237 депутатів Верховної Ради засудили мітинги під Верховною Радою. Ми побачили добре зрежисований спектакль з розданими ролями, де голова СБУ сидів з заготовленими відповідями на запитання депутатів, а депутати від “Слуг”  засуджували активістів, що малюють свастику навіть після того, як правоохоронці визнали, що її домалювали пізніше.

Ми чи не вперше побачили на трибуні нардепку з Черкас Любов Шпак, яка розпікала клятих активістів, які нічого в цьому житті не роблять, тільки по мітингах вештаються і свастики малюють.

Виявляється, тріщина в державності пішла від того, що хтось випадково задимів герб, а не від того, що хтось за сценарієм державу з повією порівняв.

У принципі нічого іншого не варто було чекати від фракції, депутатів якої з самого початку назвали порожнім місцем, яке Зеленський на своїй спині завіз у Раду. Якщо ти розумієш, що єдиний твій квиток у політику — це рейтинг президента, то звісно не можна допускати, щоб про нього писали, що він лох.

Так, учора з-під дверей Ради потягнуло страхом. Страхом, що тебе як занесли у владу, так можуть і винести.  І від цього страху вже пряма доріжка тягнеться до рішень російської Держдуми про заборону мітингів.

Там вже давненько обмежено проведення мітингів перед певними адмінбудівлями, законом заборонено мітинги, якщо вони створюють загрозу надзвичайної ситуації, мітинги переносять під приводом, що безпека громадян не може бути забезпечена і встановлено правила роботи журналістів на мітингах. Щоб потім   можна було їх витягти з чиєїсь квартири  за те, що вони знімають картинку, яка доводить масовість мітингу.

В принципі, в нас теж таке було, 16 січня 2014. Організатори тепер мешкають під Москвою.

Це у всяких парижах можна розмальовувати національний символ Тріумфальну арку і матюкати владу, а в Києві таке зась.

Вікторія Сюмар влучно сказала про те, що ті двері, через які зібралась у вівторок Рада — це не просто двері до Офісу президента. Це двері, які розділяють життя президента в теплій ванні й життя народу, який веде війну і бореться з коронавірусом шляхом природного відбору.

Ще треба було минулорічні футболочки одягти “Маю право на помилку”. Бо це “Слуги”  мають право на помилку, а учасники акції протесту такого права не мають. Це у влади є право на помилку, щоб посадити тебе до СІЗО на півтора року, бо комусь здалося, що в тебе куртка схожа, а в тебе — ні. Це у влади є право на помилку, коли вона проґавить всі терміни переговорів про вакцини й в країні буде рекордна смертність, а в тебе немає права психанути та розбити скло, яке куплене з твоїх же податків.

Це в них є право красти й палити ліси, а в тебе немає права палити фаєр, бо це тепер, виявляється, зброя. Це вони можуть вистрілити в голову твоїй дитині, а ти про них ACAB не маєш права написати. Бо це руйнує їхню тендітну психіку.

Двері — правда, психологічно тонкий символ. Вони один з частих фігурантів наших снів. І дуже часто ми величезними надзусиллями намагаємося зачинити ці психологічні двері перед тим, що нас лякає — стосунками, людьми, потребами. Вони символ нашого захисту і страху.

Тепер вже очевидно, що і політичного теж. Але щоб щось змінити в людських стосунках і власній динаміці, треба вийти з цих дверей.  Ці двері — це розгерметизація теплої ванни Зеленського, де він ризикує зваритися. Але те, що відбулося далі — це спроба затулитися хоч благенькою фанеркою, але не чути й не бачити.

Я розумію, чому більшості українців не сподобалася акція протесту і вони засудили биття дверей. Нікому особливо не хочеться поділяти почуття вини за певну дію. Ще важче зважуватися на новий конфлікт, коли твоє життя і так щоденна війна на виживання.

Але я б не надто раділа на місці Офісу президента з цієї соціології. З тієї простої причини, що як зауважив Нассім Талеб, коли в популяції кількість безкомпромісно налаштованої меншості сягає десь 3%, саме вона змінює правила існування більшості.

Талеб у своїй книзі розбирає мирний приклад, що попри те, що лише 0,3% населення США дотримуються кашруту, але майже всі напої в країні кошерні. Бо вам байдуже, який лимонад пити, але виробнику економічно вигідніше зробити напій кошерним, щоб він точно підходив усім. Але є в нього і революційний приклад, що революцію 17 року зробила меншість, яка чомусь себе назвала “більшовиками”.

На Майдані відносно всього населення України було не так і багато людей, але саме вони змінили долю країни. В Україні багато чоловіків, але лише небагато з них пішли добровольцями, щоб її захищати.

Мета будь-якої влади — заперти таких занадто активних у гетто, територіальне чи інформаційне, тюремне.

Але якщо ви не залучаєте на свій бік активну меншість, то ви все одно їй програєте.

Якщо, звісно, сама влада не стане меншістю, яка зажене країну за двері тоталітаризму.

Утім, в Україні такий варіант історично не працює.