Навесні наступного року виповниться 10 років підписання Харківських угод. Обмін політичних поступок у вигляді пролонгації базування Чорноморського флоту РФ до 2042 в обмін на газові знижки став першим відкритим кроком Януковича в бік Москви.
Протести опозиції тоді не були підтримані суспільством. Масові виступи українців проти здачі національних інтересів трапилися тільки три роки по тому.
Після формування жорсткої авторитарної вертикальної влади. Повстання перемогло. Але тоді, у 2013-2014 році за перемогу над кримінальним режимом Януковича суспільству довелося заплатити ріками крові.
Історія не терпить умовного способу. Але тоді, в цьому криваво-вогняному лютому, я впевнений, багато замислювалися над тим, коли саме ми звернули на криву доріжку пасивного споглядання краху держави. Чи можна було запобігти торгівлі суверенітетом, якби наступного дня після 21 квітня 2010 року — дати підписання Харкова, суспільство раптово прокинулося від анабіозу? Ніхто не дасть відповідь на це запитання.
Геополітичні наслідки базування Чорноморського флоту РФ у Криму українці відчули на собі навесні 2014. Коли вийшли під виглядом «зелених чоловічків» російські частини й забезпечили анексію півострова Росією.
Через 10 років після цих трагічних рішень українці на власному досвіді можуть відчути основний урок історії. Урок про те, що історія нічому нікого ніколи не вчить.
Інакше, ніж політичною та історичною короткозорістю неможливо пояснити останні ініціативи влади Володимира Зеленського.
Контур пакту з країною-агресором днями боязко змалював міністр енергетики Олексій Оржель. Штрихом зазначивши, що повернення до прямих постачань газу з Росії дозволить профінансувати систему субсидій. Те, що газові переговори «зашиті» в структуру переговорів в Нормандії повідомив і Кремль. Шляхом короткого комюніке за підсумками телефонного дзвінка Зеленського Путіну.
Відмова від прямого газового контракту у 2014 році була продиктована не тільки питаннями економіки. Але перш за все питаннями національної безпеки. Залежність України від російського газу і контрольованого Кремлем «Газпрому» закладала справжню бомбу під Україну у стані війни.
Крім того, перехід до прозорого формування газового ринку був однією з основних вимог МВФ. Через 5 років після початку війни Україна зуміла злізти з газової голки. Обґрунтувати в міжнародних арбітражах мільярдні претензії до Росії за неринковий принцип формування контракту на транзит. І фактично перевернути ситуацію з залежністю України від російського газу на 180 градусом. Тепер, принаймні до запуску Північного потоку – 2, саме Росія виявилася заручником України та її транзитних потужностей, через які російський газ доставляється в Європу. Крім того, були зроблені безпрецедентні кроки з нарощування внутрішнього видобутку.
Тож не дивно, що політика Росії всі ці роки концентрувалася на поверненні української перлини в російську газову корону.
Всі роки української незалежності російський газ використовувався Кремлем як замінник танків. Весь український олігархат так чи інакше отримував свої відсотки з газових контрактів.
Саме «Газпром» можна по праву назвати працедавцем українських олігархічних королів. Чи йде мова про «Республіку» Ігоря Бакая чи «РосУкрЕнерго» Дмитра Фірташа — принципова стратегія росіян не змінювалася.
В Україні обирався контрагент, накачувався російським газом, коронувався Кремлем почесним званням українського олігарха. В обмін на надприбутки цей суб’єкт мусив інвестувати частину грошей в українську політику. Корумпувати ними керівництво країни, формувати лояльні до Кремля політичні партії та громадські об’єднання. Аналогічні схеми діяли й на інших ринках. Наприклад, на ринку електроенергії.
Ще й надто, своїм дешевим газом Кремль субсидував відсталість української економіки.
Формувався замкнутий цикл залежності — дешевий газ, як і іншу сировину, з Росії дозволяв олігархічним групам виробляти продукцію з подальшим продажем в ту ж Росію.
Економічний зашморг перетворювався на політичний. І ось уже вся еліта України наввипередки бігла назустріч Росії по вузькому коридору кремлівської бойні. Наввипередки торгуючи суверенітетом в обмін на збереження корупційної ренти.
Та все це — не дивно. Ставлення колишньої колонії з колишньою метрополією і не могли будуватися за іншим принципом. Дивно інше — чому Володимир Зеленський, отримавши на руки незалежність від російського газу самостійно лізе в петлю, яка до нього задушила багатьох українських політиків і мало не коштувала самого існування держави. Петлю м’якої російської сили після того, як реальна військова сила була використана, а мотиви Кремля
проілюстровані десятками тисяч трупів.
Можна, звичайно, послатися на повну відсутність інституційної і політичної пам’яті у людей, які ще рік тому не уявляли себе в політиці.
Однак це — спрощений погляд на нинішню драму.
Як вже неодноразово доводилося відзначати, перемога Володимира Зеленського стала можлива завдяки консенсусу олігархату. Бажання конвертувати суверенітет України у свої прибутки публічно продемонстрували в статтях та інтерв’ю принаймні два бенефіціари перемоги Зеленського. Віктор Пінчук та Ігор Коломойський. Перший — через залежності від російських ринків. Другий — через те, що сама модернізація України та співпраця з МВФ ліквідувала фінансовий порохотяг з викачування грошей з економіки – «Приватбанк».
Завдяки російській пропаганді, суспільству нав’язана думка про те, що Київ може в односторонньому порядку припинити війну, яку Україна не починала. І сам Володимир Зеленський грунтовно підіграв цій ворожій тезі в період передвиборної кампанії. Крім того, інфантильне суспільство очікує від президента економічного дива. Недосяжного до тих пір, поки не буде зламана сама причина президентства Зеленського — система монопольного панування декількох людей в економіці.
Зеленський лежить в прокрустовому ложі між очікуваннями суспільства і бажаннями олігархів. Ускладнюється це становище і тим, що наш президент бере приклад з Олександра Лукашенка і для нього повернення до економічних контактів з Росією не є табу. Політичний зір президента затьмарений. Відповідальність країни-агресора, стратегічні мотиви Кремля у вигляді підпорядкування та інтеграції бунтівної колонії, міжнародна політика, українська ідентичність — рамки цієї сліпої плями нам ще належить зрозуміти та дослідити.
Пролог до драми Нормандії написаний. І як і багато років поспіль — це пролог до обміну інтересів деградуючої економічної моделі соціально-олігархічної держави і її бенефіціарів на національні інтереси українського народу. Свобода, гідність, незалежність — всі ці нематеріальні активи по-справжньому успішної держави знову можуть бути продані за миску кремлівської баланди.
За завершення війни на умовах Путіна — шляхом прямих переговорів з окупаційними адміністраціями, визнання громадянського, а не міжнародного характеру конфлікту і фейкову інтеграцію окупованих Донеччини та Луганщини без процесу деокупації й санації — Кремль буде готовий заплатити своїм дешевим газом.
Зупинити цю капітуляцію може або різке усвідомлення свого становища і цілей Росії Володимиром Зеленським. Цілі не змінюються — Путіну не потрібен жоден президент незалежної України. Навіть лояльний. Йому необхідна саме відсутність незалежної України.
Або суспільство. Шляхом протестів.
В іншому разі повернення наркомана на газову голку закінчиться тим, що на певному етапі кремлівський дилер вколе йому в вену смертельну дозу наркотику. Як і у 2010 році нового витка національної трагедії ще можна уникнути. Але як і у 2010 році, ні влада ні суспільство схоже знову не розуміє наслідків своїх дій.
