#Букви поспілкувались з лікарями Запоріжжя та окупованої Херсонщини. 

Фронт для них — медичні палати та операційні, саме там боротьба за життя триває. 

Вони працюють у гарячих точках, оперують без світла, лікують попри дефіцит медикаментів, консультують коли не поруч, вони ризикують, допомагають та рятують. 

З України з початку російського вторгнення за офіційними даними виїхало близько 2280 медпрацівників. Це лише близько 0,5% українських медиків. 

Міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко підкреслив, що кількість медпрацівників не впливає на доступність медичної допомоги та послуг в Україні. 

“Набагато більше впливають дії країни-агресора, яка обстрілює лікарні та машини швидкої допомоги”, — повідомили в МОЗ. 

Лише за 2 місяці повномасштабної війни пошкоджено понад 3 сотні медичних закладів. Ворог цинічного та систематично обстрілює українські лікарні.

Єгор, хірург-інтерн, м. Запоріжжя

23 лютого Єгор прийшов з нічного чергування. Вже вранці 24 лютого лікарів розбудили з новиною про бомбардування мелітопольського аеропорту. Наступні дні майже весь склад лікарні продовжив працювати, в Запоріжжі більшість медпрацівників залишились на робочих місцях. 

“В нас сформовані військові госпіталі на базах лікарень, на випадок багатої кількості поранених пацієнтів. Ми завжди готові до всього.”

За словами лікаря, під час війни багато цивільних й військових потрапляють до них саме з осколковими пораненнями та мінно-вибуховими травмами. Більша частина з них приїжджає з окупованих населених пунктів Запоріжжя — Оріхів, Василівка, інші…

Що стосується медикаментів, в Запоріжжі дефіциту немає, а ось непідконтрольні Україні міста страждають від жорсткої кризи. 

“Нещодавно оперували цивільного, що потрапив під ворожий обстріл на російському блокпосту. Просто почали гатити по машині. Чоловік встиг пригнутись, але уламки від куль потрапили в сідницю і пахову ділянку. Прооперували — живий, здоровий. На жаль, ці випадки частішають, адже від Запоріжжя до окупованих територій 50 км. Мирні, що страждають від російської агресії є, і їх не мало.”

Єгор розповідає, що його команда завжди працювала пліч-о-пліч, війна тільки посилала віддачу та злагодженість колективу.

Джерело ЧЕline

Олена (ім’я змінено), дитячий педіатр, Херсонщина

24 лютого Олена прокинулась від гучного вибуху близько 5 ранку. Саме тоді ворожа артилерія почала трощити воїнські частини Херсонщини. В лікарню почали привозити перших поранених українських військових. Попри небезпеку та масову паніку, Олена з чоловіком поїхали на роботу у поліклініку. З 24 лютого, не зрадивши клятві Гіппократа, лікар-педіатр працює щодня. 

“Як ми можемо залишити пацієнтів, якщо ми потрібні? Я в себе дома, тут люди, яким потрібна моя допомога.”

За словами Олени, мед працівників поїхало з Херсонщини близько 50 відсотків. Це впливає на доступність медицини, ускладнює роботу лікарні. Доводиться по 2-3 доби бути на робочому місці. 

“Спочатку було страшно, тепер вже нічого не боюсь…Найбільше боюсь за дітей. Вони лякаються від вибухів, сирен чи голосних звуків за вікном, вони не були готові до війни. Сумно дивиться в очі цих дітей, що сиділи у підвалах, поки трощили їх домівки. У багатьох з них через це все нервові розлади, а холод і сирість у сховищах спровокували застуди, пневмонії…”

Окуповані території всюди наздогнав дефіцит медикаментів. Записи, що лишались на складах, вже майже вичерпані. Рятують пацієнтів місцеві волонтери, іноді препарати з Криму. Найскладніше доводиться відділенням хірургії, неврології, кардіології. Криза медикаментів може спричинити більшу смертність населення. Як і немобільність та автономія окупованих територій. У перший місяці війни ворог з перевірками затримував автівки швидких допомог, коли питання життя пацієнтів вирішувалось за лічені хвилини. 

Найсуттєвішою проблемою для хворих є відсутність мобільного зв’язку. Люди не можуть викликати лікаря чи попросити допомогу, якщо у них немає певного провайдера інтернету. Гостро відчули це люди похилого віку та мешканці сіл. 

Джерело BBC

Потрапляють в клініку тільки важкохворі пацієнти, гарантій безпечного перебування в стаціонарі ніхто надати не може. Коли є інтернет, Олена працює у телефонному режимі. “Я продовжую консультувати пацієнтів з різних куточків світу, я на зв’язку 24/7. Їм і мені так легше, бо я знаю проблеми цих діток і можу їм допомогти”

Лікар з очима повними сліз ділиться, як важко продовжувати звичайну діяльність в окупації, але попри все намагається триматись. 

“Російська влада нас не фінансує. Мед препаратів вони не надали ні одного. Дитяче харчування чи будь-яку допомогу ми не отримуємо, якось виживаємо лише за кошти з місцевого бюджету. Максимум, що вони роблять — призначають нам нового головного лікаря-колаборатку. Я взагалі з військовими цими ніяк не стикаюсь. А з’являються вони іноді зробити рентген чи ендоскопію.”

Відпочинок, за словами Олени, це одужання пацієнта та виписка з лікарні. Це відволікає, мотивує та рятує від утопічного настрою в окупації. 

“Страшно, коли бахкає. Але в душі всі ми радіємо, бо знаємо, що наші вже близько.”