

Україна періодично зазнає критики як за умови тримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, так і за саму можливість такого покарання, як такого, яке суперечить основним завданням кримінального покарання – виправленню і ресоціалізації засуджених. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав у своїх рішеннях про те, що довічно засуджені повинні мати право на умовно-дострокове звільнення (наразі в Україні існує лише варіант заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на термін 25 років, за умови помилування президентом). За таких умов передвиборча ініціатива президента при неочевидних (а кажучи прямо – відсутніх) перевагах може принести Україні величезну кількість проблем як всередині країни, так і на міжнародній арені.