Зосередження всієї повноти влади в руках Володимира Зеленського багато в чому відповідає сподіванням його виборців. Монополізація влади всередині країни ще стане викликом для українського суспільства. Але у зовнішній політиці України проблем стає більше вже сьогодні.

Формування зовнішньої політики країни відповідно до Конституції – прерогатива президента. На жаль, Основний закон України не було розраховано на прихід до влади в країні людини, яка не мала політичного досвіду. Володимиру Зеленському доводиться формувати свою команду нашвидкоруч, і особливих успіхів у зовнішньополітичному аспекті ми поки не бачимо. Вадим Пристайко, який керував зовнішньополітичним напрямком в Офісі Президента, став міністром закордонних справ, помічник голови держави Анатолій Єрмак також займається встановленням контактів на Заході. У США побували секретар РНБО Олександр Данилюк і тодішній в. о. голови СБУ Іван Баканов. Підготовка візиту Президента за океан, де він повинен поспілкуватися з Дональдом Трампом, без участі посольства України в США виглядає показовим проколом команди Зеленського. І компенсувати його недавні зустрічі з Джоном Болтоном і Майком Пенсом навряд чи зможуть.

До речі, інтереси Сполучених Штатів поширюються набагато далі зацікавленості команди Трампа в компрометуючих Джо Байдена матеріалах або навіть прагненні американської Феміди дістати для душевних бесід Дмитра Фірташа. Україна виступає подразником для Росії, яка продовжує гібридну війну проти нашої країни і застосовує все нові й нові інструменти. Українську ГТС (газотранспортну систему – ред.) могли використати для транспортування зрідженого американського газу, доставка якого до Європи стає все більш актуальною. Тому енергетичний меморандум з Польщею і США можна назвати авансом для офіційного Києва.

Наївно вважати, що в ході першої ж зустрічі Зеленського і Трампа українському Президентові вдасться здобути максимальну прихильність наймогутнішого політика світу. Необхідна унікальна зовнішньополітична пропозиція, що не обтяжує США, але розширює їхнє поле для маневру. На жаль, сформувати її в найкоротші терміни при обмежених ресурсах досить складно, але необхідно вступати в діалог, брати на себе зобов’язання, переконувати. Візит до Києва Джона Болтона і тимчасова заморозка американської військової допомоги передбачають від офіційного Києва швидкої реакції.

Зосередження в руках Володимира Зеленського влади в країні подарувало нашим партнерам з Німеччини та Франції прекрасний аргумент для тиску в питанні виконання офіційним Києвом Мінських домовленостей.

Нагадаю, що влітку 2014 року Ангела Меркель і Франсуа Олланд взяли на себе відповідальність за врегулювання конфлікту на Донбасі. За п’ять років змінився не тільки президент Франції, а й кардинально змінилася ситуація на сході України і в світі в цілому. У західноєвропейському істеблішменті активно діє вагома група (її можна умовно назвати NordStream2), яка не приховує своєї зацікавленості в ослабленні санкцій проти Росії і відновленні економічного співробітництва з РФ.

Але політична етика Старого Світу виключає можливість реверансів перед державою, репутація якої вже шостий рік в світовому співтоваристві погіршується, без попередніх адекватних дій з її боку. Сумніваюся, що в Брюсселі та інших європейських столицях не знають, що мета гібридних дій Кремля – ​​домогтися розпаду ЄС і відновлення чи то Радянського Союзу, чи то Російської імперії, як мінімум, в порівняних масштабах. Але це не зупиняє, як мінімум, президента Франції Еммануеля Макрона, що прагне стати новим політичним лідером Європи. Він все частіше й активніше підкреслює зацікавленість Франції в розвитку відносин з Росією. До речі, Аннегрет Крамп-Каренбауер, політична спадкоємиця Ангели Меркель, яка нещодавно стала міністром оборони Німеччини, також не робить різких антиросійських заяв. Зате Німеччина та Франція спільними зусиллями практично за руку завели російську делегацію в ПАРЄ і налаштовані домагатися від України виконання Мінських угод (консолідація влади в руках “слуг народу” звужує простір для маневру офіційного Києва). І прагнення Володимира Зеленського прискорити проведення саміту Нормандської четвірки викликає, м’яко кажучи, подив.

Зустріч політичних радників лідерів Нормандської четвірки, що відбулася 2 вересня, в Україні коментують мляво, в інтерпретації досягнення успіху в Москві. Там знову говорять про “формулу Штайнмайєра”, покликану стати основою виконання домовленостей. Але предметне наповнення цієї формули виглядає варіативним.

Російський напрямок для офіційного Києва виглядає традиційно проблемним, але характер відносин стрімко змінився за 100 днів президентства Зеленського. Саме в цьому напрямку стався скандал, який показав небажання Павла Клімкіна працювати з новим президентом. Зате в Кремлі кажуть про “обережний оптимізм” і продовжують експерименти з емоційного управління найпопулярнішим в Україні політиком.

Виходить, на жаль, непогано, і в Москві вже поширюють інформацію про можливий агреман для російського посла. Тема обміну полоненими виглядає на сьогодні більш виграшно для Росії, оскільки навіть в умовах змагання між вежами Кремля там діють наступально.

Активізація роботи Тристоронньої контактної групи, повернення в неї Леоніда Кучми і недовга присутність в ній Романа Безсмертного швидше показують бажання Зеленського знайти можливість для врегулювання ситуації на Донбасі, ніж наявність чіткої стратегії дій. Зеленському навряд чи допомагають одкровення на тему Донбасу у виконанні Ігоря Коломойського. Йому більше потрібна чітка стратегія реінтеграції тимчасово втрачених територій.

Ейфорія від переговорів Зеленського з польським колегою Анджеєм Дудою, очевидно, скоро мине. Про можливість відновити процес ексгумації останків поляків, які загинули під час Волинської трагедії, Київ і Варшава намагалися домовитися і під час президентства Порошенка. Не склалося. Не зовсім зрозуміло, хто буде домовлятися із польською стороною, якщо на Економічний форум у Криниці-Здруй представники нової влади не приїхали. До речі, дарма, оскільки в Польщі до подібних нюансів ставляться серйозно.

Можна втішати себе зустрічами Володимира Зеленського з Реджепом Ердоганом і Беньяміном Нетаньяху минулого літа, проте наповнити переговори реальним змістом не вдалося. Український президент щедро роздавав обіцянки представникам турецького бізнесу (зокрема, про продаж землі), а ізраїльський прем’єр у Києві вирішував власні передвиборні питання, пов’язані из впливом на електоральний сегмент репатріантів.

До речі, показово, наскільки інтенсивно супроводжувала приїзд Нетаньяху російська пропагандистська машина, яка фактично створювала фейковий порядок денний його перебування в Україні.

До речі, Нетаньяху став не першим лідером такого масштабу, якого приймав у Києві Володимир Зеленський, адже в липні в Україну прилітала прем’єр Молдови Майя Санду, яка пообіцяла інтенсифікувати двосторонні відносини. В очікуванні цієї райдужної перспективи команді Зеленського варто було б звернути увагу на те, що відбувається в Молдові, оскільки там обкатують сценарій для України. І це серйозна загроза.

У перші 100 днів на посаді Президента Володимир Зеленський був активним, але коефіцієнт його корисних зовнішньополітичних дій невисокий. Не варто сприймати оглядини Заходом і спроби приручення з боку Кремля як зовнішньополітичні успіхи. Цей компонент державної політики у шостого Президента України поки працює переважно даремно.