Тема психічних захворювань для нашого суспільства є табуйованою. Депресія, на думку обивателів, є наслідком неробства, ліні та жалощів до себе. Ще більше табу – самогубства: про них не говорять, їх засуджують і намагаються не згадувати. Самогубство – це “соромно, егоїстично, моторошно”.

Статистика Всесвітньої організації охорони здоров’я каже, що 6,3% українок та українців переживають депресію, а 15% депресій без втручання спеціаліста завершуються, рано чи пізно, суїцидом. Моторошні цифри, чи не так?

Депресія – це не тимчасова “хандра”, а досить тривала сукупність певних симптомів, як фізичного, так і психоемоційного характеру. Депресія може бути окремим захворюванням, а може – симптомом певної хвороби. Проявляється вона також по-різному: одні люди не мають сил навіть встати з ліжка, поведінка інших же (зовні) абсолютно не відрізняється від загальноприйнятої.

Тому, дуже важливо вміти розрізняти поганий настрій і депресію.

Наприклад, процес скорботи є природним, під час нього не змінюється критична оцінка себе (при депресії переслідує відчуття нікчемності) та емоційний відгук на події життя (наприклад, під час горя приємні спогади про втрачену людину викликають позитивні емоції).

Врешті, депресія має характер наростаючий, людина поступово втрачає задоволення від життя та звичних речей. Під час горя людина може чітко пояснити причину свого поганого самопочуття. Під час депресії ж фрази-пояснення занадто абстрактні, такі як “життя не має сенсу”, “я нікчема”, “я втомився/втомилася”, тощо. Звісно, скорбота може нашаруватися на депресію, і тоді це неймовірний тягар, який складно витримати без допомоги. Людина, яка страждає на депресію, часто втрачає здатність до соціальної та професійної діяльності, виконання звичайних повсякденних справ. Вона починає вважати, що її успіхи були випадковими, а все, що не вдалося, це від бездарності, здається, що навіть прості побутові проблеми неможливо розв’язати.

І хоч депресія останнім часом набула розмаху цілої епідемії, а сам термін з’явився лиш у 19 столітті, це явище людству відоме вже не перше століття, і описувалося навіть у Біблії (від цієї недуги страждав перший цар юдеїв Саул, що жив у XI столітті до н.е.). Комплекси симптомів, які цілком підходять до депресивного розладу, зустрічалися також в “Іліаді” Гомера, у греків Демокрита і Піфагора Самоського. Описував депресію також і Гіппократ, називаючи цю хворобу “меланхолія”. Він першим і дав класифікацію походженням депресії, що зустрічаються і досі: на ті, що спровоковані зовнішніми факторами (екзогенні) та “безпричинні” (зараз вони називаються ендогенними).

Детально описав відчуття під час періодів депресії Авраам Лінкольн, який своїми суїцидальними думками неодноразово лякав своїх друзів. У своїх щоденниках 16-й президент США писав, що відчуває себе “найнещаснішою людиною у світі”, і був переконаний: “Якби мої почуття рівномірно розподілити по всьому людському роду, на землі не знайшлося б жодної посмішки. Чи буду коли-небудь відчувати себе краще, не знаю”.

Як бачимо, поширений міф, що депресій раніше не було, є вкрай хибним, і викликаний лише відсутністю на той час адекватної діагностики. З таким же успіхом можна було б сказати, що в Середньовіччі ніхто не хворів на рак.

Однак, наше оточення керується шаленою кількістю міфів про депресію, більшість із яких шкодять не лише адекватному сприйняттю світу, але й людям з цим недугом, які, за трагічним збігом обставин, можуть опинитися поряд.

Уявіть, як їм: мало того, що більшість людей, коли погано, закриваються, вони ще й чують весь час: “Починай мислити позитивно!”, “Знайди ще одну роботу, це від неробства!”, “У мене п’ятеро дітей, свині, кіт, чоловік, не маю часу на депресії”, “Знайди собі мужика хорошого”, тощо. Людина, якій дійсно погано, після таких слів може припинити шукати допомогу та закривається у собі остаточно, з чітким переконанням, що у цьому світі не знайти розуміння та допомоги.

Не допомагають і фрази типу “зайди в онкодиспансер, подивися на хворих людей”, “дітки вмирають, а ти тут соплі розвозиш”. Як мінімум, раз у житті будь-хто, хто наважився заговорити про свою депресію, чув такі речі. І тут навіть мова не про те, що онкодиспансер і дитячі лікарні – це не театр і не цирк потвор, куди можна сходити задля того, щоб потішитися, що ти не страждаєш так, як вони. Річ у тому, що такі слова є знеціненням чужого болю, масштабу якого співрозмовник просто не усвідомлює. Може трапитися найгірше: і співрозмовник переконає хворого на депресію.

Як розумієте, чарівного зцілення не відбудеться. Просто, тепер хворий відчуватиме ще більшу зневагу до себе через слабкощі та почуття провини через “егоїзм”. Це лиш посилить зневіру та ускладнить протікання хвороби.

Більшу стигматизацію, аніж депресія, має хіба один із її найбільш серйозних наслідків – самогубство.

Кожних 40 секунд одна людина у світі вкорочує собі віку. Такими є дані ВООЗ, які оприлюднив 10 вересня 2019 року, у Всесвітній день із запобігання самогубствам, генеральний директор організації Тедрос Адан Гебрейєсус.

Статистика в Україні є тривожною: ми не входимо до першої десятки держав із найвищими показниками кількості самогубств на душу населення, проте рівень смертності внаслідок самогубств майже вдвічі перевищує аналогічний показник у країнах ЄС та світі.

На 100 тисяч осіб, починаючи з 1981 року, зводять рахунки з життям від 34,6 (1990 р.) до 52,1 (2015) людей.

Тенденція до самогубств посилюється соціально-економічними кризами. У січні-лютому 2020 року у нас 869 осіб вкоротили собі віку. За дослідженнями в США, на кожен відсоток зростання безробіття в країні кількість самогубств зростає на 0,79%.

За тими ж дослідженнями, рівень самогубств серед ветеранів є у 1,5 рази вищим, ніж серед людей, котрі до цієї категорії не належали. На високий рівень самогубств в українських збройних силах зверталася увага ще в британській монографії “Політика і суспільство в Україні” (англ. Politics and Society in Ukraine), яка була видана в 1999 році. У ній констатується, що не менше половини самогубств по країні відбувалося солдатами й офіцерами, і це могло послужити індикатором жорстокої кризи і повної деградації морально-психологічного клімату збройних сил.

Жодна армія світу не показує реальні масштаби самогубств. Однак, результати досліджень доводять, що понад 60% самогубств відбуваються поза зоною бойових дій. Це свідчить про необхідність роботи з психологами не лише під час безпосередньої участі у війні, але й у потребі реабілітації після неї. Війна, стрес, адаптація до та після є спусковим гачком для різних психічних захворювань, до яких людина була схильна або прояви яких до того були незначними.

А армії США є ціла система профілактики суїциду, однак, і вона не допомагає в повною мірою, і після періоду затишшя кількість самогубств знову зросла у зв’язку з епідемією коронавірусу.

Як справа з психологічною роботою у наших лавах ЗСУ, коментує психотерапевт Олена Батинська:

“Так, суїциди є, були, і на жаль, будуть, так само як серед цивільного населення. Щодо психологів штатних у ЗСУ, їх за ці роки підготували і випустили тисячами, не всі вони в лавах ЗСУ безпосередньо. Ті, що в бригадах, дійсно завалені купою паперу, звітами, тощо. Але вони, психологи, є. Різні. Знов таки, як і поза ЗСУ. Щодо декомпресії та адаптації, є організації, центри, так, їх мало, але тут парадокс. Здається, відсутній коннект, тобто є запит, потреба, і є ті, що пропонують послуги. Але суб’єкти запиту або не знають – до кого, куди звертатися, або не звертаються, бо мали негативний разовий досвід, або (найчастіше) керуються думкою інших, міфами, легендами, що це все фігня і не допомагає. І головне, немає диференціації, кому це насправді потрібно, а кому ні. Бо як всіх, хто звільняється, то тоді треба згадати славнозвісні “93%”…” (мова йде про військовослужбовців, які приховують ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) і не звертаються до фахівців).

Військові частково підтверджують слова лікарки: “Викидають “на мороз”, хай крутяться як хочуть. Хоча вигляд роблять. В Україні з психологією взагалі швах”, – Максиміліан Ш. “За час строкової служби можу сказати, що це формальність. В МВС так само”, – Олександр К. “За всю свою військову службу бачив лише одного досвідченого та розумного військового психолога”, – Андрій І. “Хотів ржущий смайл поставити, але питання серйозне. Не знаю – як в “елітних”, а танкова бригада, мехбат – відсутня ця робота від слова зовсім! Хто хотів повіситися – той повісився, хто захотів застрелитися – застрелився. Мене це не хвилювало, а після звільнення – тим більше, робота кращий лікар”, – Віталій О. “Особистий досвід спілкування зі психологом закінчився на фразі психологині: “Пішов геть звідси, ідіот контужений”… Це питання – болюче…”, – Ігор Т.

Психотерапевт наводить позитивний приклад Ізраїлю: “В Ізраїлі нормальний процес, щодо адаптації. Декомпресії. Як у водолазів, повільно спливають, щоб не було кесонної хвороби. Вони після бойових дій певний час в палатках живуть, але вже не на лінії фронту чи дій, там всі свої, плюс, обстеження, психологи капелани, соцпрацівники, лікарі… І лише після підготовки відпускають до цивільного життя. Тому в Ізраїлі суїцидів менше, але, на жаль, теж є”.

Самогубства забирають життів майже в 1,6 разів більше, ніж ДТП. Кожен шостий (16,6%) страждатиме від депресії в певний період свого життя. Часто це проявляється в підлітковому віці.

Чи доводилося вам чути про юних самогубців, батьки яких були щиро переконані, що у них все було чудово, а вчителі й однокласники не помічали змін? Через гормональну бурю прокидаються закладені генетично психічні захворювання, одне з яких саме депресія.

Однак, у підлітків немає досвіду, щоб зрозуміти, що це захворювання, і через вік вони занадто замкнуті, щоб поділитися з кимось своїми переживаннями, останнє ще й посилюють недовірливі відносини із батьками та страх перед ними. Тому, підлітки приймають свої нав’язливі думки та депресивні переконання за чисту монету, і не бачать іншого виходу, як вкоротити собі віку. Ніхто не застрахований від такого, і єдиний вихід: говорити з дітьми та просити їх говорити з вами. Пояснити, що, тільки є тривожні дзвіночки, потрібно поділитися цим зі старшими, чи то батьками, чи психологом. Не докоряти у невдячності, не рівняти дітей по собі – ми всі різні!

Тому, якщо ви почуєте від когось про те, що йому погано – не засуджуйте, не насміхайтеся та не знецінюйте. Спробуйте вислухати та зрозуміти, адже те, що до вас звернулися, свідчить про високий рівень довіри.

Депресія – не вигадана хвороба, і зцілення від неї шляхом роботи чи слів “не сумуй” так само неможливе, як зцілення від діабету шляхом криків на підшлункову. Люди, які покінчили життя самогубством – це ті, хто так і не знайшов співчуття чи адекватної допомоги, запам’ятайте це.

А тим, хто страждає на депресію, скажу одне: не бійтеся звертатися до спеціалістів і близьких людей, і, якщо поруч із вами немає тих, хто вислухає і зрозуміє, проблема не у вас, а саме в оточенні. Як би в якийсь момент не було важко, далі завжди будуть моменти, заради яких варто жити.

Владіслава, живу з депресією з 14 років.